Журналістика в період ІІ Світової війни
У період тимчасової окупації України не переставали виходити республіканські газети „Комуніст” (потім – «Радянська Україна», нині – «Демократична Україна») і „Советская Украина” (потім „Правда Украины”). Газета „Чорноморська комуна” трималася до останнього дня разом із оборонцями міста; припинила свій вихід лише тоді, коли останній радянський пароплав залишив одеський порт.
Де б не виходи газети – у Саратові, Москві, Куп’янську, Старобільську, на фронті – в них брали участь радянські письменники: П. Тичина, О. Корнійчук, О. Довженко, Ю. Смолич, М. Рильський, Л. Первомайський, А. Шиян та ін. Чимало з лав письменницької організації пішли на фронт, стали військовими кореспондентами. Дві третини тодішнього складу СПУ – понад 160 літераторів були на передовій лінії вогню. 32 з них не повернулися. Серед Героїв Радянського Союзу є й журналісти. Так, колишній працівник обласної газети „Соціалістична Харківщина” Сергій Борзенко повів у наступ бійців морської піхоти під час форсування Керченської протоки. Колишній редактор Остерської районної газети з Чернігівщини Юрій Збанацький став на чолі партизанського загону і наприкінці війни отримав Зірку героя.
Наприкінці 1941 р. виділилося кілька центрів радянського друку. література” (орган СПУ), рубрика „Україна в огні”.
З 1943 р. систематично виходив журнал „Україна”, щомісячник „Комуніст”, газета „Советская Украина” (в Саратові). З листопада замість „Літературної газети” почала видаватися щотижнева газета „Література і мистецтво” (орган Спілки радянських письменників України і Комітету в справах мистецтв при РНК УРСР): спочатку у Ворошиловграді, а з грудня 1941 – в Уфі за редакцією Л. Смілянського. Тут же розгорнув роботу журнал „Українська громадсько-політ. журнал, до редколегії якого входили О. Довженко, Юрій Смолич (відповідальний редактор), Павло Тичина.
З початку війни змінилася й тематика журналу „Перець”, який став улюбленцем фронтовиків. Тут об’єдналися талановиті майстри пера: П. Панч, П. Тичина, В. Сосюра, Остап Вишня та ін.
Роль агітатора й організатора на окупованих територіях виконувала газета „За Радянську Україну”, яка спеціально видавалася для партизанів і населення тимчасово окупованих територій. Близько 20 млн примірників цієї газети, що „падає з неба”, було скинуто над Києвом, Одесою, Харковом і Дніпропетровськом, над сотнями великих і малих міст України.
На тимчасово окупованій територіях України виходило 69 назв підпільних і партизанських газет. Із літаків у тилу ворога та розповсюджено через партизанській загони близько 400 млн примірників газет і брошур, як стверджувала Рад. енциклопедія історії України. Вагоме слово у відстоюванні радянських переваг відіграли газета „Більшовик” (орган Чернігів. підпільного обкому КП(б)У, газета „Партизан України” (потім – „Партизан” і „Партизанська преса”) альманахи „Партизанський край” та „Україна в огні” партизанське з’єднання генерала-майора Сабурова. У з’єднанні під командуванням О. Федорова – журнал „Народний месник”
Боролося з ворогом і Всесоюзне радіо, чиї перші інформаційні зведення пролунали через 45 хвилин після офіційного оголошення війни 22 червня 1941 р.
За постановою уряду Союзу РСР на час війни були організовані радіостанції:
• імені Тараса Шевченка в Саратові (23 листопада 1941 – 10 березня 1944 р.),
• „Радянська Україна” в Москві (2 лист. 1941 – 10 липня 1944),
• пересувна радіостанція „Дніпро” (1 травня 1943 – 15 лютого 1944).
Вперше в радіоефірі прозвучав вірш М. Рильського „Слово про рідну матір”, О. Корнійчук озвучив своє звернення до земляків: «Щоранку, коли сходить сонце, я дивлюсь на тебе, древній Київ… Ніколи українці не будуть рабами німецького ката!”. Проведення радіомітингів, читання солдатських листів, відгук письменників із фронту, випуски „Перцю на радіо” стали постійними передачами українського радіо того часу.
Гнівні публіцистичні статті й радіозаписи: „Убий звіра” Олексія Толстого, „Наука ненависті” Михайла Шолохова, „Великий і невгасний” Іллі Еренбурга.
У дні війни написані поетичні рядки П. Тичини „Ти єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була „ і „Похорон друга” (1942), „Україна в огні”, новела „На колючому дроті” Ол. Довженка, „Дівчинка в вінку” Ю. Яновського, „Прапороносці” О. Гончара.
суботу, 27 вересня 2008 р.
Доба визвольних змагань
Доба визвольних змагань
Назви видань: „Хлібороб”, „Рада”, „Громадська думка”, „Слово”, ”Світло”, „Село”…
У 1917 р. з’являються „Нова рада” (25 березня), „Робітнича газета” (30 березня”, „Народня воля” (31 травня), „Боротьба” (1 травня), „Воля” (19 липня), „Нова громада” (23 листопада) та ін.
Ключовими, символічними назвами у революційну епоху стають впродовж 1917-1920 рр. такі назви, як: „Боротьба” (принаймні 9 українських і 8 російськомовних назв газет у Києві, Харкові, Житомирі, Єлисаветграді, Херсоні, Катеринославі, Чернігові, Кам’янці-Подільському, а також Миколаєві, Полтаві, Києві, Одесі тощо, які видавалися під гаслами Української партії соціалістів-революціонерів (боротьбистів), Укр. Комуністичної партії (боротьбистів), Української партії лівих соціалістів-революціонерів (меншовиків), Партії незалежних лівих соціалістів-революціонерів, Укр. Партії комуністів-боротьбистів). До кола активних журналістів тут належали Василь Елланський (Блакитний), Гнат Михайличенко, Микола Любченко та ін. – безпосередні керівники політичних течій.
Далі слід згадати такі назви, як „Воля” (Київ, Конотоп, Ольгопіль, Сквира, Станіслав, Харків, за участю Бориса Мартоса, Павла Ковжуна, Якова Савченка), „Вперед” (Катеринослав, Київ, Львів), різні „Голоси” („Голос”, „Голос анархіста”, „Голос Буковини”, „Голос жизни”, «Голос землі», «Голос з-над Буга», «Голос Києва», «Голос махновця», «Голос народу», «Голос окопу», «Голос правди», «Голос рабочего» – «Голос робітника», «Голос Подольской церкви», «Голос села», «Голос труда» (4), «Голос фронта», «Голос юга» (3).
3 часописи „Україна”, 3 „Українських думки”, 5 „Українських слів”, 3 „Червоних прапора”, а також «шляхи», «дороги», «стяги», «хвилі», «життя», «слова» і т.д.
Але серед рекордсменів у назвах української періодики 1917-1920 рр. слід назвати слова „Бюллетень”, „Известия”, „Вісті». Принаймні серед зафіксованих майже 800 видань цього періоду зустрічаємо 62 бюлетені, 57 вісників, 30 „Известий”. У назвах газет і журналів з’являються слова „земля і воля”, „труд”, „новий„, „народний”, „Рідний”, думка тощо.
Якщо подивитися на радянські часи, то назви періодичних видань загалом зведуться до кількох найпоширеніших усталених словосполучень, як от: Більшовик (більшовицька зброя, більшовицька правда, більшовицький шлях), Будівник (комунізму, соціалізму, нового життя), Вільний («Вільна праця», «Вільна Україна», «Вільне життя», «Вільний шлях», «Вільним шляхом»), а також сталі, сотні чи й тисячі разів помножені, словосполучення: „Зоря комунізму (у Волинській області 12 назв), „Ленінська правда”, „Ленінська зірка”, „Шлях Леніна (Ілліча)», „Колгоспна правда” і „Колгоспне життя” (у тій же Волинській області - 16 однотипних назв), „Ленінським шляхом”, „Прапор Леніна / Прапор Ілліча / Прапор перемоги”, а також різні варіанти „радянського” («Радянська Волинь», «Радянська Україна», «Радянська Житомирщина», «Радянська трибуна», «Радянський шлях», «Радянське життя») і „соціалістичного („Соціалістична культура», „Соціалістичний Донбас”, „Соціалістичне село”, „Соціалістичні плани”, „Соціалістична перебудова»).
На чільному місці – слова комуніст і комсомолець, пролетарський і червоний (наприклад, „Красный горняк”, „Красное знамя”, «Красное Криворожье», «Красный боец”, «Красный инвалид”, «Красный кавалерист», «Красный край», «Красный Крым», «Красный курсант», «Красный моряк», «Красный Октябрь», «Красный пахар», «Красный печатник», «Красный страж», «Красный телеграф», «Красный труд», «Красный шахтер», «Червоний літак», «Червоний плугатар», «Червоний шлях», «Червоний селянин», «Червоний степ», «Червоний тридцятник», «Червоний юнак», «Червоні крила», «Червоний козак»...
Серед непопулярних, але оригінальних назв 20-30-х рр. ХХ ст. В Україні варто згадати: „За серп і молот” (Катеринослав, 1920-1921), „Долой взятку” (газета Політінспекції Одеської губернської міліції, Одеса, 1922), „На боротьбу зі скарлатиною” (Кременчук, 1922), „По стопам Либкнехта” (Старобільськ, 1924), „Построим красние крилья” (Харків і Чернігів, 1923), „Рабочий подросток” (Камянець-Подільський, 1924), „Свинцовий труд” (газета друкарських робітників, Київ, 1924), „Толкач” (газета робітників 1-ї державної друкарні ім. тов. Г. І. Петровського, Харків, 1923), „Шпация” (газета друкарів, Золотоноша, 1924-2925) і т.д.
Які ж нові назви прийшли у час перебудови і змін – наприкінці 80-х-початку 90-х рр. ХХ ст.? ”Відродження”, „Репортер”, „Віче”, „Точка зору”, „Джерело”, „Доля”, „Дзвони”, „Для всіх”, „Жива вода”, „Еліта”, „Нова доба”, різні „Погляди”, „Справи”, „Хроніки”, „Перспективи”, „Феломени”, „Версії”, а також „Нерухомість”, „Що вам снилося?”, „Зверье мое”, „Щедра грядка”, „Ескулап”, „Гриф”, „Рест”, „Рани”, „Оріани”, „Камертони”, „Грані”, „Геї”, „Глобус-меню”,”Гірка правда”, „Оптиміст”, „Полігон”, „Поки місто спало”, „Під гострим кутом”, „Парк гумору”, „Податок”, „Поєдинок”, „Прайс”, „Інфо”, „Погляд за обрій „ Овощевод”, „Он и она”, „Ти и я”, „От и до”…
Назви видань: „Хлібороб”, „Рада”, „Громадська думка”, „Слово”, ”Світло”, „Село”…
У 1917 р. з’являються „Нова рада” (25 березня), „Робітнича газета” (30 березня”, „Народня воля” (31 травня), „Боротьба” (1 травня), „Воля” (19 липня), „Нова громада” (23 листопада) та ін.
Ключовими, символічними назвами у революційну епоху стають впродовж 1917-1920 рр. такі назви, як: „Боротьба” (принаймні 9 українських і 8 російськомовних назв газет у Києві, Харкові, Житомирі, Єлисаветграді, Херсоні, Катеринославі, Чернігові, Кам’янці-Подільському, а також Миколаєві, Полтаві, Києві, Одесі тощо, які видавалися під гаслами Української партії соціалістів-революціонерів (боротьбистів), Укр. Комуністичної партії (боротьбистів), Української партії лівих соціалістів-революціонерів (меншовиків), Партії незалежних лівих соціалістів-революціонерів, Укр. Партії комуністів-боротьбистів). До кола активних журналістів тут належали Василь Елланський (Блакитний), Гнат Михайличенко, Микола Любченко та ін. – безпосередні керівники політичних течій.
Далі слід згадати такі назви, як „Воля” (Київ, Конотоп, Ольгопіль, Сквира, Станіслав, Харків, за участю Бориса Мартоса, Павла Ковжуна, Якова Савченка), „Вперед” (Катеринослав, Київ, Львів), різні „Голоси” („Голос”, „Голос анархіста”, „Голос Буковини”, „Голос жизни”, «Голос землі», «Голос з-над Буга», «Голос Києва», «Голос махновця», «Голос народу», «Голос окопу», «Голос правди», «Голос рабочего» – «Голос робітника», «Голос Подольской церкви», «Голос села», «Голос труда» (4), «Голос фронта», «Голос юга» (3).
3 часописи „Україна”, 3 „Українських думки”, 5 „Українських слів”, 3 „Червоних прапора”, а також «шляхи», «дороги», «стяги», «хвилі», «життя», «слова» і т.д.
Але серед рекордсменів у назвах української періодики 1917-1920 рр. слід назвати слова „Бюллетень”, „Известия”, „Вісті». Принаймні серед зафіксованих майже 800 видань цього періоду зустрічаємо 62 бюлетені, 57 вісників, 30 „Известий”. У назвах газет і журналів з’являються слова „земля і воля”, „труд”, „новий„, „народний”, „Рідний”, думка тощо.
Якщо подивитися на радянські часи, то назви періодичних видань загалом зведуться до кількох найпоширеніших усталених словосполучень, як от: Більшовик (більшовицька зброя, більшовицька правда, більшовицький шлях), Будівник (комунізму, соціалізму, нового життя), Вільний («Вільна праця», «Вільна Україна», «Вільне життя», «Вільний шлях», «Вільним шляхом»), а також сталі, сотні чи й тисячі разів помножені, словосполучення: „Зоря комунізму (у Волинській області 12 назв), „Ленінська правда”, „Ленінська зірка”, „Шлях Леніна (Ілліча)», „Колгоспна правда” і „Колгоспне життя” (у тій же Волинській області - 16 однотипних назв), „Ленінським шляхом”, „Прапор Леніна / Прапор Ілліча / Прапор перемоги”, а також різні варіанти „радянського” («Радянська Волинь», «Радянська Україна», «Радянська Житомирщина», «Радянська трибуна», «Радянський шлях», «Радянське життя») і „соціалістичного („Соціалістична культура», „Соціалістичний Донбас”, „Соціалістичне село”, „Соціалістичні плани”, „Соціалістична перебудова»).
На чільному місці – слова комуніст і комсомолець, пролетарський і червоний (наприклад, „Красный горняк”, „Красное знамя”, «Красное Криворожье», «Красный боец”, «Красный инвалид”, «Красный кавалерист», «Красный край», «Красный Крым», «Красный курсант», «Красный моряк», «Красный Октябрь», «Красный пахар», «Красный печатник», «Красный страж», «Красный телеграф», «Красный труд», «Красный шахтер», «Червоний літак», «Червоний плугатар», «Червоний шлях», «Червоний селянин», «Червоний степ», «Червоний тридцятник», «Червоний юнак», «Червоні крила», «Червоний козак»...
Серед непопулярних, але оригінальних назв 20-30-х рр. ХХ ст. В Україні варто згадати: „За серп і молот” (Катеринослав, 1920-1921), „Долой взятку” (газета Політінспекції Одеської губернської міліції, Одеса, 1922), „На боротьбу зі скарлатиною” (Кременчук, 1922), „По стопам Либкнехта” (Старобільськ, 1924), „Построим красние крилья” (Харків і Чернігів, 1923), „Рабочий подросток” (Камянець-Подільський, 1924), „Свинцовий труд” (газета друкарських робітників, Київ, 1924), „Толкач” (газета робітників 1-ї державної друкарні ім. тов. Г. І. Петровського, Харків, 1923), „Шпация” (газета друкарів, Золотоноша, 1924-2925) і т.д.
Які ж нові назви прийшли у час перебудови і змін – наприкінці 80-х-початку 90-х рр. ХХ ст.? ”Відродження”, „Репортер”, „Віче”, „Точка зору”, „Джерело”, „Доля”, „Дзвони”, „Для всіх”, „Жива вода”, „Еліта”, „Нова доба”, різні „Погляди”, „Справи”, „Хроніки”, „Перспективи”, „Феломени”, „Версії”, а також „Нерухомість”, „Що вам снилося?”, „Зверье мое”, „Щедра грядка”, „Ескулап”, „Гриф”, „Рест”, „Рани”, „Оріани”, „Камертони”, „Грані”, „Геї”, „Глобус-меню”,”Гірка правда”, „Оптиміст”, „Полігон”, „Поки місто спало”, „Під гострим кутом”, „Парк гумору”, „Податок”, „Поєдинок”, „Прайс”, „Інфо”, „Погляд за обрій „ Овощевод”, „Он и она”, „Ти и я”, „От и до”…
Творча доля Миколи Гладкого
Творча доля Миколи Гладкого
Українська журналістика лише наприкінці ХХ століття активно звернулася до об’єктивної фахової історії, неспотворених фактів функціонування численних газет і журналів минулого, відкриття імен редакторів, видавців, забутих чи незнаних публіцистів і рядових співробітників. Свідченням цієї наукової зацікавленості стали видання вчених Львова, Києва, Харкова, Дніпропетровська, Одеси, Ужгорода, інших міст України та українознавців світу. Варто згадати дослідження М. Романюка, М. Нечиталюка, В. Качкана, Ю. Шаповала, О. Мукомели, І. Михайлина, А. Бойко, О. Школьної, В. Габора, О. Вішки, О. Дроздовської, І. Павлюка та ін.
Але незважаючи на появу продовжуваних випусків „Української журналістики в іменах” (з 1994 року цих матеріалів до енциклопедичного словника вийшло 10) поза увагою залишаються сотні імен, чия творча біографія потребує розшифрування, уточнення, іноді „відмивання від ідеологічного бруду” минулих несприятливих десятиліть.
Серед таких подвижників національної преси ХХ століття варто назвати й Миколу Дмитровича Гладкого (псевдоніми: Струмок, Дмитренко), чия літературна діяльність згадується короткими рядками лише в „Енциклопедії українознавства” (як мовознавця, без дат життя і професійних віх) та „Українській літературній енциклопедії” [1]; цю постать проігнорували й укладачі п’ятитомної англомовної „Енциклопедії України” (Торонто, Буффало, Лондон, 1988–1993). Одначе його зацікавлення були пов’язані не тільки з педагогікою, мовознавством, а й популяризацією рідного слова, літературно-публіцистичною працею на ниві національного утвердження й розбудови державності.) – поет, публіцист, мовознавець.
Микола Гладкий (1890–1942, м. Красноярськ, Росія) здобув освіту в Київському університеті. Вже в студентські роки звернувся до українських видань, де друкував поезії та статті. Зокрема в часописі “Світло” його публікації стосувалися педагогічної і психологічної тематики – дві подачі “Суть поступу”, “біопсихологічний нарис” із назвою “Психологія юнацького віку” та рецензія на книгу “Мораль” Гр. Нашого у розділі “Критика й бібліографія”. До щоденника „Рада” запропоновані “спостереження непрофесіонала” про взаємозв’язки марксизму й мистецтва під заголовком “Біологія й марксизм”.
Поетичні спроби Миколи Гладкого, вірші “Минулись, навіки минулись ті дні…”, “Мій гаю, мій друже”, запропоновані редакції журналу „Маяк” (1913), ще невправні, невідшліфовані, сповнені стражаданнями й переживаннями вимогливої юнацької душі (“Так серце моє неспокійно шукає І щастя, і захистку в бурях життя; Так часом надія в ньому розцвітає, Хоч знає воно, що нема вороття”).
Цікаві життєві спостереження, поєднані з професійним досвідом і психологічним чуттям, навів М. Гладкий у нарисі “Психологія юнацького віку”, де простежуються такі явища як “крах юнацької душі в стадії ідеалізму еротичного”, “критичні моменти становлення”, вплив негативних факторів середовища (розпуста, пияцтво, картярство, вживання тютюну), вирішення філософсько-духовних проблем, неспинна енергія самоосвіти і самовдосконалення й активної діяльності “з чистими ідеалами в душі”. Зводячи проблеми юнацького зростання до трьох основних стадій – еротичного, наукового та громадського ідеалізму, автор відштовхувався від власних спостережень і особистого досвіду. Зокрема він згадував свої студентські часи: “В університеті я попереду всього захлинувся від сили всяких наук, які там викладаються;… бо ми, записавшись на один факультет (і жаліючи, що не можна записатися на всі зразу), бігали цілими днями з авдиторії в авдиторію, і нас можна було бачити як на лекціях юридичного, філологічного, так і природознавчого факультету. Наша юнацька жадоба знаття пхала нас без жалю в усі, численні на ту пору, університетські студентські гуртки, товариства й спеціяльні семінари і, хоч вічно радісні, веселі й бадьорі ми літали по сходцях університетських коридорів у якомусь натхненні, проте в головах почували цілковитий розгардіяш… Це була пора страшенних суперечок на самі найрізноманітніші теми, це була та чиста пора, коли так шанувалась “велика наука”, коли “свята правда” ставилась над усе й принцип був богом, якому в жертву приносилось багацько з особистих вигод, юнацьких потягів до життьових утіх, до тих насолод, якими вабить молодь ще незнайоме життя” [2, 37–38].
Під час Першої світової війни М. Гладкий воював у лавах російської армії, потрапив у полон, перебував у таборі Зальцведель на території Німеччини. Тут активно включився у просвітньо-національну та журналістську діяльність, входив до складу редакційного комітету таборової газети “Вільне слово”. Так, 4 липня 1916 року М. Гладкий виступив на засіданні редколегії і вніс пропозицію, щоб “усі члени шанували свою українську мову і скрізь розповсюджували нашу наддніпрянську мову, якої повинні всі придержуватися, а не перекручувать на інші слова, і де можна учить усіх правильно говорити по-вкраїнськи”. Часто саме М. Гладкому доручали працювати над передовими статтями, а також робити огляди російського і міжнародного життя. На сторінках часопису журналіст опублікував низку нарисів і статей, серед яких “Када ваша возмьоть, ми будем з вами”, “Під розвагу”, “Що таке “політика”, “В неволі воля!”, “Техніка”, “Криза в Росії”, “Прокидаються люде!”, “Українцям-переселенцям”, “Якою ж може бути Росія після війни” тощо.
В окремій публікації “Пізнаваймо рідну мову” за підписом М. Дмитренка підкреслювалося, що мова – це головна “підвалина національності”, вона “орган людської душі, зброя думки, ліра поетів, скальпель учених, знаряддя техніки, “божественний глагол” пророків, жезл царів і меч революцій”. Автор звертався до нещасливого минулого (заборони й невизнання мови, закриття редакцій і видавництв на українських землях, самодержавне прагнення асимілювати саму націю) і заглядав у майбутнє, коли рідна мова зможе перетворитися у справжню “зброю творчості, політичне гасло”. М. Гладкий закликав усіх полонених, які відчули свою приналежність до українства, “скинути з себе пута чужої мови виточити нашу чудову могучу зброю, цей співочий грім батьків наших”, адже настає час засвідчити що нація самостійна як “самостійна, своєрідна, гнучка й багата наша українська мова”.
На шпальтах “Вільного слова” представлені також поезії М. Гладкого, найвирізнішими з яких стали “Перед боєм”, “Моєму народові”, “Журавлі”. Вірші друкувалися і в календарі “Розвага” (1916), згодом ці твори увійшли до авторської збірки “На війні та в неволі” (1917), виданої у серії “Бібліотека полонених табору Зальцведель”.
Чимало фактів у біографії публіциста досі залишаються нез’ясованими, пунктирними. Так, гортаючи періодику Волині 1917 р., вдалося натрапити на деякі публікації колишнього військовополоненого. Принаймні на шпальтах щотижневої газети-журналу „Волынские народные известия”, що видавалася у Житомирі з 15 травня до 31 грудня 1917 р. й тяжіла до української тематики (частина матеріалів тут подавалася українською мовою), помітні зрілі, професійно та публіцистично наснажені статті Миколи Гладкого.
Редакція охоче друкувала спогади цього автора про пережиті роки полону (№ 5–10), роздуми про особливості української мови, поширення „нових світочей національної і культурної свідомості” тощо. Скажімо, цикл статей „Украинский язык” (№ 10–11) журналіст спеціально подав російською мовою, щоб розтлумачити значення і специфіку мови, її місце серед споріднених слов’янських мов, вказати вершини поетичної образності, розкрити надра народної творчості, багаті форми „вічно живої, яскравої і глибоко національної української мови”. А в іншій статті-заклику „Рятуймо революцію на Волині!” М. Гладкий гірко констатував: „Революційна творчість ... гине й умирає в болоті, в задусі нашого сільного життя...” і запропонував засновувати для духовного розвитку товариства „Просвіти”, щоб виховувати народ, „закладати тверду основу під нову будівлю розкішного будинку волі й щастя”.
У 20-і рр. М. Гладкий працював в Інституті української наукової мови Академії наук України. Вчений був автором низки підручників, словників, розвідок. Серед них “Практический курс украинского языка: Пособие для русских школ на Украине и для самостоятельного изучения живой украинской речи” – видання спеціально здійснене російською мовою у 1918 і 1924 рр.; “Правописний словник-показник до офіційного “Українського правопису” Народного комісаріату освіти УРСР” (К., 1929, співавтор – В. Дубровський), понад п’ять видань витримала книга “Новий український правопис: За офіційними матеріалами та даними Державної правописної комісії і Всеукраїнської конференції”, “Наша газетна мова” (1928), “Мова сучасного українського письменства” (Харків – Київ, 1930).
Досі не втратили значення ті спостереження, зауваження і роздуми, що були покладені М. Гладким в основу своєї праці про мовні засоби української преси 20-х років ХХ ст. Газетну мову вчений спочатку досліджував за публікаціями у газетах “Радянське село” (1924–1925) і “Пролетарська правда” (1925), де для співробітників, перекладачів і коректорів останнього часопису видавалися спеціальні випуски “Уваги” та мовні “Бюлетені”. Аналіз цих матеріалів та їхнє обговорення дали змогу у 1925 р. надрукувати “Словничок “Пролетарської правди” за редакцією М. Гладкого.
Маючи такий практичний досвід, зібравши велику кількість типових помилок, науковець продовжив цю працю, залучивши до розгляду у 1927 р. також центральні газети: “Комуніст”, “Вісти”, “Пролетар”, “Пролетарську правду”, “Робітничу газету”, “Радянське село”, щоб порівняти “лексичну еволюцію”, констатувати закони загальних помилок, простежити шляхи їхнього поширення і народження нових мовних вад; таким чином – звернути увагу на “аванпости нашого слова, що пасуть задніх у великій праці на ниві української пролетарської культури”.
Невипадково у книзі Микола Гладкий вказував: “… На плечі нашого газетяра-журналіста покладається неабияка вага – він фактично повинен бути за організатора, а часто й за творця культурної української мови”, тому до викладу думок та їхнього мовного оформлення слід завжди ставитися уважно, не захоплюючись “змістом своєї ідейної боротьби”. До загальних недоліків мовної культури українських журналістів 20-х років учений відніс: “мовний хаос нашої преси”; відсутність чіткого усвідомлення, що мова – це “натуральна зброя всякого робітника слова”; сліпе копіювання чужих помилок; намагання полегшити собі професійні обов’язки і засвоїти “механіку газетного жаргону”; повторення шаблонів замість того, щоб іти оригінальним шляхом тощо. Автор слушно підкреслював: “Час і пора дати береги нашій розбурханій мовній стихії – це не тільки заощати нам психічну енергію, але й невимовно полегшити масам участь у будуванні нового життя…”. Якщо відкинути деякі “пролетарські” спонуки того часу, варто відзначити актуальність висновків праці Миколи Гладкого для сучасної української преси початку ХХІ століття, що й досі не позбулася тих вад, та ще й нашарувала інші впродовж свого існування.
Українська журналістика лише наприкінці ХХ століття активно звернулася до об’єктивної фахової історії, неспотворених фактів функціонування численних газет і журналів минулого, відкриття імен редакторів, видавців, забутих чи незнаних публіцистів і рядових співробітників. Свідченням цієї наукової зацікавленості стали видання вчених Львова, Києва, Харкова, Дніпропетровська, Одеси, Ужгорода, інших міст України та українознавців світу. Варто згадати дослідження М. Романюка, М. Нечиталюка, В. Качкана, Ю. Шаповала, О. Мукомели, І. Михайлина, А. Бойко, О. Школьної, В. Габора, О. Вішки, О. Дроздовської, І. Павлюка та ін.
Але незважаючи на появу продовжуваних випусків „Української журналістики в іменах” (з 1994 року цих матеріалів до енциклопедичного словника вийшло 10) поза увагою залишаються сотні імен, чия творча біографія потребує розшифрування, уточнення, іноді „відмивання від ідеологічного бруду” минулих несприятливих десятиліть.
Серед таких подвижників національної преси ХХ століття варто назвати й Миколу Дмитровича Гладкого (псевдоніми: Струмок, Дмитренко), чия літературна діяльність згадується короткими рядками лише в „Енциклопедії українознавства” (як мовознавця, без дат життя і професійних віх) та „Українській літературній енциклопедії” [1]; цю постать проігнорували й укладачі п’ятитомної англомовної „Енциклопедії України” (Торонто, Буффало, Лондон, 1988–1993). Одначе його зацікавлення були пов’язані не тільки з педагогікою, мовознавством, а й популяризацією рідного слова, літературно-публіцистичною працею на ниві національного утвердження й розбудови державності.) – поет, публіцист, мовознавець.
Микола Гладкий (1890–1942, м. Красноярськ, Росія) здобув освіту в Київському університеті. Вже в студентські роки звернувся до українських видань, де друкував поезії та статті. Зокрема в часописі “Світло” його публікації стосувалися педагогічної і психологічної тематики – дві подачі “Суть поступу”, “біопсихологічний нарис” із назвою “Психологія юнацького віку” та рецензія на книгу “Мораль” Гр. Нашого у розділі “Критика й бібліографія”. До щоденника „Рада” запропоновані “спостереження непрофесіонала” про взаємозв’язки марксизму й мистецтва під заголовком “Біологія й марксизм”.
Поетичні спроби Миколи Гладкого, вірші “Минулись, навіки минулись ті дні…”, “Мій гаю, мій друже”, запропоновані редакції журналу „Маяк” (1913), ще невправні, невідшліфовані, сповнені стражаданнями й переживаннями вимогливої юнацької душі (“Так серце моє неспокійно шукає І щастя, і захистку в бурях життя; Так часом надія в ньому розцвітає, Хоч знає воно, що нема вороття”).
Цікаві життєві спостереження, поєднані з професійним досвідом і психологічним чуттям, навів М. Гладкий у нарисі “Психологія юнацького віку”, де простежуються такі явища як “крах юнацької душі в стадії ідеалізму еротичного”, “критичні моменти становлення”, вплив негативних факторів середовища (розпуста, пияцтво, картярство, вживання тютюну), вирішення філософсько-духовних проблем, неспинна енергія самоосвіти і самовдосконалення й активної діяльності “з чистими ідеалами в душі”. Зводячи проблеми юнацького зростання до трьох основних стадій – еротичного, наукового та громадського ідеалізму, автор відштовхувався від власних спостережень і особистого досвіду. Зокрема він згадував свої студентські часи: “В університеті я попереду всього захлинувся від сили всяких наук, які там викладаються;… бо ми, записавшись на один факультет (і жаліючи, що не можна записатися на всі зразу), бігали цілими днями з авдиторії в авдиторію, і нас можна було бачити як на лекціях юридичного, філологічного, так і природознавчого факультету. Наша юнацька жадоба знаття пхала нас без жалю в усі, численні на ту пору, університетські студентські гуртки, товариства й спеціяльні семінари і, хоч вічно радісні, веселі й бадьорі ми літали по сходцях університетських коридорів у якомусь натхненні, проте в головах почували цілковитий розгардіяш… Це була пора страшенних суперечок на самі найрізноманітніші теми, це була та чиста пора, коли так шанувалась “велика наука”, коли “свята правда” ставилась над усе й принцип був богом, якому в жертву приносилось багацько з особистих вигод, юнацьких потягів до життьових утіх, до тих насолод, якими вабить молодь ще незнайоме життя” [2, 37–38].
Під час Першої світової війни М. Гладкий воював у лавах російської армії, потрапив у полон, перебував у таборі Зальцведель на території Німеччини. Тут активно включився у просвітньо-національну та журналістську діяльність, входив до складу редакційного комітету таборової газети “Вільне слово”. Так, 4 липня 1916 року М. Гладкий виступив на засіданні редколегії і вніс пропозицію, щоб “усі члени шанували свою українську мову і скрізь розповсюджували нашу наддніпрянську мову, якої повинні всі придержуватися, а не перекручувать на інші слова, і де можна учить усіх правильно говорити по-вкраїнськи”. Часто саме М. Гладкому доручали працювати над передовими статтями, а також робити огляди російського і міжнародного життя. На сторінках часопису журналіст опублікував низку нарисів і статей, серед яких “Када ваша возмьоть, ми будем з вами”, “Під розвагу”, “Що таке “політика”, “В неволі воля!”, “Техніка”, “Криза в Росії”, “Прокидаються люде!”, “Українцям-переселенцям”, “Якою ж може бути Росія після війни” тощо.
В окремій публікації “Пізнаваймо рідну мову” за підписом М. Дмитренка підкреслювалося, що мова – це головна “підвалина національності”, вона “орган людської душі, зброя думки, ліра поетів, скальпель учених, знаряддя техніки, “божественний глагол” пророків, жезл царів і меч революцій”. Автор звертався до нещасливого минулого (заборони й невизнання мови, закриття редакцій і видавництв на українських землях, самодержавне прагнення асимілювати саму націю) і заглядав у майбутнє, коли рідна мова зможе перетворитися у справжню “зброю творчості, політичне гасло”. М. Гладкий закликав усіх полонених, які відчули свою приналежність до українства, “скинути з себе пута чужої мови виточити нашу чудову могучу зброю, цей співочий грім батьків наших”, адже настає час засвідчити що нація самостійна як “самостійна, своєрідна, гнучка й багата наша українська мова”.
На шпальтах “Вільного слова” представлені також поезії М. Гладкого, найвирізнішими з яких стали “Перед боєм”, “Моєму народові”, “Журавлі”. Вірші друкувалися і в календарі “Розвага” (1916), згодом ці твори увійшли до авторської збірки “На війні та в неволі” (1917), виданої у серії “Бібліотека полонених табору Зальцведель”.
Чимало фактів у біографії публіциста досі залишаються нез’ясованими, пунктирними. Так, гортаючи періодику Волині 1917 р., вдалося натрапити на деякі публікації колишнього військовополоненого. Принаймні на шпальтах щотижневої газети-журналу „Волынские народные известия”, що видавалася у Житомирі з 15 травня до 31 грудня 1917 р. й тяжіла до української тематики (частина матеріалів тут подавалася українською мовою), помітні зрілі, професійно та публіцистично наснажені статті Миколи Гладкого.
Редакція охоче друкувала спогади цього автора про пережиті роки полону (№ 5–10), роздуми про особливості української мови, поширення „нових світочей національної і культурної свідомості” тощо. Скажімо, цикл статей „Украинский язык” (№ 10–11) журналіст спеціально подав російською мовою, щоб розтлумачити значення і специфіку мови, її місце серед споріднених слов’янських мов, вказати вершини поетичної образності, розкрити надра народної творчості, багаті форми „вічно живої, яскравої і глибоко національної української мови”. А в іншій статті-заклику „Рятуймо революцію на Волині!” М. Гладкий гірко констатував: „Революційна творчість ... гине й умирає в болоті, в задусі нашого сільного життя...” і запропонував засновувати для духовного розвитку товариства „Просвіти”, щоб виховувати народ, „закладати тверду основу під нову будівлю розкішного будинку волі й щастя”.
У 20-і рр. М. Гладкий працював в Інституті української наукової мови Академії наук України. Вчений був автором низки підручників, словників, розвідок. Серед них “Практический курс украинского языка: Пособие для русских школ на Украине и для самостоятельного изучения живой украинской речи” – видання спеціально здійснене російською мовою у 1918 і 1924 рр.; “Правописний словник-показник до офіційного “Українського правопису” Народного комісаріату освіти УРСР” (К., 1929, співавтор – В. Дубровський), понад п’ять видань витримала книга “Новий український правопис: За офіційними матеріалами та даними Державної правописної комісії і Всеукраїнської конференції”, “Наша газетна мова” (1928), “Мова сучасного українського письменства” (Харків – Київ, 1930).
Досі не втратили значення ті спостереження, зауваження і роздуми, що були покладені М. Гладким в основу своєї праці про мовні засоби української преси 20-х років ХХ ст. Газетну мову вчений спочатку досліджував за публікаціями у газетах “Радянське село” (1924–1925) і “Пролетарська правда” (1925), де для співробітників, перекладачів і коректорів останнього часопису видавалися спеціальні випуски “Уваги” та мовні “Бюлетені”. Аналіз цих матеріалів та їхнє обговорення дали змогу у 1925 р. надрукувати “Словничок “Пролетарської правди” за редакцією М. Гладкого.
Маючи такий практичний досвід, зібравши велику кількість типових помилок, науковець продовжив цю працю, залучивши до розгляду у 1927 р. також центральні газети: “Комуніст”, “Вісти”, “Пролетар”, “Пролетарську правду”, “Робітничу газету”, “Радянське село”, щоб порівняти “лексичну еволюцію”, констатувати закони загальних помилок, простежити шляхи їхнього поширення і народження нових мовних вад; таким чином – звернути увагу на “аванпости нашого слова, що пасуть задніх у великій праці на ниві української пролетарської культури”.
Невипадково у книзі Микола Гладкий вказував: “… На плечі нашого газетяра-журналіста покладається неабияка вага – він фактично повинен бути за організатора, а часто й за творця культурної української мови”, тому до викладу думок та їхнього мовного оформлення слід завжди ставитися уважно, не захоплюючись “змістом своєї ідейної боротьби”. До загальних недоліків мовної культури українських журналістів 20-х років учений відніс: “мовний хаос нашої преси”; відсутність чіткого усвідомлення, що мова – це “натуральна зброя всякого робітника слова”; сліпе копіювання чужих помилок; намагання полегшити собі професійні обов’язки і засвоїти “механіку газетного жаргону”; повторення шаблонів замість того, щоб іти оригінальним шляхом тощо. Автор слушно підкреслював: “Час і пора дати береги нашій розбурханій мовній стихії – це не тільки заощати нам психічну енергію, але й невимовно полегшити масам участь у будуванні нового життя…”. Якщо відкинути деякі “пролетарські” спонуки того часу, варто відзначити актуальність висновків праці Миколи Гладкого для сучасної української преси початку ХХІ століття, що й досі не позбулася тих вад, та ще й нашарувала інші впродовж свого існування.
Сатиричне перо Володимира Cамійленка
Сатиричне перо Володимира Cамійленка
САМІЙЛЕНКО Володимир Іванович (псевд. і крипт.: В., В.С., В-ий, …ій, В.С-ий, Си-кий, Маруся Вітрова, В.Іванченко, Ікс, В.Полтавець, В.І.Полтавець, Сивенький, В.Сивенький, Смутний, Л.Сумний, Staccato; 3 лютого 1864, с. Сорочинці, тепер Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтавської обл. – 12 серпня 1925, м. Боярка біля Києва) – письменник, фейлетоніст.
Закінчив Полтавську гімназію, навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету, освіту не завершив (“причиною неохоти держати іспити на диплом було потроху розчарування і нехіть до деяких предметів і стан здоров’я”, зазначив сам автор у нотатках до автобіографії). Працював на телеграфі, а з 1893 р. переїхав до Чернігова, де влаштувався секретарем редакції “Земского сборника”. Перші поезії й переклади В.Самійленка опубліковані у журналах “Зоря”, “Правда”, “Зерно”, альманахах “Складка”, “Ватра” та ін. У ті часи “безпросвітної ночі” літератор зблизився зі старою громадою і професорами Київського університету, поступово занурюючись в українське життя. Уже згодом Володимир Іванович ствердить: “Не маючи змоги запалити ясне світло, дбали ми про те, щоб хоч каганчик блідий де-не-де блимав у тій темряві. Не маючи змоги і не наважуючись вести темний і ще цілком не свідомий український народ на боротьбу за свою волю, старалися, щоб хоч не забувалася в народі його національна індивідуальність та щоб збереглась і поважалась його мова, той ключ од в’язниці поневоленого народу” (1922).
З 1900 р. поет працював у Катеринодарі та Миргороді. Прозові гуморески В.Самійленка з’явилися у деяких західноукраїнських виданнях: “Щасливий день пана Ямайського” та “Ідейний чоловік” у львівській “Правді” (1889, 1892), “Бездимний тютюн” - у чернівецькому журналі “Буковина” (1901). Газета “Приазовский край” (Ростов-на-Дону) вмістила два віршовані фейлетони російською мовою – “Ведро воды» і «Беседа о падающей башне, екатеринодарских гласных и других трогательных вещах» (1902).
У 1905 р. літератор переїхав до Києва, де був запрошений коректором і фейлетоністом до редакції щоденної газети «Громадська думка», згодом «Ради». Тут подані відомі сатиричні виступи Сивенького цього часу: “Як я перейшов од слова до … думки”, “Про душі, про п’яти та інші цікаві речі”, “Патріот”, “З моїх пригод”, “Я видаю газету”, “Розмова”, “Надзвичайна пригода з титулярним совітником”, “Дещо з весняних пригод”, “На великдень”, “Від Києва до Чернігова”, “До конституції”, “З записок редактора”, “Маленький фельєтон” та ін. Писав він також і статті (зокрема “Про земство в земських губерніях”, “В справі міської читальні”). У чернігівській газеті “Десна / Утренняя заря” у 1906 р. вийшло друком кілька фейлетонів В.Самійленка, серед яких “Немножко конституции”, “Утренняя заря”, “К лечению некоторых заболеваний» за підписом Staccato.
Сатиричні злободенні вірші “Заклопотаний росіянин”, “Розмова”, “Сон”, “Мрія бюрократа”, “Якби тепер устав Тарас”, “Duettino”, “Весняний спів” з’явилися на шпальтах київського журналу “Шершень” (1906). Цей рік видався найінтенсивнішим у щоденній творчій діяльності письменника, який постійно працював для української преси. Сам публіцист у листі до Є.Чикаленка стверджував, що “крутився, як муха в окропі”.
В. Самійленко зарекомендував себе як умілий перекладач, звертаючись до творчості О. Пушкіна, Ж.-П.Беранже, Дж. Байрона, Е. Верхарна, Ади Негрі та інших літераторів із світовим іменем. Російські, французькі, англійські, італійські автори в українському варіанті зазвучали зі сторінок “Зорі”, “Літературно-наукового вістника”, “Нової громади”, “України”
Матеріальні нестатки змусили В. Самійленка повернутися до Чернігова. Склавши іспит на нотаріуса, працював за фахом у містечку Добрянка. Після Лютневої ревлюції 1917 р. поет опинився у Києві, був запрошений до Міністерства освіти, потім до Міністерства фінансів уряду УНР. Деякі матеріали публіциста побачили світ на шпальтах журналу “Шлях” – це передусім статті мовознавчого характеру (“Дбаймо про фонетичну красу мови”, “Чужомовні слова в українській мові”), а також рецензії на твори К. Поліщука, М. Левицького, В. Домбровського. В. Самійленко був редактором-видавцем політичного, економічного, літературного і наукового часопису “Україна” (1919).
Згодом емігрував до Галичини, разом із редакцією опинився у Тарнові (Польща). Про ці гіркі поневіряння залишив свідчення С. Шелухін: “ Яка гірка іронія і заразом трагедія нації! Хто б міг сподіватися, що революція 1917 р., для якої Самійленко так віддано працював, тільки заступила для нього царських держиморд, цензорів і жандармів на революційних кар’єристів в українському уряді… Вони не придумали нічого кращого, як перевести Самійленка з російської в українську канцелярію і творчому талантові сатирика, лірика, гумориста надали писати українські “вступні і виходячі” реєстри! Наче на глум!..”.
Про тодішні поневіряння на роздоріжжях національної долі О.Олесь у 35-ліття літературної праці свого побратима написав такі рядки: “Стогоном був він німої землі, Сльози і кров він носив у полі, Кидав же перли і квіти”. Наприкінці липня 1922 р. В.Самійленко дістав притулок у садівничо-господарській школі львівської “Просвіти” на Прикарпатті (с.Милованне), де провадив педагогічну та літературну працю. Лише 20 травня 1924 р. письменник здобув “евакуаційне свідоцтво”, згодом радянське громадянство й оселився у Києві, де отримав посаду редактора у видавницті художньої літератури. Спогади “З українського життя в Києві в 80-х роках ХІХ ст.” вийшли друком у журналі “Нова Україна” (Прага – Берлін, 1923).
Об’єктивну і мудру характеристику особистості та творчості В.Самійленка подав Іван Франко у двох своїх працях, зазначаючи “солідність, зрілу обдуманість і обшліфованість” літературної праці, вміння в усьому виявити свою розтривожену і ніжну душу. У “пробі характеристики”, поданій “Літературно-науковим вістником” (1907. – Т. 37. - Кн. 1) критик наголошував: “При тім він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні і своєму народові – і се в Росії тип поки що свіжий, мало ще розповсюджений, тип, можна сказати, будущини. Отим-то він такий дорогий і любий кождому українському серцю, такий своєрідний та національний – не штучний, а немов так готовий уже виріс із рідного грунту…”.
САМІЙЛЕНКО Володимир Іванович (псевд. і крипт.: В., В.С., В-ий, …ій, В.С-ий, Си-кий, Маруся Вітрова, В.Іванченко, Ікс, В.Полтавець, В.І.Полтавець, Сивенький, В.Сивенький, Смутний, Л.Сумний, Staccato; 3 лютого 1864, с. Сорочинці, тепер Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтавської обл. – 12 серпня 1925, м. Боярка біля Києва) – письменник, фейлетоніст.
Закінчив Полтавську гімназію, навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету, освіту не завершив (“причиною неохоти держати іспити на диплом було потроху розчарування і нехіть до деяких предметів і стан здоров’я”, зазначив сам автор у нотатках до автобіографії). Працював на телеграфі, а з 1893 р. переїхав до Чернігова, де влаштувався секретарем редакції “Земского сборника”. Перші поезії й переклади В.Самійленка опубліковані у журналах “Зоря”, “Правда”, “Зерно”, альманахах “Складка”, “Ватра” та ін. У ті часи “безпросвітної ночі” літератор зблизився зі старою громадою і професорами Київського університету, поступово занурюючись в українське життя. Уже згодом Володимир Іванович ствердить: “Не маючи змоги запалити ясне світло, дбали ми про те, щоб хоч каганчик блідий де-не-де блимав у тій темряві. Не маючи змоги і не наважуючись вести темний і ще цілком не свідомий український народ на боротьбу за свою волю, старалися, щоб хоч не забувалася в народі його національна індивідуальність та щоб збереглась і поважалась його мова, той ключ од в’язниці поневоленого народу” (1922).
З 1900 р. поет працював у Катеринодарі та Миргороді. Прозові гуморески В.Самійленка з’явилися у деяких західноукраїнських виданнях: “Щасливий день пана Ямайського” та “Ідейний чоловік” у львівській “Правді” (1889, 1892), “Бездимний тютюн” - у чернівецькому журналі “Буковина” (1901). Газета “Приазовский край” (Ростов-на-Дону) вмістила два віршовані фейлетони російською мовою – “Ведро воды» і «Беседа о падающей башне, екатеринодарских гласных и других трогательных вещах» (1902).
У 1905 р. літератор переїхав до Києва, де був запрошений коректором і фейлетоністом до редакції щоденної газети «Громадська думка», згодом «Ради». Тут подані відомі сатиричні виступи Сивенького цього часу: “Як я перейшов од слова до … думки”, “Про душі, про п’яти та інші цікаві речі”, “Патріот”, “З моїх пригод”, “Я видаю газету”, “Розмова”, “Надзвичайна пригода з титулярним совітником”, “Дещо з весняних пригод”, “На великдень”, “Від Києва до Чернігова”, “До конституції”, “З записок редактора”, “Маленький фельєтон” та ін. Писав він також і статті (зокрема “Про земство в земських губерніях”, “В справі міської читальні”). У чернігівській газеті “Десна / Утренняя заря” у 1906 р. вийшло друком кілька фейлетонів В.Самійленка, серед яких “Немножко конституции”, “Утренняя заря”, “К лечению некоторых заболеваний» за підписом Staccato.
Сатиричні злободенні вірші “Заклопотаний росіянин”, “Розмова”, “Сон”, “Мрія бюрократа”, “Якби тепер устав Тарас”, “Duettino”, “Весняний спів” з’явилися на шпальтах київського журналу “Шершень” (1906). Цей рік видався найінтенсивнішим у щоденній творчій діяльності письменника, який постійно працював для української преси. Сам публіцист у листі до Є.Чикаленка стверджував, що “крутився, як муха в окропі”.
В. Самійленко зарекомендував себе як умілий перекладач, звертаючись до творчості О. Пушкіна, Ж.-П.Беранже, Дж. Байрона, Е. Верхарна, Ади Негрі та інших літераторів із світовим іменем. Російські, французькі, англійські, італійські автори в українському варіанті зазвучали зі сторінок “Зорі”, “Літературно-наукового вістника”, “Нової громади”, “України”
Матеріальні нестатки змусили В. Самійленка повернутися до Чернігова. Склавши іспит на нотаріуса, працював за фахом у містечку Добрянка. Після Лютневої ревлюції 1917 р. поет опинився у Києві, був запрошений до Міністерства освіти, потім до Міністерства фінансів уряду УНР. Деякі матеріали публіциста побачили світ на шпальтах журналу “Шлях” – це передусім статті мовознавчого характеру (“Дбаймо про фонетичну красу мови”, “Чужомовні слова в українській мові”), а також рецензії на твори К. Поліщука, М. Левицького, В. Домбровського. В. Самійленко був редактором-видавцем політичного, економічного, літературного і наукового часопису “Україна” (1919).
Згодом емігрував до Галичини, разом із редакцією опинився у Тарнові (Польща). Про ці гіркі поневіряння залишив свідчення С. Шелухін: “ Яка гірка іронія і заразом трагедія нації! Хто б міг сподіватися, що революція 1917 р., для якої Самійленко так віддано працював, тільки заступила для нього царських держиморд, цензорів і жандармів на революційних кар’єристів в українському уряді… Вони не придумали нічого кращого, як перевести Самійленка з російської в українську канцелярію і творчому талантові сатирика, лірика, гумориста надали писати українські “вступні і виходячі” реєстри! Наче на глум!..”.
Про тодішні поневіряння на роздоріжжях національної долі О.Олесь у 35-ліття літературної праці свого побратима написав такі рядки: “Стогоном був він німої землі, Сльози і кров він носив у полі, Кидав же перли і квіти”. Наприкінці липня 1922 р. В.Самійленко дістав притулок у садівничо-господарській школі львівської “Просвіти” на Прикарпатті (с.Милованне), де провадив педагогічну та літературну працю. Лише 20 травня 1924 р. письменник здобув “евакуаційне свідоцтво”, згодом радянське громадянство й оселився у Києві, де отримав посаду редактора у видавницті художньої літератури. Спогади “З українського життя в Києві в 80-х роках ХІХ ст.” вийшли друком у журналі “Нова Україна” (Прага – Берлін, 1923).
Об’єктивну і мудру характеристику особистості та творчості В.Самійленка подав Іван Франко у двох своїх працях, зазначаючи “солідність, зрілу обдуманість і обшліфованість” літературної праці, вміння в усьому виявити свою розтривожену і ніжну душу. У “пробі характеристики”, поданій “Літературно-науковим вістником” (1907. – Т. 37. - Кн. 1) критик наголошував: “При тім він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні і своєму народові – і се в Росії тип поки що свіжий, мало ще розповсюджений, тип, можна сказати, будущини. Отим-то він такий дорогий і любий кождому українському серцю, такий своєрідний та національний – не штучний, а немов так готовий уже виріс із рідного грунту…”.
Журналістські уроки Михайла Коцюбинського у житомирському часописі “Волынь”
Журналістські уроки Михайла Коцюбинського у житомирському часописі “Волынь”
Протягом десятиріч творчість Михайла Коцюбинського – видатного українського новеліста, публіциста, критика привертала увагу багатьох дослідників, зокрема М. С. Грицюти, Н. Й. Жук, В. Я. Звиняцковського, Н. Л. Калениченко, М. О. Костенка, Ю. Б. Кузнецова, Й. Я. Куп’янського, В. І. Масальського, Ф. А. Приходька та інших учених, які створювали “літературні портрети”, семінарії і посібники, літопис життя і творчості, розглядали особливості мови і стилю, поетичного почерку, специфіки новел тощо. Останнім часом започаткований випуск “Листів до Михайла Коцюбинського” (Ніжин, 2002), упорядкованих і прокоментованих В. Мазним; а в руслі літературного проекту “Текст + контекст, знакові літературні доробки та навколо них” В. Панченко підготував “Капрійські сюжети” – “італійську” прозу М. Коцюбинського і В. Винниченка (К., 2003). Новий погляд на життєві колізії українського класика подала С. Павличко у статті “Пристрасть та їжа: творча драма Коцюбинського”.
Однак журналістська діяльність цього митця слова довгий час залишалася поза увагою науковців, адже публіцистична спадщина М. Коцюбинського не вичерпується 12 нарисами, статтями, рецензіями та 12 оглядами у рубриці “Свет и тени русской жизни”, представленими у семитомному зібранні творів. Ще у 1977 р. у Львові була захищена кандидатська дисертація Н. М. Бажан “М. М. Коцюбинский – журналист и литературный критик”, що з огляду на певні ідеологічно-національні традиції не змогла досконало оцінити публікації літератора на шпальтах “Зорі”, “Буковини”, “Дзвінка”, “Правди”, “Волыни”, “Ради”. Тож сьогодні залишається широке поле для досліджень того національно-освітнього контексту і тих професійних уроків, які здобував особисто і прищеплював місцевому громадянству М. М. Коцюбинський.
Простежити журналістські уроки М. Коцюбинського дає змогу передусім політичний, літературний і громадський щоденник “Волынь”, у редакції якого письменник працював майже півроку. Влаштуватися сюди його змусили обставини: залишивши роботу у філоксерній комісії в 1897 р., мав надію одержати посаду завідуючого книжковим складом у Чернігівській губернській земській управі, однак губернатор не допустив його до цієї праці, тож письменник змушений був тимчасово виїхати до Житомира. Тут він працював із листопада 1897 до березня 1998 р. спершу на посаді адміністратора, потім завідував хронікою і відділом “Свет и тени русской жизни”. Як свідчать листи до дружини В. Коцюбинської, умови праці у газеті були складні: видавець О. М. Коген не дбав про сприятливі умови журналістської праці, погано фінансував, співробітники змушені були часто бідувати. Михайло Михайлович був украй невдоволений перебігом редакційних подій. Нарікаючи, що доводиться “звиватися, як муха на окропі” чи “розриватися на 100 частин”, він добросовісно виконував щоденні журналістські обов’язки, інколи самотужки випускав у світ новий номер, продавав у конторі свіже число, оформляв передплату.
Напрям часопису, байдужість керівництва, нефаховість співробітників провінційного часопису часто обурювали письменника: “Погане це життя такого газетника, та ще у такому паршивому органі як “Волынь” наша. Будь це ще газета з симпатичним напрямком, стій коло нього живі люди, легше було б співробітникові. А то маєш таке почуття, наче сидиш в купі гною, а навкруги тебе всякі паразити. Бридко!”. Скаржився журналіст і на фінансовий хаос у виданні: “Певно скінчиться тим, що або “Волынь” стане за місяців 2-3, або доведеться її продати, якщо тільки знайдеться покупець”, - зазначалося у листі до дружини 25 листопада 1897 р. Наприкінці грудня знову проступає подібна скарга на Когена: “Раз у раз дурить, грошей нам не платить, що він собі думає – хто його зна”. Взаємини з видавцем залишалися повсякчас “зимні, як лід”, тож не доводилося розраховувати на приязнь, професійне порозуміння, співчуття. Часто свій стан журналіст оцінював як “утомлений”, “знервований вкрай”, “мов зварений”, незадоволений. Однак М. Коцюбинський змушений був рахуватися зі складними обставинами творчого неспокою, втішаючи себе: “З одного тільки радію, що навчуся видавати газету й буду все знати деталічно. Може, коли здасться”.
Основною працею М. Коцюбинського в газеті “Волынь” була рубрика “Свет и тени русской жизни”. Але “баталії із редактором”, боротьба з “пауками цензури” тривали майже кожного разу, коли доводилося ставити матеріали в номер і відстоювати власну позицію, розпочинати суперечки з редактором Є. Козловським (підписував газету псевдонімом Є. Ф. Фідлер; у листах він також називається “Еф”), який боявся “ідейних речей”, “апетиту” цензури і немилості влади, намагався приглушити суспільно значимі акценти оглядів свого непокірного співробітника. Невипадково М. Коцюбинський із гіркою іронією зазначав: “Эф” усе бурчить та називає цензуру божевільною... Що б то, якби бог дав свині роги! – Якби “Эф” та був цензором”. Не скупився журналіст і на епітети, називаючи своє начальство “мерзенною істотою”, “лакейською душею”, “грубою худобиною”, невихованим невігласом, який перед сильнішим може стати “тихше води, нижче трави”.
М. Коцюбинський уважно перечитував тогочасну російську пресу, “вирізував” із неї більші чи менші шматки, відповідно організовував, опрацьовував ці матеріали, підпорядковував їх висвітленню тих чи інших питань. То була своєрідна праця. Намагаючись приспати увагу цензури, журналіст свідомо обмежував себе як коментатор, часто не висловлювався з приводу певної інформації, коли факти говорили самі за себе. Іноді співробітник “Волині” нарікав на “невинні компіляції”, де зовсім не видно його авторської особистості.
Жартома письменник називав себе “закрійником”. Скомпонувавши відповідним чином виписки зі статей, надрукованих у російській періодиці, йому вдавалося донести сміливі думки до громадськості. Найчастіше у своїх оглядах Михайло Михайлович використовував матеріали таких видань, як “Сибирь”, “Образование”, “Царицынский вестник”, “Волжско-Донской листок”, “Самарская газета”, “Степной край”, “Волгарь”, “Сын отечества”, “Енисей”, “Бессарабец”, “Одесские новости” та ін. Працюючи над однією зі статей, оглядач повідомляв В. Коцюбинській у Чернігів: “Зараз зібрав щось коло сотні газет (по 1-му числу кожної) і хочу зробити характеристику щоденної преси. Може, ти прочитаєш де-небудь в журналах що-небудь таке, що відноситься до характеристики або руху преси в Росії, – напиши мені про це”. Тому, уважно переглянувши російські часописи, журналіст “Волыни” зосередив увагу на публікаціях газет про становище преси, що почала втрачати здатність відчувати “пульс життя”, перетворилася в “анемічну”, безколірну, безвідповідальну. Подібні настрої відчутні в редакціях Самари, Одеси, Тюмені, Царицина, Омська, Нижнього Новгорода, Іркутська та інших віддалених од столиці міст, де не тільки казенна цензура, а й обивательська накладали тавро “заскорузлості, боязні світла, недружелюбності до гласності”. Думки М. Коцюбинського були цілком співзвучні роздумам кореспондента Я. Абрамова із газети “Бессарабец”: провінційна інтелігенція мусить усвідомити, що преса – це зброя, засіб просування громадського життя вперед. Називаючи причини “сірості”, фальшивості, відсталості нецентральних видань у Росії, житомирський журналіст вкладав у цей вирок власні спостереження, особистий досвід і світовідчуття.
Окремі свої статті в газеті «Волынь” письменник не позначав повним іменем, залишаючи під матеріалом “прозорий” криптонім. Про те, що вони належать саме Коцюбинському, свідчать листи до дружини та підтвердження житомирських знайомих. Так, огляд “Свет и тени русской жизни” письменник підписав М. К. Про цю публікацію він повідомляв Вірі Устимівні 22 грудня 1897 року: “... Вибравши вільну годину, взявся за “Свет и тени” і дав для завтрашнього № статтю. Отож редактор не згоджується з моїми поглядами на справу – і нам довелось дуже сперечатися та лаятися. Хоч я й одстояв половину статті, та цікавіша половина пропала, бо Фідлер вичеркнув її, опираючись на свої права одвічального редактора”. У цьому ж листі М. Коцюбинський зазначав, що залюбки відмовився б формувати таку рубрику, але, оскільки це входить у його обов’язки, то не може полишити розпочатої справи і змушений надалі “псувати собі кров”. Тому вже наступного дня письменник надіслав дружині число “Волыни” зі своїм оглядом, зазначивши, що воно “обрізане”.
Справжньою удачею вважав письменник публікацію в житомирській газеті матеріалів про українські справи: рецензії на галицькі журнали, огляди шкільної освіти, відродження національних традицій, поширення фольклору, вшанування видатних письменників, обговорення проблем розвитку рідної мови (“К полемике о самостоятельности малороссийского языка”) тощо. Впродовж трьох номерів (№ 22 – 24) за 28-30 січня “Волынь” презентувала статтю “Организация общественных развлечений” - перероблений матеріал відомого українського фольклориста, етнографа і літературознавця М. Ф. Сумцова (оригінально ця публікація з’явилася в січневій книзі журналу “Образование” за 1898 р.), де простежуються європейські шляхи розвитку української культури, проаналізовані вистави малоросійського театру, літературні вечори, поширення народних читань у Харкові, Одесі, Богодухові, Єлисаветграді, попит на екскурсії і подорожі рідним краєм. Висновки про “розумове просвітління”, зростання морально-громадських сил, авторитетність самоосвіти, поява “чистої духовної радості”, як підкреслював професор М. Сумцов, були близькими значній частині національної інтелігенції того часу.
У Житомирі М. Коцюбинський використовував найменшу нагоду для спілкування з місцевими освітніми і літературними діячами, хоча їх було не так густо (передусім Григорій Мачтет і Тимофій Лубенець входили до кола приятелів, та ще “симпатичний і щирий”, але нецікавий посередній письменник Василь Кравченко). Постійно отримував тут журнали – “Літературно-науковий вісник”, “Зорю”, “Буковину”, “Записки НТШ”; надзвичайно радів, коли бачив на конверті штамп “ДЦ” (тобто – дозволено цензурою). В листах до дружини Михайло Михайлович зафіксував: “Зверни, серце, увагу на сьогоднішнє число “Волині”, на одділ бібліографії. Він весь український. Я дуже радий, що помістив звістку про “Вісник”. Зробив, як бачиш, це так зручно, що подав адресу, зміст і ціну, а также про те згадав, що цензура пускає його на Вкраїну. Я певний, що після цієї звістки чимало підпишеться на “Вісник”. “Статтю про П. Куліша передрукували одеські та інші газети “без всякої зміни”, знайшовся рецензент, учитель із Варшави, який даватиме огляди українських книжок; домовився з редактором про публікацію статей Б. Грінченка тощо.
Хоча на початку “житомирського періоду М. Коцюбинський сумнівався, чи вистачить його журналістської енергії, чи не затьмарить жорстока реальність сподівань, все ж наполегливо працював у провінції. Навіть почав збирати матеріал для “повісті на тлі газетному”. Тема була свіжою й оригінальною, поступово складалася фабула, розкривалися широкі горизонти при обдумуванні плану оповіді; але залишалися й сумніви: газета – “надто мала фабрика, щоб її брати за прототип”. Таким чином, цей “плід невиношений” залишився не реалізованим.
За оцінками дослідників української періодики, саме завдяки Коцюбинському газета “Волынь” набула широкої популярності. Інколи навіть не вистачало примірників і доводилось збільшувати наклад. На їх думку, саме таких журналістів, котрі б, незважаючи на цензурні примхи, не покладаючи рук, просували українознавчі матеріали, відстоювали свою принципову думку, потребувала в той час Волинь і весь український край.
Протягом десятиріч творчість Михайла Коцюбинського – видатного українського новеліста, публіциста, критика привертала увагу багатьох дослідників, зокрема М. С. Грицюти, Н. Й. Жук, В. Я. Звиняцковського, Н. Л. Калениченко, М. О. Костенка, Ю. Б. Кузнецова, Й. Я. Куп’янського, В. І. Масальського, Ф. А. Приходька та інших учених, які створювали “літературні портрети”, семінарії і посібники, літопис життя і творчості, розглядали особливості мови і стилю, поетичного почерку, специфіки новел тощо. Останнім часом започаткований випуск “Листів до Михайла Коцюбинського” (Ніжин, 2002), упорядкованих і прокоментованих В. Мазним; а в руслі літературного проекту “Текст + контекст, знакові літературні доробки та навколо них” В. Панченко підготував “Капрійські сюжети” – “італійську” прозу М. Коцюбинського і В. Винниченка (К., 2003). Новий погляд на життєві колізії українського класика подала С. Павличко у статті “Пристрасть та їжа: творча драма Коцюбинського”.
Однак журналістська діяльність цього митця слова довгий час залишалася поза увагою науковців, адже публіцистична спадщина М. Коцюбинського не вичерпується 12 нарисами, статтями, рецензіями та 12 оглядами у рубриці “Свет и тени русской жизни”, представленими у семитомному зібранні творів. Ще у 1977 р. у Львові була захищена кандидатська дисертація Н. М. Бажан “М. М. Коцюбинский – журналист и литературный критик”, що з огляду на певні ідеологічно-національні традиції не змогла досконало оцінити публікації літератора на шпальтах “Зорі”, “Буковини”, “Дзвінка”, “Правди”, “Волыни”, “Ради”. Тож сьогодні залишається широке поле для досліджень того національно-освітнього контексту і тих професійних уроків, які здобував особисто і прищеплював місцевому громадянству М. М. Коцюбинський.
Простежити журналістські уроки М. Коцюбинського дає змогу передусім політичний, літературний і громадський щоденник “Волынь”, у редакції якого письменник працював майже півроку. Влаштуватися сюди його змусили обставини: залишивши роботу у філоксерній комісії в 1897 р., мав надію одержати посаду завідуючого книжковим складом у Чернігівській губернській земській управі, однак губернатор не допустив його до цієї праці, тож письменник змушений був тимчасово виїхати до Житомира. Тут він працював із листопада 1897 до березня 1998 р. спершу на посаді адміністратора, потім завідував хронікою і відділом “Свет и тени русской жизни”. Як свідчать листи до дружини В. Коцюбинської, умови праці у газеті були складні: видавець О. М. Коген не дбав про сприятливі умови журналістської праці, погано фінансував, співробітники змушені були часто бідувати. Михайло Михайлович був украй невдоволений перебігом редакційних подій. Нарікаючи, що доводиться “звиватися, як муха на окропі” чи “розриватися на 100 частин”, він добросовісно виконував щоденні журналістські обов’язки, інколи самотужки випускав у світ новий номер, продавав у конторі свіже число, оформляв передплату.
Напрям часопису, байдужість керівництва, нефаховість співробітників провінційного часопису часто обурювали письменника: “Погане це життя такого газетника, та ще у такому паршивому органі як “Волынь” наша. Будь це ще газета з симпатичним напрямком, стій коло нього живі люди, легше було б співробітникові. А то маєш таке почуття, наче сидиш в купі гною, а навкруги тебе всякі паразити. Бридко!”. Скаржився журналіст і на фінансовий хаос у виданні: “Певно скінчиться тим, що або “Волынь” стане за місяців 2-3, або доведеться її продати, якщо тільки знайдеться покупець”, - зазначалося у листі до дружини 25 листопада 1897 р. Наприкінці грудня знову проступає подібна скарга на Когена: “Раз у раз дурить, грошей нам не платить, що він собі думає – хто його зна”. Взаємини з видавцем залишалися повсякчас “зимні, як лід”, тож не доводилося розраховувати на приязнь, професійне порозуміння, співчуття. Часто свій стан журналіст оцінював як “утомлений”, “знервований вкрай”, “мов зварений”, незадоволений. Однак М. Коцюбинський змушений був рахуватися зі складними обставинами творчого неспокою, втішаючи себе: “З одного тільки радію, що навчуся видавати газету й буду все знати деталічно. Може, коли здасться”.
Основною працею М. Коцюбинського в газеті “Волынь” була рубрика “Свет и тени русской жизни”. Але “баталії із редактором”, боротьба з “пауками цензури” тривали майже кожного разу, коли доводилося ставити матеріали в номер і відстоювати власну позицію, розпочинати суперечки з редактором Є. Козловським (підписував газету псевдонімом Є. Ф. Фідлер; у листах він також називається “Еф”), який боявся “ідейних речей”, “апетиту” цензури і немилості влади, намагався приглушити суспільно значимі акценти оглядів свого непокірного співробітника. Невипадково М. Коцюбинський із гіркою іронією зазначав: “Эф” усе бурчить та називає цензуру божевільною... Що б то, якби бог дав свині роги! – Якби “Эф” та був цензором”. Не скупився журналіст і на епітети, називаючи своє начальство “мерзенною істотою”, “лакейською душею”, “грубою худобиною”, невихованим невігласом, який перед сильнішим може стати “тихше води, нижче трави”.
М. Коцюбинський уважно перечитував тогочасну російську пресу, “вирізував” із неї більші чи менші шматки, відповідно організовував, опрацьовував ці матеріали, підпорядковував їх висвітленню тих чи інших питань. То була своєрідна праця. Намагаючись приспати увагу цензури, журналіст свідомо обмежував себе як коментатор, часто не висловлювався з приводу певної інформації, коли факти говорили самі за себе. Іноді співробітник “Волині” нарікав на “невинні компіляції”, де зовсім не видно його авторської особистості.
Жартома письменник називав себе “закрійником”. Скомпонувавши відповідним чином виписки зі статей, надрукованих у російській періодиці, йому вдавалося донести сміливі думки до громадськості. Найчастіше у своїх оглядах Михайло Михайлович використовував матеріали таких видань, як “Сибирь”, “Образование”, “Царицынский вестник”, “Волжско-Донской листок”, “Самарская газета”, “Степной край”, “Волгарь”, “Сын отечества”, “Енисей”, “Бессарабец”, “Одесские новости” та ін. Працюючи над однією зі статей, оглядач повідомляв В. Коцюбинській у Чернігів: “Зараз зібрав щось коло сотні газет (по 1-му числу кожної) і хочу зробити характеристику щоденної преси. Може, ти прочитаєш де-небудь в журналах що-небудь таке, що відноситься до характеристики або руху преси в Росії, – напиши мені про це”. Тому, уважно переглянувши російські часописи, журналіст “Волыни” зосередив увагу на публікаціях газет про становище преси, що почала втрачати здатність відчувати “пульс життя”, перетворилася в “анемічну”, безколірну, безвідповідальну. Подібні настрої відчутні в редакціях Самари, Одеси, Тюмені, Царицина, Омська, Нижнього Новгорода, Іркутська та інших віддалених од столиці міст, де не тільки казенна цензура, а й обивательська накладали тавро “заскорузлості, боязні світла, недружелюбності до гласності”. Думки М. Коцюбинського були цілком співзвучні роздумам кореспондента Я. Абрамова із газети “Бессарабец”: провінційна інтелігенція мусить усвідомити, що преса – це зброя, засіб просування громадського життя вперед. Називаючи причини “сірості”, фальшивості, відсталості нецентральних видань у Росії, житомирський журналіст вкладав у цей вирок власні спостереження, особистий досвід і світовідчуття.
Окремі свої статті в газеті «Волынь” письменник не позначав повним іменем, залишаючи під матеріалом “прозорий” криптонім. Про те, що вони належать саме Коцюбинському, свідчать листи до дружини та підтвердження житомирських знайомих. Так, огляд “Свет и тени русской жизни” письменник підписав М. К. Про цю публікацію він повідомляв Вірі Устимівні 22 грудня 1897 року: “... Вибравши вільну годину, взявся за “Свет и тени” і дав для завтрашнього № статтю. Отож редактор не згоджується з моїми поглядами на справу – і нам довелось дуже сперечатися та лаятися. Хоч я й одстояв половину статті, та цікавіша половина пропала, бо Фідлер вичеркнув її, опираючись на свої права одвічального редактора”. У цьому ж листі М. Коцюбинський зазначав, що залюбки відмовився б формувати таку рубрику, але, оскільки це входить у його обов’язки, то не може полишити розпочатої справи і змушений надалі “псувати собі кров”. Тому вже наступного дня письменник надіслав дружині число “Волыни” зі своїм оглядом, зазначивши, що воно “обрізане”.
Справжньою удачею вважав письменник публікацію в житомирській газеті матеріалів про українські справи: рецензії на галицькі журнали, огляди шкільної освіти, відродження національних традицій, поширення фольклору, вшанування видатних письменників, обговорення проблем розвитку рідної мови (“К полемике о самостоятельности малороссийского языка”) тощо. Впродовж трьох номерів (№ 22 – 24) за 28-30 січня “Волынь” презентувала статтю “Организация общественных развлечений” - перероблений матеріал відомого українського фольклориста, етнографа і літературознавця М. Ф. Сумцова (оригінально ця публікація з’явилася в січневій книзі журналу “Образование” за 1898 р.), де простежуються європейські шляхи розвитку української культури, проаналізовані вистави малоросійського театру, літературні вечори, поширення народних читань у Харкові, Одесі, Богодухові, Єлисаветграді, попит на екскурсії і подорожі рідним краєм. Висновки про “розумове просвітління”, зростання морально-громадських сил, авторитетність самоосвіти, поява “чистої духовної радості”, як підкреслював професор М. Сумцов, були близькими значній частині національної інтелігенції того часу.
У Житомирі М. Коцюбинський використовував найменшу нагоду для спілкування з місцевими освітніми і літературними діячами, хоча їх було не так густо (передусім Григорій Мачтет і Тимофій Лубенець входили до кола приятелів, та ще “симпатичний і щирий”, але нецікавий посередній письменник Василь Кравченко). Постійно отримував тут журнали – “Літературно-науковий вісник”, “Зорю”, “Буковину”, “Записки НТШ”; надзвичайно радів, коли бачив на конверті штамп “ДЦ” (тобто – дозволено цензурою). В листах до дружини Михайло Михайлович зафіксував: “Зверни, серце, увагу на сьогоднішнє число “Волині”, на одділ бібліографії. Він весь український. Я дуже радий, що помістив звістку про “Вісник”. Зробив, як бачиш, це так зручно, що подав адресу, зміст і ціну, а также про те згадав, що цензура пускає його на Вкраїну. Я певний, що після цієї звістки чимало підпишеться на “Вісник”. “Статтю про П. Куліша передрукували одеські та інші газети “без всякої зміни”, знайшовся рецензент, учитель із Варшави, який даватиме огляди українських книжок; домовився з редактором про публікацію статей Б. Грінченка тощо.
Хоча на початку “житомирського періоду М. Коцюбинський сумнівався, чи вистачить його журналістської енергії, чи не затьмарить жорстока реальність сподівань, все ж наполегливо працював у провінції. Навіть почав збирати матеріал для “повісті на тлі газетному”. Тема була свіжою й оригінальною, поступово складалася фабула, розкривалися широкі горизонти при обдумуванні плану оповіді; але залишалися й сумніви: газета – “надто мала фабрика, щоб її брати за прототип”. Таким чином, цей “плід невиношений” залишився не реалізованим.
За оцінками дослідників української періодики, саме завдяки Коцюбинському газета “Волынь” набула широкої популярності. Інколи навіть не вистачало примірників і доводилось збільшувати наклад. На їх думку, саме таких журналістів, котрі б, незважаючи на цензурні примхи, не покладаючи рук, просували українознавчі матеріали, відстоювали свою принципову думку, потребувала в той час Волинь і весь український край.
Виховання громадського кореспондента в екстремальних умовах Першої світової війни
Виховання громадського кореспондента в екстремальних умовах
Першої світової війни
ХХ століття для української національної преси пройшло як суцільний процес виборювання й утвердження свого права на існування: здобутки були миттєвими, а невдачі затяжними. Незважаючи на різні політично-національні впливи й панівну владу під “ворожими колючими вітрами”, на землях України майже постійно лишалися невирішеними основні питання сутнісного буття українців – державна незалежність, свобода власного слова, виховання почуття національно-патріотичної гідності. Ці проблеми посідали одне з провідних місць на сторінках преси, що прагнула підтримати “живу віру в живе слово”. На цій ниві працювали часописи “Діло”, “Літературно-науковий вісник”, “Громадська думка”, “Рада”, “Рідний край”, “Дніпрові хвилі”, “Сяйво”, “Село”, “Засів” та інші видання.
Особливо скрутно доводилося щоденним газетам, котрі використовували літературні сили задля підготовки постійних інформаційних повідомлень, ведення актуальної хроніки, заповнення сторінок “біжучими” новинами, телеграмами, гострими фейлетонами, продуманими передовими статтями. Таким чином в українську журналістику увійшли невтомні працівники преси: Борис Грінченко, Сергій Єфремов, Михайло Грушевський, Євген Чикаленко, Григорій Коваленко, Дмитро Дорошенко, Федір Матушевський, Михайло Лозинський, Микита Шаповал, Володимир Самійленко та багато інших. За фахом – педагоги, лікарі, юристи, лісівники, історики, вони “всі соки і нерви своєї душі” вкладали у правдивий рядок газетної замітки, статті, нарису, гуморески, рецензії. Їхня працелюбність, самопожертва, національна гідність, володіння рідним словом, гостра думка ставали надійним щаблем у здобутті практичної майстерності, журналістської професійності. Власне журналістика і письменство вивело багатьох співробітників національної преси на політичний Олімп незалежної української держави у 1917–1920 рр.
Але після перших успішних кроків у формуванні самобутньої публіцистичної школи на Україні початку ХХ ст. настав новий період нищення уже здобутого. Перша світова війна принесла на рідні землі не тільки життєву, а й духовну руїну. Воєнна цензура і російська влада, просуваючись углиб Галичини, закривали освітні установи, національні товариства, редакції і видавництва, а народ позбавляли інтелектуальної основи, примусово виселяючи за Урал “цвіт нації”.
Водночас Європа перетворилася не тільки на фронтову смугу, а й вкрилася павутинням таборів військовополонених – майже 5000 їх існувало на території Німеччини, Австро-Угорщини, Росії, Франції, Італії, Англії, Болгарії, а також Туреччини, Тунісу, Марокко, Алжиру, Японії, Мадагаскару, Корсики і т.д.; причому їхніми мешканцями стали майже півмільйона українців, які воювали у лавах двох найсильніших опозиційних імперських армій. Зусиллями Союзу визволення України у 1915 р. були засновані чотири спеціальні табори українських військовополонених (Раштат, Вецляр, Зальцведель, Фрайштадт), що об’єднали понад 80 тисяч учорашніх солдат і офіцерів із східних земель. У 1917 р. виникли також два українські старшинські табори в Йозефштадті (Чехія) та Ганновер-Мюндені (Німеччина). Тут цілеспрямовано велася культурно-просвітня та національно-освідомлююча робота, були створені різноманітні організації, курси, школи, видавництва.
У цих таборах упродовж 1915–1919 рр. вийшло у світ 11 часописів (“Вільне слово”, “Просвітній листок / Громадська думка”, “Розвага”, “Розсвіт”, “Основа”, “Селянин”, одноднівки “Метелик” і “Нова зоря”, рукописні “Вінок кайданам”, “Свободне слово”, “Наш голос”). Також у Зальцведелі у 1919–1920 рр. видавалася газета “Шлях” для українців у Німеччині під опікою Української військово-санітарної місії, а в містечку Біла на Підляшші колишні військовополонені (так звані “синьожупанники”) подбали у 1917–1918 рр. про український народний часопис “Рідне слово”. На території Італії, де перебували полонені галичани та невелика кількість наддніпрянців, вдалося у 1919–1920 рр. налагодити свою пресу у таборі Монте Кассіно – стіннівки “Касинський українець” і “Нові вісті”, белетристичний журнал “Полонений” із сатирично-гумористичним додатком “Лязароні”. Для полонених із Галичини у далекосхідному таборі в Микольську-Усурійську з 1 липня до 18 вересня 1920 р. випущено сім чисел української газети “Наша доля”.
Союз визволення України запросив для роботи із військовополоненими досвідчених професорів, священиків, учителів, митців, публіцистів, серед яких Василь Сімович, Степан і Роман Смаль-Стоцькі, Осип Безпалко, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Петро Карманський, Микола Голубець, Зенон Кузеля, Микола Чайківський, Євген Турула, Михайло Паращук та інші. При їхньому сприянні, творчій енергії, безнастанній допомозі у видавничих справах з’явилися часописи в українських таборах військовополонених. Поставлене завдання – навчити “охочих і здібних земляків” володіти словом, допомагати у пізнанні самих себе, своїх умінь и сили, помічати недоліки у громадському житті й уміти виправляти їх – втілювалися в життя завдяки здобуттю безпосередніх практичних навичок.
Створені видавничі товариства чи окремі редакційні секції при національних організаціях визначили мету: “привчати” своїх членів до самостійної редакційної роботи (писати статті, редагувати й вичитувати матеріали, виконувати всі технічні процеси друку й поширення газет і літератури). Як правило, затверджувався статутний документ, де чітко вказувалися обов’язки всіх співробітників, періодичність редакційних зустрічей для обговорення і планування поточних чисел. На пропозицію редактора з-поміж членів товариства обиралися головні репортери, які мали відвідувати й фіксувати найважливіші прилюдні зібрання, вистави, концерти й усе, що “доторкалося таборового життя”.
Як свідчать матеріали, збережені у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України, в українських таборах військовополонених на терені Німеччини й Австро-Угорщини вагомі факти й події фіксувалися протокольно чітко. Скажімо, у повідомленні редактора Ф. Шевченка 2 жовтня 1916 р. називалися основні підсумки діяльності видавничого товариства імені І. Франка у Фрайштадті за два місяці. Зокрема, було видрукувано календар “Розвага”, де подавалися статті на суспільно-політичні, національні та наукові теми, пропонувалося 28 оповідань із народного життя, “воєнних картин” і нарисів, 30 віршів різних авторів, складена була програма “Що повинен кожний українець прочитати із рідного письменства”, чимало народних загадок і “морочиголовок”. Редактор констатував: видано чотири числа газети “Розвага”, в її архіві прочитаних і ухвалених до друку понад 40 рукописів і не читаних ще понад 70.
При цьому обов’язки розподілялися таким чином, щоб і редакторами, і коректорами, і друкарями були військовополонені, які прагнули опанувати практичну видавничу і журналістську діяльність. Серед них лише одиниці здобули певний літературний досвід до того, як потрапили на фронт. Це Олексій Кобець – дописувач газети “Рада”, автор першої поетичної збірки “Ряст” (1913); Микола Гладкий, чиї вірші й статті друкували київські журнали “Світло” і “Маяк”; Іван Мороз – друкар щоденника “Рада”, який вряди-годи пропонував також дописи із робітничого життя. Але таборові часописи “Вільне слово”, “Просвітній листок / Громадська думка”, “Розвага”, “Розсвіт” дали низку імен авторів, які досить фахово, емоційно, принципово виступали на сторінках преси із передовими статтями, фронтовими нарисами, спогадами, дотепними фейлетонами, оглядом мистецького і театрального життя, вели постійну хроніку й аналізували воєнні та політичні перипетії у світі.
Тож учорашні хлібороби, ковалі, робітники, як і вся величезна таборова маса, щойно повіривши в могутню силу рідного слова та пробудившись як свідомі українці, писали просто, щиро, зрозуміло, без потаємного умислу й фальші. Вже самі заголовки виражали спільну ідею і тему всіх розмов і надій військовополонених: “Не ганьбіть себе, не забувайте себе!”, “Чому нам треба рідної школи”, “Чи потрібна нам воля?”, “Чи є користь із науки?”, “Хто ми й яке наше ім’я”, “Вставайте!”, “Воістину воскресла Україна!” тощо. Під матеріалами стояли найчастіше літературні псевдоніми: Петро Школяр, С.Варивода, Байда, Полонений, Наддніпрянець, Гаркуша, Холод, Чумак та ін. Але стиль і почерк багатьох постійних співробітників уже вгадувався і в манері розповіді, закличних чи запитальних інтонаціях, насиченості образами чи порівняннями, лаконічній виразності чи політичній розважливості. Так, важко з кимсь переплутати грунтовні статті й огляди Івана Мороза, ліричні нариси Йосипа Казбека, просвітні настанови Федора Якимця, сатиричний почерк Петра Гайдемалівського, літературно-критичні дослідження А.Полуботка, аналітичний хист Пилипа Лисецького, емоційну наступальність Дмитра Скарженовського тощо.
Взірцями у таборових виданнях служили матеріали досвідчених наставників: В. Сімовича (Верниволі), В. Пачовського (П.), З. Кузелі, О. Терлецького, Б. Лепкого, яким належали такі статті й нариси, як “Націоналізація нашого життя”, “Досвітні огні України”, “Очищення огнем”, “Свято воскресення”, “З політичного поля”, “З культурного життя України” та багато інших публікацій, позначених виразною творчою майстерністю, взірцевим володінням словом, глибокими національно-патріотичними переконаннями.
З нагоди появи сотого числа української газети у таборі Вецляр редакція подала статтю “Жнива “Громадської думки”, аналізуючи етапи пробудження громадської думки, роль видання у поваленні “великої скали темноти” й народження “блиску живого й правдивого світла”. У матеріалі також підкреслювалося: “Наче бджола збирає всі соки з різних квітів, так “Громадська думка” заходить всюди й до всіх, збирає їхні думки, в’яже в одно, і з тих порозкиданих думок, гадок, міркувань, слів творить думку, слово всієї української громади…”. Подібний звіт подав своїм читачам і раштатський часопис “Розсвіт”, зазначаючи: “Все те, що було в наших силах, зроблено… І працю свою, яку зробив “Розсвіт” тут, у полоні, вважає він тільки початком. З часом праця його перенесеться на нашу розкуту вже Україну, щоб і там нести між народом освіту…”.
Невипадково В. Сімович великої ваги у громадському житті надавав пресі як “мірилові культурних потреб народу”, важливому засобу націоналізації життя. Він також констатував закономірний факт, до якого і сам був причетний: “Наші чотири табори дурно не сиділи. Виховали й письменників, і читачів, виховали й тих, що займуться адміністрацією й висилкою, а й за своїми, українськими, складачами не шукати нам уже за кордоном”. При цьому й організація місцевих народних українських часописів, висловлював сподівання професор, теж “буде вже наша справа, справа полонених”.
Конкретним доказом цього стало видання української народної газети “Рідне слово” вже на прабатьківських землях. Тут, у Білій на Підляшші, військовополонені створили Українську громаду з окремими секціями, зокрема, видавничою, пропагандистською та шкільною радою, на чолі яких стояли М. Шаповал, Д. Олянчин, М. Терешко.
Але і в пізніший час, здобуваючи чи підтримуючи незалежність України, перебуваючи на батьківщині чи в лавах інтернованої армії УНР, військові (сотники, полковники і генерали) і цивільні (журналісти, вчені, поети, учителі), які пройшли національно-духовне загартування і здобули фахові практичні уроки у таборах українських військовополонених, вміло тримали перо, як зброю, щоб гідно захистити державну ідею. Це вдалося й Миколі Гладкому (авторові кількох підручників із української мови, зокрема й дослідження “Наша газетна мова”), й Олексію Варавві-Кобцеві (співробітнику багатьох українських часописів і видавництв, творцеві унікальних “Записок полоненого”), й Миколі Шаповалу, Тимошу Омельченку, Івану Зубенку, Василю Проході, Івану Бордейному, Володимиру Нестеровичу й багатьом іншим, в арсеналі яких не тільки окремі статті, а й редаговані ними часописи – у Києві, Варшаві, Парижі, Берліні, Нью-Йорку.
Широка масова просвітницька діяльність почала поступово пронизувати усі верстви українського населення – спочатку на заході, потім і на сході українських земель, а також поза межами батьківщини. Не забарилися прийти у світ і нижки, видані в серії “Просвіти”. За ними з’явилися часописи у Львові – “Письмо з Просвіти” (з 1 жовтня 1877 р. за редакцією Омеляна Партицького), згодом двотижневик “Читальня” (1893–1896, редактори Йосип Ярембецький, Іван Бачинський, Кость Паньківський), у 1927 р. – ілюстрований популярно-науковий журнал-місячник “Життя і знання” (редакторами якого до 1939 р. послідовно були Михайло Галущинський, Іван Брик та Василь Сімович). Вони були призначені для самоосвіти, поповнення і поширення знань. Основна мета цих видань – “ширити просвіту і будити народну свідомість по всіх усюдах, як далеко сягає руське слово, як далеко гомонить руська пісня...”. Ці видання запрошували до співробітництва не тільки кращі літературні сили, а й учителів, душпастирів, керівників громад, прихильників народної просвіти, щоб українське слово “загостило... на Поділлі і на Покутті, в зелену Буковину, на Підгір’я і Бескид, і на Угорщину”.
Так закладилася основи систематичної, організованої, доцільної праці щодо національного освідомлення народу. Просвітні справи не залишилися поза увагою і цілої низки українських видань, що з’явилися друком у Чернівцях, Коломиї, Стрию, Станіславі, Ужгороді наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Щоденник “Діло”, двотижневик “Зоря”, журнали “Житє і слово” та “Дзвінок” , багато інших видань подавали інформаційні матеріали про діяльність товариств “Просвіта” на різних землях, порушували важливі просвітянські питання.
Невипадково у грудневому номері журналу “Життя і знання” у 1935 р. видрукуваний вірш-символ – від імені самої “Просвіти”:
Це я – глава вугла, я камінь всього,
Гірчичне зерно, що зросло, що кида тінь, -
Сівач. Я сміло йду і сім’я в перелоги
Я кидаю для всіх майбутніх поколінь.
Ці зерна впали в життєдайну землю Наддніпрянської України і проросли уже після революції 1905 року. Перша потужна “Просвіта” створена спочатку на Катеринославщині, потім в Одесі, Києві, Чернігові, Кам’янці-Подільському, Миколаєві. Біля витоків стояли Микола Лисенко, Іван Липа, Борис Грінченко, Андрій Ніковський, Михайло Старицький та інші. Однією із найпотужніших серед них виявилася катеринославська організація, що мала 15 філій у губернії, а літературна секція взяла якнайактивнішу участь у виданні місцевих часописів – “Доброї поради”, “Запоріжжя”, “Дніпрових хвиль”. Своє завдання вони вбачали у тому, щоб повернути українському слову його святе право – нести народу науку й знання своїх прав, дати можливість заговорити тому багатомільйонному народові, який мусив мовчати цілих два століття.
Просвітянський рух набув особливого поширення у період революційного натиску 1917 року. Саме тоді, у вересні, в Києві об’єдналися всі наддніпрянські “Просвіти” в єдиний союз, що почав видавати журнал “Просвітянин”. Подібні видання з’явилися і в губерніях – “Вістник товариства “Просвіта” в Катеринославі”, “Степ” у Павлограді, “Зоря” в селищі Широкому на Херсонщині, “Просвіта” в Одесі, “Зоря” в Катеринодарі.
Поклик “Будьмо українцями!” звучав не тільки на рідних землях, а й поза її межами. Коли в період лихоліття Першої світової війни тисячі українців опинилися за колючим дротом таборів військовополонених, настав час для Союзу визволення України подбати про національне освідомлення та просвіту. Понад 100 тисяч українців із російської армії виявилися у таборах військовополонених на території Австрії та Німеччини впродовж 1915–1919 рр. Для них і їхніми силами у Фрайштадті, Раштаті, Вецлярі, Зальцведелі, Йозефштадті, Ганновері-Мюндені засновувалися суспільно-просвітні гуртки, просвітні громади, видавничі товариства тощо. Наприклад, у Вецлярі 25 травня 1916 р. була заснована національна таборова організація – Просвітня громада імені Михайла Драгоманова, яка подбала про створення фахових курсів, навчання неграмотних, запровадження народних шкіл, студіювання іноземних мов, влаштування концертів, лекцій, прогулянок, відкриття таборової та мандрівної бібліотек, функціонування власного видавництва. Поряд із знаними професорами – Степаном Смаль-Стоцьким, Василем Сімовичем, Зеноном Кузелею, письменниками – Петром Карманським, Богданом Лепким, працювали військовополонені: Микола Гладкий, Степан Журба, Олекса Варавва (Кобець), Марко Пащенко-Вовчок, Іван Павлюк, Тиміш Омельченко, Микола Шаповал (майбутній генерал Армії УНР), генерал Віктор Зелінський і тисячі інших.
Силами військовополонених видавалися газети “Розсвіт”, “Розвага”, “Просвітній листок / Громадська думка”, “Вільне слово”, “Наш голос” та ін. Настанова “Прокиньтесь! Бо настала хвиля, що вимагає від нас життя і вказує дорогу, як позбутися кайданів. Спати в час, який приходить через сотки літ, страшно...”, - передавалася з уст в уста. Тисячні тиражі таборових газет (наклад деяких із них досягав 5–7 тисяч) наповнювалися роздумами, закликами й настановами самих полонених. Ще досі зросійщені, з назвою “хахол” чи малоросіянин, вони почали відстоювати потребу навчання рідною мовою: “Той народ, який має свою школу свою культуру, не позволить другому знущатися над собою, топтати себе під ноги так, чк се роблять із нами”. Закликали до просвіти: “Невже ще й досі ви не можете розрізнити, де приятель, а де ворог? Невже ще й досі не можете зрозуміти, що тільки наука дасть нам знаряддя в руки, яким ми можемо здобути собі кращу долю? Пора вже, пора зрозуміти се!”. Заохочували до спілкування з книгою в часи полону: “Читайте як можна більше! Кожна гарна книжка приносить користь людині. Чим більше чоловікчитає розумних книжок, тим він стає розумнішим”.
Так само і в таборах українських виселенців із Волині, Галичини, Буковини створювалися просвітні установи. Один із них діяв у ґміндському таборі на території Австрії, до якого були причетні Катря Гриневичева, Лев Ганкевич, професор Бачинський. Тут перебувала і поетеса Марійка Підгірянка. В ті дні вона написала вірш “Що розповідає мама своїй дитині у бараках”:
Хто ти? – Я чемна дитинка.
Хто ти родом? – Українка.
Де ти тепер? На чужині.
А де дім твій? – На Вкраїні.
Хто забрав її? – Лють чужинця.
Хто відбере? – меч вкраїнця.
Що освятить? – Той хрест крови.
Що відродить? – Міць любови.
А в цей час ще одна величезна хвиля полонених – понад 100 тисяч, як галичан, так і наддніпрянців, з обох воюючих армій – Австро-Угорщини й Росії опинилися на території Італії, не тільки розпорошені в містах і містечках Апенінського півострова, а й на – Сардинії, Корсиці, островах Азінара. Найбільший український табір сформований поблизу Монте Кассіно, де вже перед завершенням війни, у 1919 році виникла українська громада, що подбала про видання своєї періодики (стіннівок “Нові вісті” й “Кассінський українець”, белетристичного журналу “Полонений“ і сатиричного додатку “Лязароні”), тут занований літературно-науковий гурток імені Івана Франка, котрий мав провадити культурно-освітню й видавничу діяльність. Серед чільних діячів цієї громади – письменники Іван Бордейний і Пилип Гошовський, майбутній народний художник України Василь Касіян, митець Ярослав Фартух.
Шляхи української повоєнної еміграції у Західну Європу під час Другої світової війни були ще більш заплутаними, аніж їхніх попередників. Тут виявилося кілька потоків - в’язні концентраційних таборів, т. зв. “фабрик” і “млинів смерті” – понад 400 тисяч українців, вояки дивізії “Галичина”, переформованої у березні 1945 р. у Першу Дивізію Української Національної Армії (понад 15 тисяч), остарбайтери, примусово вивезені окупантами, переміщені особи... Невипадково роки воєнного лихоліття та перше п’ятиріччя після капітуляції гітлерівської влади Німеччини називають “ерою переміщених осіб”: бойові операції, партизанські дії, підпільна бортьба, військовополонені, утікачі... Українців у Західній Європі серед переміщених осіб у 1945–1950 рр. виявилося понад 1,5 мільйони. Культурно-просвітні товариства виникали серед військовополонених на території Італії (у Ріміні видавалися дві великі газети “Батьківщина” і “Наше життя”, а також полкові – “Просвіта”, “Неділя”, “Таборовик”) чи Великої Британії (“Наші будні”, “Відгук”, Мета”, “Другий етап”), де сам факт існування преси, хорів, оркестрів, танцювальних і театральних груп, а також широка видавнича програма людей за колючим дротом служила “документальним доказом нашої великої сили, доказом уміння творити скрізь, де б ми не були, наші культурні цінності...”
“Духовними соняшниками людських душ”, за словами відомого публіциста Миколи Шлемкевича, на чужині стали просвітні товариства, часописи, культурні установи. Понад 500 українських часописів з’явилося у Європі (Австрія, Італія, Велика Британія, Німеччина) у таборах переміщених осіб і військовополонених із весни 1945 до 1950 рр. Імена Уласа Самчука, Юрія Шевельова, Віктора Домонтовича, Катрі Гриневичевої, Івана Багряного, Докії Гуменної, Євгена Маланюка, Юрія Клена, та багатьох інших непересічних емігрантів прикрашали сторінки газет “Українські вісті”, “Українська трибуна”, “Час”, “Неділя”, “Наше життя”, а також журналів “Літературно-науковий вісник”, “Літаври”, “Вежі, “Сучасник”, “Сьогочасне й минуле”, “Рідне слово”, “Пу-гу”, “Комар” і т.д.
Першої світової війни
ХХ століття для української національної преси пройшло як суцільний процес виборювання й утвердження свого права на існування: здобутки були миттєвими, а невдачі затяжними. Незважаючи на різні політично-національні впливи й панівну владу під “ворожими колючими вітрами”, на землях України майже постійно лишалися невирішеними основні питання сутнісного буття українців – державна незалежність, свобода власного слова, виховання почуття національно-патріотичної гідності. Ці проблеми посідали одне з провідних місць на сторінках преси, що прагнула підтримати “живу віру в живе слово”. На цій ниві працювали часописи “Діло”, “Літературно-науковий вісник”, “Громадська думка”, “Рада”, “Рідний край”, “Дніпрові хвилі”, “Сяйво”, “Село”, “Засів” та інші видання.
Особливо скрутно доводилося щоденним газетам, котрі використовували літературні сили задля підготовки постійних інформаційних повідомлень, ведення актуальної хроніки, заповнення сторінок “біжучими” новинами, телеграмами, гострими фейлетонами, продуманими передовими статтями. Таким чином в українську журналістику увійшли невтомні працівники преси: Борис Грінченко, Сергій Єфремов, Михайло Грушевський, Євген Чикаленко, Григорій Коваленко, Дмитро Дорошенко, Федір Матушевський, Михайло Лозинський, Микита Шаповал, Володимир Самійленко та багато інших. За фахом – педагоги, лікарі, юристи, лісівники, історики, вони “всі соки і нерви своєї душі” вкладали у правдивий рядок газетної замітки, статті, нарису, гуморески, рецензії. Їхня працелюбність, самопожертва, національна гідність, володіння рідним словом, гостра думка ставали надійним щаблем у здобутті практичної майстерності, журналістської професійності. Власне журналістика і письменство вивело багатьох співробітників національної преси на політичний Олімп незалежної української держави у 1917–1920 рр.
Але після перших успішних кроків у формуванні самобутньої публіцистичної школи на Україні початку ХХ ст. настав новий період нищення уже здобутого. Перша світова війна принесла на рідні землі не тільки життєву, а й духовну руїну. Воєнна цензура і російська влада, просуваючись углиб Галичини, закривали освітні установи, національні товариства, редакції і видавництва, а народ позбавляли інтелектуальної основи, примусово виселяючи за Урал “цвіт нації”.
Водночас Європа перетворилася не тільки на фронтову смугу, а й вкрилася павутинням таборів військовополонених – майже 5000 їх існувало на території Німеччини, Австро-Угорщини, Росії, Франції, Італії, Англії, Болгарії, а також Туреччини, Тунісу, Марокко, Алжиру, Японії, Мадагаскару, Корсики і т.д.; причому їхніми мешканцями стали майже півмільйона українців, які воювали у лавах двох найсильніших опозиційних імперських армій. Зусиллями Союзу визволення України у 1915 р. були засновані чотири спеціальні табори українських військовополонених (Раштат, Вецляр, Зальцведель, Фрайштадт), що об’єднали понад 80 тисяч учорашніх солдат і офіцерів із східних земель. У 1917 р. виникли також два українські старшинські табори в Йозефштадті (Чехія) та Ганновер-Мюндені (Німеччина). Тут цілеспрямовано велася культурно-просвітня та національно-освідомлююча робота, були створені різноманітні організації, курси, школи, видавництва.
У цих таборах упродовж 1915–1919 рр. вийшло у світ 11 часописів (“Вільне слово”, “Просвітній листок / Громадська думка”, “Розвага”, “Розсвіт”, “Основа”, “Селянин”, одноднівки “Метелик” і “Нова зоря”, рукописні “Вінок кайданам”, “Свободне слово”, “Наш голос”). Також у Зальцведелі у 1919–1920 рр. видавалася газета “Шлях” для українців у Німеччині під опікою Української військово-санітарної місії, а в містечку Біла на Підляшші колишні військовополонені (так звані “синьожупанники”) подбали у 1917–1918 рр. про український народний часопис “Рідне слово”. На території Італії, де перебували полонені галичани та невелика кількість наддніпрянців, вдалося у 1919–1920 рр. налагодити свою пресу у таборі Монте Кассіно – стіннівки “Касинський українець” і “Нові вісті”, белетристичний журнал “Полонений” із сатирично-гумористичним додатком “Лязароні”. Для полонених із Галичини у далекосхідному таборі в Микольську-Усурійську з 1 липня до 18 вересня 1920 р. випущено сім чисел української газети “Наша доля”.
Союз визволення України запросив для роботи із військовополоненими досвідчених професорів, священиків, учителів, митців, публіцистів, серед яких Василь Сімович, Степан і Роман Смаль-Стоцькі, Осип Безпалко, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Петро Карманський, Микола Голубець, Зенон Кузеля, Микола Чайківський, Євген Турула, Михайло Паращук та інші. При їхньому сприянні, творчій енергії, безнастанній допомозі у видавничих справах з’явилися часописи в українських таборах військовополонених. Поставлене завдання – навчити “охочих і здібних земляків” володіти словом, допомагати у пізнанні самих себе, своїх умінь и сили, помічати недоліки у громадському житті й уміти виправляти їх – втілювалися в життя завдяки здобуттю безпосередніх практичних навичок.
Створені видавничі товариства чи окремі редакційні секції при національних організаціях визначили мету: “привчати” своїх членів до самостійної редакційної роботи (писати статті, редагувати й вичитувати матеріали, виконувати всі технічні процеси друку й поширення газет і літератури). Як правило, затверджувався статутний документ, де чітко вказувалися обов’язки всіх співробітників, періодичність редакційних зустрічей для обговорення і планування поточних чисел. На пропозицію редактора з-поміж членів товариства обиралися головні репортери, які мали відвідувати й фіксувати найважливіші прилюдні зібрання, вистави, концерти й усе, що “доторкалося таборового життя”.
Як свідчать матеріали, збережені у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України, в українських таборах військовополонених на терені Німеччини й Австро-Угорщини вагомі факти й події фіксувалися протокольно чітко. Скажімо, у повідомленні редактора Ф. Шевченка 2 жовтня 1916 р. називалися основні підсумки діяльності видавничого товариства імені І. Франка у Фрайштадті за два місяці. Зокрема, було видрукувано календар “Розвага”, де подавалися статті на суспільно-політичні, національні та наукові теми, пропонувалося 28 оповідань із народного життя, “воєнних картин” і нарисів, 30 віршів різних авторів, складена була програма “Що повинен кожний українець прочитати із рідного письменства”, чимало народних загадок і “морочиголовок”. Редактор констатував: видано чотири числа газети “Розвага”, в її архіві прочитаних і ухвалених до друку понад 40 рукописів і не читаних ще понад 70.
При цьому обов’язки розподілялися таким чином, щоб і редакторами, і коректорами, і друкарями були військовополонені, які прагнули опанувати практичну видавничу і журналістську діяльність. Серед них лише одиниці здобули певний літературний досвід до того, як потрапили на фронт. Це Олексій Кобець – дописувач газети “Рада”, автор першої поетичної збірки “Ряст” (1913); Микола Гладкий, чиї вірші й статті друкували київські журнали “Світло” і “Маяк”; Іван Мороз – друкар щоденника “Рада”, який вряди-годи пропонував також дописи із робітничого життя. Але таборові часописи “Вільне слово”, “Просвітній листок / Громадська думка”, “Розвага”, “Розсвіт” дали низку імен авторів, які досить фахово, емоційно, принципово виступали на сторінках преси із передовими статтями, фронтовими нарисами, спогадами, дотепними фейлетонами, оглядом мистецького і театрального життя, вели постійну хроніку й аналізували воєнні та політичні перипетії у світі.
Тож учорашні хлібороби, ковалі, робітники, як і вся величезна таборова маса, щойно повіривши в могутню силу рідного слова та пробудившись як свідомі українці, писали просто, щиро, зрозуміло, без потаємного умислу й фальші. Вже самі заголовки виражали спільну ідею і тему всіх розмов і надій військовополонених: “Не ганьбіть себе, не забувайте себе!”, “Чому нам треба рідної школи”, “Чи потрібна нам воля?”, “Чи є користь із науки?”, “Хто ми й яке наше ім’я”, “Вставайте!”, “Воістину воскресла Україна!” тощо. Під матеріалами стояли найчастіше літературні псевдоніми: Петро Школяр, С.Варивода, Байда, Полонений, Наддніпрянець, Гаркуша, Холод, Чумак та ін. Але стиль і почерк багатьох постійних співробітників уже вгадувався і в манері розповіді, закличних чи запитальних інтонаціях, насиченості образами чи порівняннями, лаконічній виразності чи політичній розважливості. Так, важко з кимсь переплутати грунтовні статті й огляди Івана Мороза, ліричні нариси Йосипа Казбека, просвітні настанови Федора Якимця, сатиричний почерк Петра Гайдемалівського, літературно-критичні дослідження А.Полуботка, аналітичний хист Пилипа Лисецького, емоційну наступальність Дмитра Скарженовського тощо.
Взірцями у таборових виданнях служили матеріали досвідчених наставників: В. Сімовича (Верниволі), В. Пачовського (П.), З. Кузелі, О. Терлецького, Б. Лепкого, яким належали такі статті й нариси, як “Націоналізація нашого життя”, “Досвітні огні України”, “Очищення огнем”, “Свято воскресення”, “З політичного поля”, “З культурного життя України” та багато інших публікацій, позначених виразною творчою майстерністю, взірцевим володінням словом, глибокими національно-патріотичними переконаннями.
З нагоди появи сотого числа української газети у таборі Вецляр редакція подала статтю “Жнива “Громадської думки”, аналізуючи етапи пробудження громадської думки, роль видання у поваленні “великої скали темноти” й народження “блиску живого й правдивого світла”. У матеріалі також підкреслювалося: “Наче бджола збирає всі соки з різних квітів, так “Громадська думка” заходить всюди й до всіх, збирає їхні думки, в’яже в одно, і з тих порозкиданих думок, гадок, міркувань, слів творить думку, слово всієї української громади…”. Подібний звіт подав своїм читачам і раштатський часопис “Розсвіт”, зазначаючи: “Все те, що було в наших силах, зроблено… І працю свою, яку зробив “Розсвіт” тут, у полоні, вважає він тільки початком. З часом праця його перенесеться на нашу розкуту вже Україну, щоб і там нести між народом освіту…”.
Невипадково В. Сімович великої ваги у громадському житті надавав пресі як “мірилові культурних потреб народу”, важливому засобу націоналізації життя. Він також констатував закономірний факт, до якого і сам був причетний: “Наші чотири табори дурно не сиділи. Виховали й письменників, і читачів, виховали й тих, що займуться адміністрацією й висилкою, а й за своїми, українськими, складачами не шукати нам уже за кордоном”. При цьому й організація місцевих народних українських часописів, висловлював сподівання професор, теж “буде вже наша справа, справа полонених”.
Конкретним доказом цього стало видання української народної газети “Рідне слово” вже на прабатьківських землях. Тут, у Білій на Підляшші, військовополонені створили Українську громаду з окремими секціями, зокрема, видавничою, пропагандистською та шкільною радою, на чолі яких стояли М. Шаповал, Д. Олянчин, М. Терешко.
Але і в пізніший час, здобуваючи чи підтримуючи незалежність України, перебуваючи на батьківщині чи в лавах інтернованої армії УНР, військові (сотники, полковники і генерали) і цивільні (журналісти, вчені, поети, учителі), які пройшли національно-духовне загартування і здобули фахові практичні уроки у таборах українських військовополонених, вміло тримали перо, як зброю, щоб гідно захистити державну ідею. Це вдалося й Миколі Гладкому (авторові кількох підручників із української мови, зокрема й дослідження “Наша газетна мова”), й Олексію Варавві-Кобцеві (співробітнику багатьох українських часописів і видавництв, творцеві унікальних “Записок полоненого”), й Миколі Шаповалу, Тимошу Омельченку, Івану Зубенку, Василю Проході, Івану Бордейному, Володимиру Нестеровичу й багатьом іншим, в арсеналі яких не тільки окремі статті, а й редаговані ними часописи – у Києві, Варшаві, Парижі, Берліні, Нью-Йорку.
Широка масова просвітницька діяльність почала поступово пронизувати усі верстви українського населення – спочатку на заході, потім і на сході українських земель, а також поза межами батьківщини. Не забарилися прийти у світ і нижки, видані в серії “Просвіти”. За ними з’явилися часописи у Львові – “Письмо з Просвіти” (з 1 жовтня 1877 р. за редакцією Омеляна Партицького), згодом двотижневик “Читальня” (1893–1896, редактори Йосип Ярембецький, Іван Бачинський, Кость Паньківський), у 1927 р. – ілюстрований популярно-науковий журнал-місячник “Життя і знання” (редакторами якого до 1939 р. послідовно були Михайло Галущинський, Іван Брик та Василь Сімович). Вони були призначені для самоосвіти, поповнення і поширення знань. Основна мета цих видань – “ширити просвіту і будити народну свідомість по всіх усюдах, як далеко сягає руське слово, як далеко гомонить руська пісня...”. Ці видання запрошували до співробітництва не тільки кращі літературні сили, а й учителів, душпастирів, керівників громад, прихильників народної просвіти, щоб українське слово “загостило... на Поділлі і на Покутті, в зелену Буковину, на Підгір’я і Бескид, і на Угорщину”.
Так закладилася основи систематичної, організованої, доцільної праці щодо національного освідомлення народу. Просвітні справи не залишилися поза увагою і цілої низки українських видань, що з’явилися друком у Чернівцях, Коломиї, Стрию, Станіславі, Ужгороді наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Щоденник “Діло”, двотижневик “Зоря”, журнали “Житє і слово” та “Дзвінок” , багато інших видань подавали інформаційні матеріали про діяльність товариств “Просвіта” на різних землях, порушували важливі просвітянські питання.
Невипадково у грудневому номері журналу “Життя і знання” у 1935 р. видрукуваний вірш-символ – від імені самої “Просвіти”:
Це я – глава вугла, я камінь всього,
Гірчичне зерно, що зросло, що кида тінь, -
Сівач. Я сміло йду і сім’я в перелоги
Я кидаю для всіх майбутніх поколінь.
Ці зерна впали в життєдайну землю Наддніпрянської України і проросли уже після революції 1905 року. Перша потужна “Просвіта” створена спочатку на Катеринославщині, потім в Одесі, Києві, Чернігові, Кам’янці-Подільському, Миколаєві. Біля витоків стояли Микола Лисенко, Іван Липа, Борис Грінченко, Андрій Ніковський, Михайло Старицький та інші. Однією із найпотужніших серед них виявилася катеринославська організація, що мала 15 філій у губернії, а літературна секція взяла якнайактивнішу участь у виданні місцевих часописів – “Доброї поради”, “Запоріжжя”, “Дніпрових хвиль”. Своє завдання вони вбачали у тому, щоб повернути українському слову його святе право – нести народу науку й знання своїх прав, дати можливість заговорити тому багатомільйонному народові, який мусив мовчати цілих два століття.
Просвітянський рух набув особливого поширення у період революційного натиску 1917 року. Саме тоді, у вересні, в Києві об’єдналися всі наддніпрянські “Просвіти” в єдиний союз, що почав видавати журнал “Просвітянин”. Подібні видання з’явилися і в губерніях – “Вістник товариства “Просвіта” в Катеринославі”, “Степ” у Павлограді, “Зоря” в селищі Широкому на Херсонщині, “Просвіта” в Одесі, “Зоря” в Катеринодарі.
Поклик “Будьмо українцями!” звучав не тільки на рідних землях, а й поза її межами. Коли в період лихоліття Першої світової війни тисячі українців опинилися за колючим дротом таборів військовополонених, настав час для Союзу визволення України подбати про національне освідомлення та просвіту. Понад 100 тисяч українців із російської армії виявилися у таборах військовополонених на території Австрії та Німеччини впродовж 1915–1919 рр. Для них і їхніми силами у Фрайштадті, Раштаті, Вецлярі, Зальцведелі, Йозефштадті, Ганновері-Мюндені засновувалися суспільно-просвітні гуртки, просвітні громади, видавничі товариства тощо. Наприклад, у Вецлярі 25 травня 1916 р. була заснована національна таборова організація – Просвітня громада імені Михайла Драгоманова, яка подбала про створення фахових курсів, навчання неграмотних, запровадження народних шкіл, студіювання іноземних мов, влаштування концертів, лекцій, прогулянок, відкриття таборової та мандрівної бібліотек, функціонування власного видавництва. Поряд із знаними професорами – Степаном Смаль-Стоцьким, Василем Сімовичем, Зеноном Кузелею, письменниками – Петром Карманським, Богданом Лепким, працювали військовополонені: Микола Гладкий, Степан Журба, Олекса Варавва (Кобець), Марко Пащенко-Вовчок, Іван Павлюк, Тиміш Омельченко, Микола Шаповал (майбутній генерал Армії УНР), генерал Віктор Зелінський і тисячі інших.
Силами військовополонених видавалися газети “Розсвіт”, “Розвага”, “Просвітній листок / Громадська думка”, “Вільне слово”, “Наш голос” та ін. Настанова “Прокиньтесь! Бо настала хвиля, що вимагає від нас життя і вказує дорогу, як позбутися кайданів. Спати в час, який приходить через сотки літ, страшно...”, - передавалася з уст в уста. Тисячні тиражі таборових газет (наклад деяких із них досягав 5–7 тисяч) наповнювалися роздумами, закликами й настановами самих полонених. Ще досі зросійщені, з назвою “хахол” чи малоросіянин, вони почали відстоювати потребу навчання рідною мовою: “Той народ, який має свою школу свою культуру, не позволить другому знущатися над собою, топтати себе під ноги так, чк се роблять із нами”. Закликали до просвіти: “Невже ще й досі ви не можете розрізнити, де приятель, а де ворог? Невже ще й досі не можете зрозуміти, що тільки наука дасть нам знаряддя в руки, яким ми можемо здобути собі кращу долю? Пора вже, пора зрозуміти се!”. Заохочували до спілкування з книгою в часи полону: “Читайте як можна більше! Кожна гарна книжка приносить користь людині. Чим більше чоловікчитає розумних книжок, тим він стає розумнішим”.
Так само і в таборах українських виселенців із Волині, Галичини, Буковини створювалися просвітні установи. Один із них діяв у ґміндському таборі на території Австрії, до якого були причетні Катря Гриневичева, Лев Ганкевич, професор Бачинський. Тут перебувала і поетеса Марійка Підгірянка. В ті дні вона написала вірш “Що розповідає мама своїй дитині у бараках”:
Хто ти? – Я чемна дитинка.
Хто ти родом? – Українка.
Де ти тепер? На чужині.
А де дім твій? – На Вкраїні.
Хто забрав її? – Лють чужинця.
Хто відбере? – меч вкраїнця.
Що освятить? – Той хрест крови.
Що відродить? – Міць любови.
А в цей час ще одна величезна хвиля полонених – понад 100 тисяч, як галичан, так і наддніпрянців, з обох воюючих армій – Австро-Угорщини й Росії опинилися на території Італії, не тільки розпорошені в містах і містечках Апенінського півострова, а й на – Сардинії, Корсиці, островах Азінара. Найбільший український табір сформований поблизу Монте Кассіно, де вже перед завершенням війни, у 1919 році виникла українська громада, що подбала про видання своєї періодики (стіннівок “Нові вісті” й “Кассінський українець”, белетристичного журналу “Полонений“ і сатиричного додатку “Лязароні”), тут занований літературно-науковий гурток імені Івана Франка, котрий мав провадити культурно-освітню й видавничу діяльність. Серед чільних діячів цієї громади – письменники Іван Бордейний і Пилип Гошовський, майбутній народний художник України Василь Касіян, митець Ярослав Фартух.
Шляхи української повоєнної еміграції у Західну Європу під час Другої світової війни були ще більш заплутаними, аніж їхніх попередників. Тут виявилося кілька потоків - в’язні концентраційних таборів, т. зв. “фабрик” і “млинів смерті” – понад 400 тисяч українців, вояки дивізії “Галичина”, переформованої у березні 1945 р. у Першу Дивізію Української Національної Армії (понад 15 тисяч), остарбайтери, примусово вивезені окупантами, переміщені особи... Невипадково роки воєнного лихоліття та перше п’ятиріччя після капітуляції гітлерівської влади Німеччини називають “ерою переміщених осіб”: бойові операції, партизанські дії, підпільна бортьба, військовополонені, утікачі... Українців у Західній Європі серед переміщених осіб у 1945–1950 рр. виявилося понад 1,5 мільйони. Культурно-просвітні товариства виникали серед військовополонених на території Італії (у Ріміні видавалися дві великі газети “Батьківщина” і “Наше життя”, а також полкові – “Просвіта”, “Неділя”, “Таборовик”) чи Великої Британії (“Наші будні”, “Відгук”, Мета”, “Другий етап”), де сам факт існування преси, хорів, оркестрів, танцювальних і театральних груп, а також широка видавнича програма людей за колючим дротом служила “документальним доказом нашої великої сили, доказом уміння творити скрізь, де б ми не були, наші культурні цінності...”
“Духовними соняшниками людських душ”, за словами відомого публіциста Миколи Шлемкевича, на чужині стали просвітні товариства, часописи, культурні установи. Понад 500 українських часописів з’явилося у Європі (Австрія, Італія, Велика Британія, Німеччина) у таборах переміщених осіб і військовополонених із весни 1945 до 1950 рр. Імена Уласа Самчука, Юрія Шевельова, Віктора Домонтовича, Катрі Гриневичевої, Івана Багряного, Докії Гуменної, Євгена Маланюка, Юрія Клена, та багатьох інших непересічних емігрантів прикрашали сторінки газет “Українські вісті”, “Українська трибуна”, “Час”, “Неділя”, “Наше життя”, а також журналів “Літературно-науковий вісник”, “Літаври”, “Вежі, “Сучасник”, “Сьогочасне й минуле”, “Рідне слово”, “Пу-гу”, “Комар” і т.д.
Українська таборова преса ХХ ст.: суть явища у європейському контексті
V. Українська таборова преса ХХ ст.:
суть явища у європейському контексті
Українська таборова періодика ХХ століття - досить своєрідне духовно-політичне явище, викликане не тільки гострими світовими протиріччями (протистоянням великих імперій, боротьбою за європейський простір і поширення влади), а й внутрішніми невирішеними питаннями державно-незалежного статусу. Формуванню подібного типу преси сприяли, як правило, міжнародні воєнні змагання (І та ІІ Світові війни) та політичні перипетії усередині держави (поразка УНР і ЗУНР, інтернація їхніх армій, відтік національної інтелігенції, а також громадянські війни, що призводили до еміграції як військових, так і цивільних осіб. Із огляду на ці складні фактори у вирішенні долі багатьох слов'янських народів, передусім українців, у першій половині ХХ ст. (1914–1950 рр.) на всіх контитентах (найбільше у Європі) виникали табори різного призначення: для військовополонених, виселенців, переміщених осіб, біженців, найманих робітників тощо.
Скажімо, табори для українських військовополонених зосереджувалися під час Першої світової війни та після її завершення на території Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Росії. Катастрофа незалежних держав Східної і Західної України у 1919–1920 рр. призвела до розміщення інтернованої національної армії на теренах Польщі, Румунії і Чехії. У цей же час збройна громадянська боротьба в самій Росії, сутички більшовиків із незадоволеними військами Врангеля, Юденича, Денікіна та інших непримиренних царських генералів дали привід до втечі з країни багатьох військових, а з-поміж них і великої кількості українців. Подібні поселення й табори існували у Єгипті, Туреччині, Болгарії, Югославії, Греції, Сирії, Латвії, Естонії, навіть Данії і Норвегії. Але інтернованими ставали не тільки солдати чи офіцери тієї чи іншої опозиційної армії; у табори потрапляли також політично чи національно інакодумаючі, коли на певній території встановлювалася влада іншої держави. Це стосувалося долі багатьох західних українців, які внаслідок фронтального наступу російської армії виявилися вивезеними на Волгу, за Урал, у Туркестан і т.д. У 1919–1920 рр. польська влада теж здійснила подібний крок, запроторюючи цивільне населення до Берестя, Домб'є, Пікулич, Модліна тощо (загальна кількість полонених та інтернованих на польській території у 1919 р. досягала 100 тисяч).
Варто наголосити: починаючи від таборів військовополонених у центрі Європи, продовжуючи інтернованими у східноєвропейських державах, завершуючи військовополоненими та переміщеними особами після ІІ Світової війни, українці використовували найменшу нагоду для культурно-просвітньої і духовно-мистецької праці, для видавничої діяльності й поширення рідного слова поза батьківщиною. Тому видання, котрі постали за досить несприятливих для людського існування обставин, все ж давали змогу різночасово тисячам українців випробувати й загартувати свою національну свідомість, підтримати духовно-культурну енергію, зберегти патріотичні почування й віру у незалежність своєї держави.
Серед масиву української таборової періодики знайдемо понад 600 розмаїтих видань, де співробітничали відомі громадсько-політичні, культурно-освітні й літературні діячі: З. Кузеля, Б. Лепкий, В. Пачовський, В. Сімович, А. Жук, В. Біднов, І. Огієнко, С. Петлюра, Є. Маланюк, О. Саліковський, М. Чирський, К. Поліщук, І. Багряний, Ю. Клен, У. Самчук, Катря Гриневичева, Ю. Шевельов та багато інших, чий публіцистичний, мистецький і науковий талант розвивався завдяки часописам, що підтримували державну ідею поза межами України у першій половині ХХ ст. Так, під час Першої світової війни у Раштаті, Зальцведелі, Фрайштадті, Вецлярі, Йозефштадті, Ганновері-Мюндені, Білій на Підляшші, де серед полонених із російської армії інтенсивна національно-духовна праця велася за допомогою Союзу визволення України, з'явилося понад 10 часописів ("Вільне слово", "Просвітній листок / Громадська думка", "Наш голос", "Розсвіт", "Розвага", "Селянин", "Шлях", "Метелик", "Основа", "Рідне слово", "Свободне слово"); на італійській землі галичани із австро-угорської армії створювали у 1919–1920 рр. рукописну пресу – белетристичний журнал "Полонений" із сатиричним додатком "Лязароні" та ще неперіодично готували "Нові вісти" й "Касинський українець" (Монте Кассіно).
Табори інтернованого вояцтва армії УНР на теренах Польщі впродовж 1920–1924 рр. сприяли виданню в Каліші, Щипйорно, Ланцуті, Вадовицях, Стшалкові, Александрові Куявському, Ченстохові, Пйотркові Трибунальському близько соті газет, журналів, бюлетенів, альманахів, найяскравішими серед яких стали "Веселка", "Наша зоря", "Нове життя", "Релігійно-науковий вістник", "Українська трибуна", "Залізний стрілець" та ін. У таборі галичан у Тухолі популярністю користувалися рукописні видання: інформаційні "Рада", "Табор", "Спортовець", сатиричні "Лежух" і "Взад". Із 1919 до 1923 р. Українська Галицька Армія, інтернована у Чехії (Німецьке Яблонне, Ліберці, Йозефів), подбала про появу часописів "Голос табора", "Український стрілець", "Український скиталець", "Бомба", рукописних випусків сатиричного змісту - "Камедула", "Лазарет" та ін. У Румунії (Брашов, Фагараш) видавалися у незначній кількості "За гратами" й "Український таборовий вісник". Навіть у Єгипті поширювався український журнал "На руїнах" (Тель-ель-Кібір, Сіді-Бішр, 1921).
Ще розмаїтішою постає таборова преса після ІІ Світової війни. Найчисленнішим є загал українських часописів на території Німеччини, де поряд із видавничими центрами і розгалуженою мережею періодики (скажімо, у Мюнхені, Авгсбурзі. Новому Ульмі, Фюрті, Регенсбурзі і т.д.) була зорганізована ціла низка науково-освітніх, політичних і професійних організацій (серед них Мистецький Український Рух, Спілка українських журналістів, Національно-демократичне об'єднання українських журналістів). Досі не втрачають свого документально-історичного, національно-державницького та культурно-духовного значення газети й журнали, такі як "Літаври", "Час", "Українські вісті", "Неділя", "Літературно-науковий вісник", "Промінь", "Арка", "Лис Микита" та ін. Водночас 15-тисячна українська громада колишніх "дивізійників" на терені Італії (Беллярія, Местро, Ріміні) користувалася загальнотаборовою і локальною пресою, що складала понад 20 назв. Наприкінці травня 1947 р. у Великій Британії також створені табори для військовополонених, куди переїхала значна частина представників І Дивізії УНА (їм призначалося 6 таборових видань).
Українська таборова спільнота в ці періоди була різною, неоднакові ставилися завдання перед полоненими й інтернованими, адже їхня національно-політична свідомість ніколи не була однорідною. Але примусові чи "добровільні" вигнанці з батьківщини, фактично "уламки нації" на чужині, проходячи болісні етапи таборового життя, все ж мусили довести здатність до самостійного існування, розвитку особистості, виявитися як "національне тіло" серед інших народів і зарекомендувати свої вміння і таланти у масштабах європейських держав. Професора і військового, студента і неграмотного, селянина і робітника відгороджував од вимріяної Європи, таким чином, не "китайський мур" відстані, а відвага цивілізованого входження в інші суспільства. Тож "рація національного існування" рішуче вимагала інтелектуального, культурного, розумного поєднання з багатогранним світом Заходу. Інтереси майбутнього України нерозривно пов'язувалися з європейським розвитком.
Але на першому етапі основним все ж лишалося завдання розворушення національної свідомості, національно-духовного самоствердження у європейському просторі. Війна стала для багатьох тяжким випробуванням, але, як писалося у пам'ятковій книжці-календарі "На переломі" (Відень, 1915): "Наш нарід перетворився в націю і назверх - в чужих, і в своїй середині, бо наша народня свідомість нечувано зросла під цей кривавий час". Доречними виявилися постійні заклики: "Пильнуймо, аби бути гідними слушного часу", "Не прогавити своєї долі", "Знай і пам'ятай, що ти Українець і не вагайся для добра рідного краю пожертвувати всього себе. Бо пора то великая єсть!", "Дізнайтеся нарешті, хто ви, яких батьків і чиї сини. Гуртуйтеся, працюйте!". У цьому складному виховному процесі, що відбувався у таборах для українських військовополонених у центрі Європи, поступово "сира етнографічна маса", перетворювалася у загартованих національних працівників. В. Сімович наголошував: "Друковане слово є тим містком, що лучить автора з народом в одне гармонійне тіло, бо те слово таємничими шляхами підсвідомо доходить до душі й зрозуміння нашого селянина-хлібороба в овечій свитині та заторкує струни його національного "я" і розбуджує його національну свідомість. Тішуся, що праця нашого Товариства за півтора роки дала позитивні наслідки, а це є доказом того, що ми взяли правильний культурно-національний курс".
Досить показовими у цьому відношенні стали сподівання щодо української нації, її національно-визвольних змагань і загального місця в колі європейських народів - ті думки, які висловлювалися представниками різних держав у спеціальній анкеті з нагоди виходу у світ сотого числа віденського журналу "Ukrainische Nachrichten". Так, професор Рудольф Ойкен ствердив цілковите право українців на усамостійнення; професор Павло Рорбах із Берліна підкреслив значення України для Європи: "Росія вже не позбудеться української Немезиди, все одно, яку хвилево приймає форму доля багатьох українців... Легше вирішити проблеми по Світовій війні і подбати за справу України, а з України за потреби культурної Європи". Редактор берлінського видання "Osteuropausche Zukunft" Давіс Тріч дав підставу сформулювати логічний висновок: "Україна творить дійсно найважливішу проблему найбільшої з усіх проблем, які пустила в рух всесвітня війна, і який би не був кінець війни, все-таки не можна собі подумати жодної будучої всесвітньої політики, в якій українська справа не відігравала б значної ролі..."
Друга "таборова хвиля" зібрала у Польщі, Чехії та Румунії уже свідомих українців, які зробили однозначний вибір, ставши під стяги незалежної держави. Інтернованих фактично супроводжувала й політична еміграція, той "цвіт нації", який ідеологічними та воєнними перипетіями був викинутий із батьківщини. Але опинившись, за словами Олександра Олеся, "без стерна і без вітрил", українська громада мусила знаходии консолідуючі принципи, дбати про своє утвердження на чужині, адже повернення до рідного порогу не передбачалася найближчим часом. І фізичні умови існування, і психологічний настрій не сприяли духовному розвиткові, але порятунком від деградації і морального нищення могла стати тільки освіта, творча праця, самовдосконалення.
Провідною темою української публіцистики за колючим дротом стало загартування національної свідомості як найміцнішої підвалини нашої державності, "путівного маяка і головного критерія" для здобуття авторитетності у європейському просторі. На шпальтах журналу "Наша зоря" у статті "Перше завдання" Є.Маланюк визначив риси, притаманні "активному українцеві". Він вказував: ",,, Це, по-перше, європеєць. Він глибоко, до крові й кісток, почуває себе національно свідомою людиною, себто відчуває свою кревну, нерозривну зв'язаність із українським народом і українською землею, а значить, і з їх долею. Натомість він абсолютно звільнений від московської спадщини і свідомо ненавидить московський азіатизм... Він має освічений, європейськи здисциплінований зимний розум і гаряче патріотичне серце, котре не затремтить перед обличчям смерти за Україну".
Подібна публіцистика, написана пером С. Петлюри, О. Саліковського, І. Липовецького, А. Лебединського, Г. Гладкого, А. Коршнівського, М.Левицького, М. Вороного, І. Зубенка, М. Селегія – сотників Армії УНР, прикрашала сторінки "Нашого життя", "Променя", "Залізного стрільця", "Зірниці", "Ока", "Табора", "Української трибуни". Особливе місце тут належало літературно-мистецькому журналу "Веселка", який об'єднав у Каліші ціле гроно мистецьких талантів: Є. Маланюка, Ю. Дарагана, К. Поліщука, М. Островерху, М. Селегія, М. Чирського, Б. Базилевича, Ф. Крушинського, В. Лімниченка, П. Омельченка, які прагнули створити "поему Нації", стати "аргонавтами, що попливуть за золотим руном Держави Української". З-поміж літераторів своєю непересічністю, енциклопедичністю, володінням словом вирізнявся Є. Маланюк, якому, зокрема, належить і стаття "Ідеї і дії", де він накреслив величні завдання - "вдихнути душу національній культурі, створити привабливо прекрасну Легенду України, запалити Народ Український свяченим вогнем національної релігії, впоїти, одухотворити Чорнозем могутньою Ідеєю, натхнути його жадобою національного життя".
Ця ж проблематика невідступно супроводжувала українську еміграцію і в таборах для переміщених осіб на території Німеччини та Австрії, в Італії і Великій Британії після ІІ Світової війни. Широкому розголосу національних устремлінь та їхнього пристосування до європейських традицій та орієнтацій сприяв і той факт, що у цих таборах виявився надзвичайно високий відсоток нашої інтелігенції – понад 20 %. Так, у притаманному стилі, прагнучи "відточити думку гостріше леза", Ю. Косач підкреслював європейську основу українця: "Не сноба, не монпарнаського безбатченка, але такого, який власне "я" собі давно вилеліяв із тісним зв'язком із предками й ґрунтом, із цим, що в тобі нуртує незбагненно міцно. Слово Батьківщина ніколи нікого не розчаровувало. Тепер особливо! В ім'я Її можна понести найбільші жертви. Нехай навіть це не в'яжеться з особистим щастям... Українськість у сполуці з європейськістю. Не тією пошматованою, відокремленою, а тією суцільною, що творилась віками - все легке й часове спливало наверх, усе вічне отстоювалось, мов вікове вино. Тут є й еспанське "десперадо" (проти хвиль, без надії таки сподіватись), і панськість англійського острівного світу, й ентузіазм французький, майже жандарківська екстаза, тверда католицько-пейзанська екстаза. Гомо європеус – це джентльмен і Дон Кіхот, це слухач фуги Баха і Корсар" (Рідне слово. – 1946. – Ч. 3/4).
В одному з листів до друзів Леонід Мосендз закарбував на чужині, 13 червня 1949 р., слушні рядки: "Криза нашої духовости все повставала не від браку талантів, а від браку людських і національних характерів". Це виявила і численна українська преса у таборах Європи у 1945–1949 рр.: постійні дискусії, опозиції, звинувачення, сварки, критикантство. Хоча над усіма панувала одна ідея - незалежної самостійної соборної України, але політичні шляхи до неї настільки відрізнялися, що прийти до одностайності було неможливо. Життєві інтереси нації постійно вимагали єдності державно-ідеологічної думки, але всупереч потребам існували два розбіжні погляди: "блискуче відокремлення" і лояльна співпраця з різними угрупуваннями. Та легше було розділитися, аніж знайти спільні платформи, конструктивні рішення, що допомогли б увійти у чужинний світ.
У зальцбурзькому тижневику "Промінь” Д. Квітка, намагаючись осмислити питання "В ім'я чого?", розглядав духовно-політичну атмосферу життя української еміграції, перенасичену революційною динамікою і повенню ідей, де змагалися за українську державність різні політичні партії під різними гаслами. Автор писав: "У великому неспокійному світі, в світі драматичного змагу ідей, ми творимо сей маленький український світ", де борються, протистоять, заперечують одна одну численні політичні сили, що фактично сповідують одну мету. Тому, на думку публіциста, варто прагнути до єдиного гурту, а не до роз'єднання: "Ми є одна велика сім'я, велика нація, яка, як історичний твір, що формувався тисячоліттями, діє одностайно, в силу своєї збірної національної індивідуальности. Ця індивідуальність у своїй суті однаково проявляється в думанні й діянні української людини, так у часі, як і в просторі" (1948. – Ч. 5/6).
Але на шляху до Європи, виробляючи національний характер, слід не звужувати явища, не спростовувати самої проблеми (часто "анахронічну просвітянщину" ототожнювали з національною духовністю, сентиментальні сльози-вболівання за долю України і невичерпний розпач – із національною ідеологією, примітивізацію національно-культурних "атрибутів" – із світовими досягненнями). Патетичних вигуків недостатньо, бо, за словами І.Франка, театральний "бляшаний грім" ще нікого не вбив...
Як стверджував Б.Олександрів у статті "Куди прямуємо" на сторінках тижневика "Промінь": "Можна бути культурною людиною і в Азії і безпросвітним невігласом у Європі. Якраз тут, у Європі можна зустріти незчисленну кількість назверх культурних анальфабетів. Чимало наслухавшись вдома про фавстівську Західню Європу, багато з нас мусило розчаруватись, опинившись у ній і побачивши на власні очі маленьких людей, що роїлись у тіні великих і підленько гендлювали витворами їхнього справді титанічного духа. Бути європейською людиною саме в такому розумінні, плекати дрібненький егоїзм європейського міщанина - не багато чести. А коли говорити про якийсь окремий європейський гуманізм, то не можна сказати, що європейські концентрацйні табори особливо різнилися від азійських, хіба що мали модерніші крематорії... І якщо нам треба чогось шукати в духових скарбницях Європи, то шукаймо з тверезим розсудом, шукаймо вічних, загальнолюдських вартостей, справді великих витворів європейського духа, не мавпуючи органічно-чужого нам і зайвого. Перед нами – дороги в невідоме. Багато з нас у найближчому часі залишить австрійську землю, а з нею і Європу взагалі. Нас не чекають уквітчані експреси до рідного краю, а кораблі до чужих земель. Важко шукати у чужих краях загублену правду, але іншого шляху поки що не маємо. Ті, що лишилися в рідному краю і не можуть сказати світові трагічну правду про себе, – надіються, що цю правду скажемо ми. Наша місія у світі – велика і відповідальна, бо ми репрезентуємо тут свій народ, свідчимо про його національні змагання. І якщо ми будемо не мужами, а тільки "хлопцями", не підійматимемо свій інтелектуальний рівень і не поглиблюватимемо свою духовну культуру опануванням кращих здобутків людського генія взагалі - нас ще довгі століття вважатимуть тільки "людьми пшениці", як вважає канадійський іміграційний уряд... " (1948. – Ч. 2).
Як правило, українські митці випереджали у своєму розвитку національну політику. Тому невипадково за сторінок місячника "Арка" прозвучав заклик (подібний до того, що висловлювався Євгеном Маланюком та його однодумцями у каліській "Веселці" 1922–1923 рр.): "Ідейний підмурівок мусить зумовлювати доба, в якій живемо. Формуємось у націю. Відчуваємо вивершення української духовности. Періоди розгортання крил за нами. Перед нами простір, що манить до великого старту. Бути буттям людини, що чує під собою форму планети, - це значить бути українцем. І орієнт, і окцидент, і традиції, і вимоги дня... І не будемо хвилюватись, коли вимога синтези буде змушувати нас дивитись на речі без упередження та забобонности Знаємо, що перед нами події, які рішать і завершать епоху двох середньовіч - середньовіччя, що шукало Бога, й середньовіччя, що шукає людини" (1947. – Ч. 1).
"Втискання України в Західну Європу не є ідеєю найновішої дати", – ствердив Б. Стебельський у статті "На межі епох" у "Літературно-науковому віснику" (1948. – Кн. 1), адже тривалий час доводилося "борсатися поміж фіктивними поняттями Заходу і Сходу"; необхідно було передусім створити власну духовність, нею озброїти наш інтелект. Завдання полягає у тому, щоб ненав'язливо, рівноправно, зацікавлено увійти в "родину дійових культурних осередків". Критик стверджував: "Україна насьогодні не є дочіпкою в орієнтації на Схід чи Захід, але вона є стрижнем-віссю, що довкола неї організовуються нові, дарма, що вже тисячі років існуючі, біологічно та духовно окреслені вартості, значення й важливість яких для цілого людства виходить далеко поза межі цього культуротворчого кола. Наші часи - поріг нової епохи, нагадують добу італійського ренесансу..."
Доля України – постійно знаходитися на "новому порозі", переживати революції, струси і катастрофи; сьогодні, як і 55, 83 чи 95 років тому, відчувати початок, ще один виток свого безкінечного ренесансу... Відроджуємо культуру й економіку, формуємо націю і виховуємо душу... Мусимо пам'ятати, що в основні розбудови все ж лишається особистість – без неї неможливий поступ, прогрес, розвиток цивілізації. Щоб українська індивідуальність не асоціювалася з трагічно приреченими сизифами чи іншими нещасливцями, котрі вічно у муках тягнуть камінь догори, але він завжди падає вниз, слід усвідомити власний духовний світ, утвердити ідею національного буття й узгодити його координати у європейському просторі, синтезувати в загальну площину загальнолюдських цінностей.
З цією сентенцією співзвучні політичні погляди, висловлені Б. Крупницьким у статті "Історичні основи європеїзму України" (ЛНВ. – 1948. – Кн. 1). Автор наголошував на парадоксі: належачи фізично до Східної Європи, Україна належить духовно до Західної Європи. Історично наша земля завжди лишалася окраїною Європи; як Іспанія на Заході, так Україна на Сході "боронила останні бастіони європейського духу" проти турецько-татарського чи арабського світу; але і в цій боротьбі вона жила європейським життям, український розвиток був європейським.
Публіцист поставив складні й багатозначні питання: "... Чи ми перебрали те чи те з європейської культури, від її головного струму, чи ми в ті чи в ті періоди нашого життя європеїзувалися, чи ми взагалі жили спільним духовним життям із Західною Європою? Чи ми європейські люди, чи європеїзовані? Чи Україна європейська країна у вищезазначеному розумінні? Чи ми тільки орієнтуємось або бажаємо орієнтуватися на Західну Європу, чи ми своїм історичним минулим належимо до неї?"
Перебуваючи у таборах для переміщених осіб, Б. Крупницький давав чіткі, усвідомлені, виголошені без вагання, продумані відповіді: говорити про європеїзацію України можна тільки з непорозуміння, адже Україна – частина духовної Європи, не зважаючи на всі особливості її розвитку; тут нема чого європеїзувати: "Треба тільки підтримувати тут вічний європейський дух. Органічний шлях українського розвитку є європейський".
суть явища у європейському контексті
Українська таборова періодика ХХ століття - досить своєрідне духовно-політичне явище, викликане не тільки гострими світовими протиріччями (протистоянням великих імперій, боротьбою за європейський простір і поширення влади), а й внутрішніми невирішеними питаннями державно-незалежного статусу. Формуванню подібного типу преси сприяли, як правило, міжнародні воєнні змагання (І та ІІ Світові війни) та політичні перипетії усередині держави (поразка УНР і ЗУНР, інтернація їхніх армій, відтік національної інтелігенції, а також громадянські війни, що призводили до еміграції як військових, так і цивільних осіб. Із огляду на ці складні фактори у вирішенні долі багатьох слов'янських народів, передусім українців, у першій половині ХХ ст. (1914–1950 рр.) на всіх контитентах (найбільше у Європі) виникали табори різного призначення: для військовополонених, виселенців, переміщених осіб, біженців, найманих робітників тощо.
Скажімо, табори для українських військовополонених зосереджувалися під час Першої світової війни та після її завершення на території Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Росії. Катастрофа незалежних держав Східної і Західної України у 1919–1920 рр. призвела до розміщення інтернованої національної армії на теренах Польщі, Румунії і Чехії. У цей же час збройна громадянська боротьба в самій Росії, сутички більшовиків із незадоволеними військами Врангеля, Юденича, Денікіна та інших непримиренних царських генералів дали привід до втечі з країни багатьох військових, а з-поміж них і великої кількості українців. Подібні поселення й табори існували у Єгипті, Туреччині, Болгарії, Югославії, Греції, Сирії, Латвії, Естонії, навіть Данії і Норвегії. Але інтернованими ставали не тільки солдати чи офіцери тієї чи іншої опозиційної армії; у табори потрапляли також політично чи національно інакодумаючі, коли на певній території встановлювалася влада іншої держави. Це стосувалося долі багатьох західних українців, які внаслідок фронтального наступу російської армії виявилися вивезеними на Волгу, за Урал, у Туркестан і т.д. У 1919–1920 рр. польська влада теж здійснила подібний крок, запроторюючи цивільне населення до Берестя, Домб'є, Пікулич, Модліна тощо (загальна кількість полонених та інтернованих на польській території у 1919 р. досягала 100 тисяч).
Варто наголосити: починаючи від таборів військовополонених у центрі Європи, продовжуючи інтернованими у східноєвропейських державах, завершуючи військовополоненими та переміщеними особами після ІІ Світової війни, українці використовували найменшу нагоду для культурно-просвітньої і духовно-мистецької праці, для видавничої діяльності й поширення рідного слова поза батьківщиною. Тому видання, котрі постали за досить несприятливих для людського існування обставин, все ж давали змогу різночасово тисячам українців випробувати й загартувати свою національну свідомість, підтримати духовно-культурну енергію, зберегти патріотичні почування й віру у незалежність своєї держави.
Серед масиву української таборової періодики знайдемо понад 600 розмаїтих видань, де співробітничали відомі громадсько-політичні, культурно-освітні й літературні діячі: З. Кузеля, Б. Лепкий, В. Пачовський, В. Сімович, А. Жук, В. Біднов, І. Огієнко, С. Петлюра, Є. Маланюк, О. Саліковський, М. Чирський, К. Поліщук, І. Багряний, Ю. Клен, У. Самчук, Катря Гриневичева, Ю. Шевельов та багато інших, чий публіцистичний, мистецький і науковий талант розвивався завдяки часописам, що підтримували державну ідею поза межами України у першій половині ХХ ст. Так, під час Першої світової війни у Раштаті, Зальцведелі, Фрайштадті, Вецлярі, Йозефштадті, Ганновері-Мюндені, Білій на Підляшші, де серед полонених із російської армії інтенсивна національно-духовна праця велася за допомогою Союзу визволення України, з'явилося понад 10 часописів ("Вільне слово", "Просвітній листок / Громадська думка", "Наш голос", "Розсвіт", "Розвага", "Селянин", "Шлях", "Метелик", "Основа", "Рідне слово", "Свободне слово"); на італійській землі галичани із австро-угорської армії створювали у 1919–1920 рр. рукописну пресу – белетристичний журнал "Полонений" із сатиричним додатком "Лязароні" та ще неперіодично готували "Нові вісти" й "Касинський українець" (Монте Кассіно).
Табори інтернованого вояцтва армії УНР на теренах Польщі впродовж 1920–1924 рр. сприяли виданню в Каліші, Щипйорно, Ланцуті, Вадовицях, Стшалкові, Александрові Куявському, Ченстохові, Пйотркові Трибунальському близько соті газет, журналів, бюлетенів, альманахів, найяскравішими серед яких стали "Веселка", "Наша зоря", "Нове життя", "Релігійно-науковий вістник", "Українська трибуна", "Залізний стрілець" та ін. У таборі галичан у Тухолі популярністю користувалися рукописні видання: інформаційні "Рада", "Табор", "Спортовець", сатиричні "Лежух" і "Взад". Із 1919 до 1923 р. Українська Галицька Армія, інтернована у Чехії (Німецьке Яблонне, Ліберці, Йозефів), подбала про появу часописів "Голос табора", "Український стрілець", "Український скиталець", "Бомба", рукописних випусків сатиричного змісту - "Камедула", "Лазарет" та ін. У Румунії (Брашов, Фагараш) видавалися у незначній кількості "За гратами" й "Український таборовий вісник". Навіть у Єгипті поширювався український журнал "На руїнах" (Тель-ель-Кібір, Сіді-Бішр, 1921).
Ще розмаїтішою постає таборова преса після ІІ Світової війни. Найчисленнішим є загал українських часописів на території Німеччини, де поряд із видавничими центрами і розгалуженою мережею періодики (скажімо, у Мюнхені, Авгсбурзі. Новому Ульмі, Фюрті, Регенсбурзі і т.д.) була зорганізована ціла низка науково-освітніх, політичних і професійних організацій (серед них Мистецький Український Рух, Спілка українських журналістів, Національно-демократичне об'єднання українських журналістів). Досі не втрачають свого документально-історичного, національно-державницького та культурно-духовного значення газети й журнали, такі як "Літаври", "Час", "Українські вісті", "Неділя", "Літературно-науковий вісник", "Промінь", "Арка", "Лис Микита" та ін. Водночас 15-тисячна українська громада колишніх "дивізійників" на терені Італії (Беллярія, Местро, Ріміні) користувалася загальнотаборовою і локальною пресою, що складала понад 20 назв. Наприкінці травня 1947 р. у Великій Британії також створені табори для військовополонених, куди переїхала значна частина представників І Дивізії УНА (їм призначалося 6 таборових видань).
Українська таборова спільнота в ці періоди була різною, неоднакові ставилися завдання перед полоненими й інтернованими, адже їхня національно-політична свідомість ніколи не була однорідною. Але примусові чи "добровільні" вигнанці з батьківщини, фактично "уламки нації" на чужині, проходячи болісні етапи таборового життя, все ж мусили довести здатність до самостійного існування, розвитку особистості, виявитися як "національне тіло" серед інших народів і зарекомендувати свої вміння і таланти у масштабах європейських держав. Професора і військового, студента і неграмотного, селянина і робітника відгороджував од вимріяної Європи, таким чином, не "китайський мур" відстані, а відвага цивілізованого входження в інші суспільства. Тож "рація національного існування" рішуче вимагала інтелектуального, культурного, розумного поєднання з багатогранним світом Заходу. Інтереси майбутнього України нерозривно пов'язувалися з європейським розвитком.
Але на першому етапі основним все ж лишалося завдання розворушення національної свідомості, національно-духовного самоствердження у європейському просторі. Війна стала для багатьох тяжким випробуванням, але, як писалося у пам'ятковій книжці-календарі "На переломі" (Відень, 1915): "Наш нарід перетворився в націю і назверх - в чужих, і в своїй середині, бо наша народня свідомість нечувано зросла під цей кривавий час". Доречними виявилися постійні заклики: "Пильнуймо, аби бути гідними слушного часу", "Не прогавити своєї долі", "Знай і пам'ятай, що ти Українець і не вагайся для добра рідного краю пожертвувати всього себе. Бо пора то великая єсть!", "Дізнайтеся нарешті, хто ви, яких батьків і чиї сини. Гуртуйтеся, працюйте!". У цьому складному виховному процесі, що відбувався у таборах для українських військовополонених у центрі Європи, поступово "сира етнографічна маса", перетворювалася у загартованих національних працівників. В. Сімович наголошував: "Друковане слово є тим містком, що лучить автора з народом в одне гармонійне тіло, бо те слово таємничими шляхами підсвідомо доходить до душі й зрозуміння нашого селянина-хлібороба в овечій свитині та заторкує струни його національного "я" і розбуджує його національну свідомість. Тішуся, що праця нашого Товариства за півтора роки дала позитивні наслідки, а це є доказом того, що ми взяли правильний культурно-національний курс".
Досить показовими у цьому відношенні стали сподівання щодо української нації, її національно-визвольних змагань і загального місця в колі європейських народів - ті думки, які висловлювалися представниками різних держав у спеціальній анкеті з нагоди виходу у світ сотого числа віденського журналу "Ukrainische Nachrichten". Так, професор Рудольф Ойкен ствердив цілковите право українців на усамостійнення; професор Павло Рорбах із Берліна підкреслив значення України для Європи: "Росія вже не позбудеться української Немезиди, все одно, яку хвилево приймає форму доля багатьох українців... Легше вирішити проблеми по Світовій війні і подбати за справу України, а з України за потреби культурної Європи". Редактор берлінського видання "Osteuropausche Zukunft" Давіс Тріч дав підставу сформулювати логічний висновок: "Україна творить дійсно найважливішу проблему найбільшої з усіх проблем, які пустила в рух всесвітня війна, і який би не був кінець війни, все-таки не можна собі подумати жодної будучої всесвітньої політики, в якій українська справа не відігравала б значної ролі..."
Друга "таборова хвиля" зібрала у Польщі, Чехії та Румунії уже свідомих українців, які зробили однозначний вибір, ставши під стяги незалежної держави. Інтернованих фактично супроводжувала й політична еміграція, той "цвіт нації", який ідеологічними та воєнними перипетіями був викинутий із батьківщини. Але опинившись, за словами Олександра Олеся, "без стерна і без вітрил", українська громада мусила знаходии консолідуючі принципи, дбати про своє утвердження на чужині, адже повернення до рідного порогу не передбачалася найближчим часом. І фізичні умови існування, і психологічний настрій не сприяли духовному розвиткові, але порятунком від деградації і морального нищення могла стати тільки освіта, творча праця, самовдосконалення.
Провідною темою української публіцистики за колючим дротом стало загартування національної свідомості як найміцнішої підвалини нашої державності, "путівного маяка і головного критерія" для здобуття авторитетності у європейському просторі. На шпальтах журналу "Наша зоря" у статті "Перше завдання" Є.Маланюк визначив риси, притаманні "активному українцеві". Він вказував: ",,, Це, по-перше, європеєць. Він глибоко, до крові й кісток, почуває себе національно свідомою людиною, себто відчуває свою кревну, нерозривну зв'язаність із українським народом і українською землею, а значить, і з їх долею. Натомість він абсолютно звільнений від московської спадщини і свідомо ненавидить московський азіатизм... Він має освічений, європейськи здисциплінований зимний розум і гаряче патріотичне серце, котре не затремтить перед обличчям смерти за Україну".
Подібна публіцистика, написана пером С. Петлюри, О. Саліковського, І. Липовецького, А. Лебединського, Г. Гладкого, А. Коршнівського, М.Левицького, М. Вороного, І. Зубенка, М. Селегія – сотників Армії УНР, прикрашала сторінки "Нашого життя", "Променя", "Залізного стрільця", "Зірниці", "Ока", "Табора", "Української трибуни". Особливе місце тут належало літературно-мистецькому журналу "Веселка", який об'єднав у Каліші ціле гроно мистецьких талантів: Є. Маланюка, Ю. Дарагана, К. Поліщука, М. Островерху, М. Селегія, М. Чирського, Б. Базилевича, Ф. Крушинського, В. Лімниченка, П. Омельченка, які прагнули створити "поему Нації", стати "аргонавтами, що попливуть за золотим руном Держави Української". З-поміж літераторів своєю непересічністю, енциклопедичністю, володінням словом вирізнявся Є. Маланюк, якому, зокрема, належить і стаття "Ідеї і дії", де він накреслив величні завдання - "вдихнути душу національній культурі, створити привабливо прекрасну Легенду України, запалити Народ Український свяченим вогнем національної релігії, впоїти, одухотворити Чорнозем могутньою Ідеєю, натхнути його жадобою національного життя".
Ця ж проблематика невідступно супроводжувала українську еміграцію і в таборах для переміщених осіб на території Німеччини та Австрії, в Італії і Великій Британії після ІІ Світової війни. Широкому розголосу національних устремлінь та їхнього пристосування до європейських традицій та орієнтацій сприяв і той факт, що у цих таборах виявився надзвичайно високий відсоток нашої інтелігенції – понад 20 %. Так, у притаманному стилі, прагнучи "відточити думку гостріше леза", Ю. Косач підкреслював європейську основу українця: "Не сноба, не монпарнаського безбатченка, але такого, який власне "я" собі давно вилеліяв із тісним зв'язком із предками й ґрунтом, із цим, що в тобі нуртує незбагненно міцно. Слово Батьківщина ніколи нікого не розчаровувало. Тепер особливо! В ім'я Її можна понести найбільші жертви. Нехай навіть це не в'яжеться з особистим щастям... Українськість у сполуці з європейськістю. Не тією пошматованою, відокремленою, а тією суцільною, що творилась віками - все легке й часове спливало наверх, усе вічне отстоювалось, мов вікове вино. Тут є й еспанське "десперадо" (проти хвиль, без надії таки сподіватись), і панськість англійського острівного світу, й ентузіазм французький, майже жандарківська екстаза, тверда католицько-пейзанська екстаза. Гомо європеус – це джентльмен і Дон Кіхот, це слухач фуги Баха і Корсар" (Рідне слово. – 1946. – Ч. 3/4).
В одному з листів до друзів Леонід Мосендз закарбував на чужині, 13 червня 1949 р., слушні рядки: "Криза нашої духовости все повставала не від браку талантів, а від браку людських і національних характерів". Це виявила і численна українська преса у таборах Європи у 1945–1949 рр.: постійні дискусії, опозиції, звинувачення, сварки, критикантство. Хоча над усіма панувала одна ідея - незалежної самостійної соборної України, але політичні шляхи до неї настільки відрізнялися, що прийти до одностайності було неможливо. Життєві інтереси нації постійно вимагали єдності державно-ідеологічної думки, але всупереч потребам існували два розбіжні погляди: "блискуче відокремлення" і лояльна співпраця з різними угрупуваннями. Та легше було розділитися, аніж знайти спільні платформи, конструктивні рішення, що допомогли б увійти у чужинний світ.
У зальцбурзькому тижневику "Промінь” Д. Квітка, намагаючись осмислити питання "В ім'я чого?", розглядав духовно-політичну атмосферу життя української еміграції, перенасичену революційною динамікою і повенню ідей, де змагалися за українську державність різні політичні партії під різними гаслами. Автор писав: "У великому неспокійному світі, в світі драматичного змагу ідей, ми творимо сей маленький український світ", де борються, протистоять, заперечують одна одну численні політичні сили, що фактично сповідують одну мету. Тому, на думку публіциста, варто прагнути до єдиного гурту, а не до роз'єднання: "Ми є одна велика сім'я, велика нація, яка, як історичний твір, що формувався тисячоліттями, діє одностайно, в силу своєї збірної національної індивідуальности. Ця індивідуальність у своїй суті однаково проявляється в думанні й діянні української людини, так у часі, як і в просторі" (1948. – Ч. 5/6).
Але на шляху до Європи, виробляючи національний характер, слід не звужувати явища, не спростовувати самої проблеми (часто "анахронічну просвітянщину" ототожнювали з національною духовністю, сентиментальні сльози-вболівання за долю України і невичерпний розпач – із національною ідеологією, примітивізацію національно-культурних "атрибутів" – із світовими досягненнями). Патетичних вигуків недостатньо, бо, за словами І.Франка, театральний "бляшаний грім" ще нікого не вбив...
Як стверджував Б.Олександрів у статті "Куди прямуємо" на сторінках тижневика "Промінь": "Можна бути культурною людиною і в Азії і безпросвітним невігласом у Європі. Якраз тут, у Європі можна зустріти незчисленну кількість назверх культурних анальфабетів. Чимало наслухавшись вдома про фавстівську Західню Європу, багато з нас мусило розчаруватись, опинившись у ній і побачивши на власні очі маленьких людей, що роїлись у тіні великих і підленько гендлювали витворами їхнього справді титанічного духа. Бути європейською людиною саме в такому розумінні, плекати дрібненький егоїзм європейського міщанина - не багато чести. А коли говорити про якийсь окремий європейський гуманізм, то не можна сказати, що європейські концентрацйні табори особливо різнилися від азійських, хіба що мали модерніші крематорії... І якщо нам треба чогось шукати в духових скарбницях Європи, то шукаймо з тверезим розсудом, шукаймо вічних, загальнолюдських вартостей, справді великих витворів європейського духа, не мавпуючи органічно-чужого нам і зайвого. Перед нами – дороги в невідоме. Багато з нас у найближчому часі залишить австрійську землю, а з нею і Європу взагалі. Нас не чекають уквітчані експреси до рідного краю, а кораблі до чужих земель. Важко шукати у чужих краях загублену правду, але іншого шляху поки що не маємо. Ті, що лишилися в рідному краю і не можуть сказати світові трагічну правду про себе, – надіються, що цю правду скажемо ми. Наша місія у світі – велика і відповідальна, бо ми репрезентуємо тут свій народ, свідчимо про його національні змагання. І якщо ми будемо не мужами, а тільки "хлопцями", не підійматимемо свій інтелектуальний рівень і не поглиблюватимемо свою духовну культуру опануванням кращих здобутків людського генія взагалі - нас ще довгі століття вважатимуть тільки "людьми пшениці", як вважає канадійський іміграційний уряд... " (1948. – Ч. 2).
Як правило, українські митці випереджали у своєму розвитку національну політику. Тому невипадково за сторінок місячника "Арка" прозвучав заклик (подібний до того, що висловлювався Євгеном Маланюком та його однодумцями у каліській "Веселці" 1922–1923 рр.): "Ідейний підмурівок мусить зумовлювати доба, в якій живемо. Формуємось у націю. Відчуваємо вивершення української духовности. Періоди розгортання крил за нами. Перед нами простір, що манить до великого старту. Бути буттям людини, що чує під собою форму планети, - це значить бути українцем. І орієнт, і окцидент, і традиції, і вимоги дня... І не будемо хвилюватись, коли вимога синтези буде змушувати нас дивитись на речі без упередження та забобонности Знаємо, що перед нами події, які рішать і завершать епоху двох середньовіч - середньовіччя, що шукало Бога, й середньовіччя, що шукає людини" (1947. – Ч. 1).
"Втискання України в Західну Європу не є ідеєю найновішої дати", – ствердив Б. Стебельський у статті "На межі епох" у "Літературно-науковому віснику" (1948. – Кн. 1), адже тривалий час доводилося "борсатися поміж фіктивними поняттями Заходу і Сходу"; необхідно було передусім створити власну духовність, нею озброїти наш інтелект. Завдання полягає у тому, щоб ненав'язливо, рівноправно, зацікавлено увійти в "родину дійових культурних осередків". Критик стверджував: "Україна насьогодні не є дочіпкою в орієнтації на Схід чи Захід, але вона є стрижнем-віссю, що довкола неї організовуються нові, дарма, що вже тисячі років існуючі, біологічно та духовно окреслені вартості, значення й важливість яких для цілого людства виходить далеко поза межі цього культуротворчого кола. Наші часи - поріг нової епохи, нагадують добу італійського ренесансу..."
Доля України – постійно знаходитися на "новому порозі", переживати революції, струси і катастрофи; сьогодні, як і 55, 83 чи 95 років тому, відчувати початок, ще один виток свого безкінечного ренесансу... Відроджуємо культуру й економіку, формуємо націю і виховуємо душу... Мусимо пам'ятати, що в основні розбудови все ж лишається особистість – без неї неможливий поступ, прогрес, розвиток цивілізації. Щоб українська індивідуальність не асоціювалася з трагічно приреченими сизифами чи іншими нещасливцями, котрі вічно у муках тягнуть камінь догори, але він завжди падає вниз, слід усвідомити власний духовний світ, утвердити ідею національного буття й узгодити його координати у європейському просторі, синтезувати в загальну площину загальнолюдських цінностей.
З цією сентенцією співзвучні політичні погляди, висловлені Б. Крупницьким у статті "Історичні основи європеїзму України" (ЛНВ. – 1948. – Кн. 1). Автор наголошував на парадоксі: належачи фізично до Східної Європи, Україна належить духовно до Західної Європи. Історично наша земля завжди лишалася окраїною Європи; як Іспанія на Заході, так Україна на Сході "боронила останні бастіони європейського духу" проти турецько-татарського чи арабського світу; але і в цій боротьбі вона жила європейським життям, український розвиток був європейським.
Публіцист поставив складні й багатозначні питання: "... Чи ми перебрали те чи те з європейської культури, від її головного струму, чи ми в ті чи в ті періоди нашого життя європеїзувалися, чи ми взагалі жили спільним духовним життям із Західною Європою? Чи ми європейські люди, чи європеїзовані? Чи Україна європейська країна у вищезазначеному розумінні? Чи ми тільки орієнтуємось або бажаємо орієнтуватися на Західну Європу, чи ми своїм історичним минулим належимо до неї?"
Перебуваючи у таборах для переміщених осіб, Б. Крупницький давав чіткі, усвідомлені, виголошені без вагання, продумані відповіді: говорити про європеїзацію України можна тільки з непорозуміння, адже Україна – частина духовної Європи, не зважаючи на всі особливості її розвитку; тут нема чого європеїзувати: "Треба тільки підтримувати тут вічний європейський дух. Органічний шлях українського розвитку є європейський".
Спеціалізована реклама – у світлі “чарівного ліхтаря” (Єлисаветград)
. Спеціалізована реклама – у світлі “чарівного ліхтаря” (Єлисаветград)
“У магазині Колпакчі на Катерининській вулиці продавалися дитячі іграшки. Найбільше приваблювали увагу – та ви просто кам’яніли, дивлячись на них! – чарівні ліхтарі. В них завжди була вкладена пластинка з зображенням – з торговою, так би мовити, метою: подивіться, мовляв, як це робиться. Бліда туманна пластинка з матового скла, яка... Ні, це надто незрозуміле пояснення! Він був заряджений, чарівний ліхтар, ось як треба сказати, заряджений, і коли треба було засвітити лампу, що стояла в ньому, і якби у приміщенні стало темно, то можна було б відразу запустити його в дію – пластинка з’явилась би на стіні у вигляді рум’яного зеленого кармінового зображення, що світиться, з якоїсь відомої усім дітям казки.
Чарівний ліхтар був іграшкою, про яку навіть не варто було мріяти. Ймовірно, це коштувало надто дорого. Він стояв, виблискуючи своєю чорною камерою, мов якийсь півень, що дивиться понад усім. Ми не мріяли про нього...” (Юрій Олеша).
На початку ХХ століття професіоналізм в українській рекламі починав набирати обертів. Усвідомлення важливості та збільшення її кількості стали результатом певних суспільно-економічних подій і технологічних досягнень, першопричиною яких була промислова революція. Все, що вимагалося від реклами того часу, це – винайти ефективну та дійову систему зв’язку яка допомагала б постачати продукцію у всі торгові точки широкого ринку. Тоді ж з’являються нові технології: телеграф, телефон, друкарська машинка, сінематограф, фотографія, складна сільськогосподарська техніка тощо. Завдяки цьому газети й журнали здобули можливість урізноманітили способи подачі оригінальної реклами, використати елементи мистецтва, наприклад, техніку гравюри для оформлення оголошень. Із поступовим удосконаленням поліграфічних досягнень у виданнях ширше застосовувалися фотографії, реклама стає більш наочною.
Таким чином, солідний покупець вимагав не традиційних описових прейскурантів та оголошень, як було раніше, а звертав увагу передусім на наочну інформацію у вигляді фотографії, гравюри, графічного зображення. За визначенням сучасних американських та європейських дослідників історії реклами, промислова революція на початку ХХ століття дозволила продемонструвати всі технічні можливості реклами (наприклад, витрати на її поширення досягли в Америці 500 млн. доларів). Індустрія стала головним двигуном маркетингу.
В історії української реклами ще існує багато “білих плям”, серед яких і період початку ХХ століття, коли технічні (зокрема й поліграфічні) досягнення реклами опановували світом. У недавніх книгах вітчизняних дослідників фактично поза увагою залишилися новації історичного часу. Слід зазначити, що хоч промислова революція і не мала такого величезного впливу на тогочасне суспільство Російської імперії, як в інших європейських країнах, проте сприяла появі та інтенсивному розвитку рекламних технологій, котрі достатньою мірою розглянуті в низці монографічних досліджень. Щоправда, московські та петербурзькі вчені нерідко залучають для аналізу й періодичні видання, що з’явилися друком на території Східної України (Києві, Одесі, Катеринославі, Житомирі, Харкові).
Таким чином, постає потреба простежити еволюцію реклами на початку ХХ століття, форми її застосування на сторінках спеціалізованої преси східноукраїнських територій. Як приклад у цій статті обраний єлисаветградський журнал “Волшебный фонарь”, що поєднував у рекламі, рекомендаціях, технічно-пізнавальних і культурно-освітніх матеріалах нові досягнення тодішнього промислового розвитку.
Кардинально нова продукція, здобутки економічного прогресу: перші автомобілі, сільськогосподарські машини, відкриття фірми “Кодак”, кінематографічне обладнання – спричинили появу спеціалізованих технічних видань, які не тільки рекламували новітні технології, а й розповідали, як їх використовувати, удосконалювати, ремонтувати тощо. Яскравим прикладом такого часопису став “Волшебный фонарь” – журнал, спеціально присвячений питанням влаштування і постановки народних читань у Росії; видавався у провінційному Єлисаветграді з серпня 1899 до лютого 1907 року. Редактором-видавцем став М. О. Пашковський. Поліграфічні послуги виконувалися у місцевій літодрукарні М. Гольденберга. Програма передбачала публікацію урядових розпоряджень про народні читання, уривків зі звітів комітетів народного читання, хроніку вдосконалення техніки чарівного ліхтаря і картин до нього, інформацію про нові прилади для освітлення, вказівки, як використовувати технічні досягнення і демонструвати наукові досліди, виготовляти картини, способи організації народних аудиторій; передбачалися такі рубрики, як “поштова скринька”, “оголошення”, “ілюстрації до тексту”.
У передовій статті редакція часопису зазначала, що в європейських країнах: Франції, Німеччині, Англії – уже виходять у світ спеціалізовані видання з питань проектування картин на екран. У німців навіть з’явилося конкретне поняття Projectionskunst, тобто мистецтво проектування. Потребу такого журналу в Росії підтверджують численні листи з усіх кінців держави. Редакція готова стати в пригоді своїм потенційним читачам, надаючи корисну довідкову інформацію і практичні поради. Для цього в журналі відкрито спеціальний відділ, куди адресувалися необхідні запити
Велику роль у виданні журналу “Волшебный фонарь” відігравали оголошення, анонси, широка реклама нових здобутків у галузі проекційно-освітлювальної техніки: “Ацетиленовий пристрій у поєднанні з чарівним ліхтарем. Застосування ацетилену для фотографії і чарівного ліхтаря дає надзвичайно важливі результати: яскравість освітлення, спокійне горіння і простоту маніпуляції. Ацетиленове світло втроє сильніше гасового. Пристрій для подачі ацетилену “Інканто” коштує 30 карбованців без пальника і трубок” [3, 3]. Це оголошення надруковане в журналі на зеленому папері, вигідно вирізняючись серед основного тексту на звичайному папері; поряд подавався малюнок проектора, унаочнюючи сам технічний винахід. Подібна детальна інформація часто подавалася на окремих сторінках, вкраплених між текстовим матеріалом.
Як правило, фото- чи графічне зображення того чи іншого технічного винаходу супроводжувалося поясненням: “Найкраще світло для чарівного ліхтаря чи фотоскопа дає, безумовно, ефірно-киснева горілка. Абсолютна безпека, простота маніпуляції, потужність світла 1000 свічок, дешевизна поточних витрат на освітлення. Підходить до будь-якого ліхтаря. Остання модель Excelsoir має переваги над іншими зразками. Ціна для одинарного ліхтаря 60 крб., для подвійного ліхтаря в 10000 свічок кожна, ціна 85 карбованців” [3, 3]. Поряд ще одна інформація: “Подвійний ліхтар “Американська зірка” з телескопічно висувними фронтами. Основна зручність цього ліхтаря полягає в тому, що в нього можна вставляти об’єктиви з різними фокусними відстанями. Завдяки цьому можна отримати зображення одного й того ж діаметра на різних відстанях від екрану. ... Ціна з парою об’єктивів у коробці – 240 карбованців” [3, 4].
Статті у журналі “Волшебный фонарь” мали здебільшого роз’яснювальний характер, адже стосувалися технічних питань: “Джерела світла у чарівному ліхтарі”, “Догляд за оптичним склом”, “Екран”, “Затемнення аудиторії і встановлення ліхтаря” тощо. Відділ “Суміш” пропонував читачам ознайомитися з новітніми досягненнями техніки – у низці таких фактів межі ХІХ-ХХ століть називалися “кінематограф без картинних стрічок”, лампи “Сонце” та “Екліпс”, “друммоїдове світло у подвійному ліхтарі”, новини проекційної справи, успіхи сінематографу і т.д.
Здебільшого редакція єлисаветградського журналу давала рекомендації і поради: як використовувати чарівний ліхтар у процесі навчання чи підготувати шкільний та аудиторний кінематограф, які переваги ацетиленового освітлення, які екрани краще взяти на озброєння. У 1903 році всім передплатникам “Волшебного фонаря” разом із травневим випуском надсилався безкоштовний додаток-брошура “Виконуйте самі малюнки для свого чарівного ліхтаря” (автор – М. О. Пашковський), у липні обіцяли “Додаток до каталогу 1903 року” в обмін на одну 7-копієчну марку (цей випуск – результат відвідування редактором журналу закордонних виставок і магазинів, щоб показати новини техніки за профілем видання).
Водночас на вулиці Миргородській, 16 у Єлисаветграді при редакції спеціалізованого журналу відкрилося “Довідкове бюро”, що пропонувало свої роз’яснення, надавало консультації, допомагало у виборі приладів і влаштуванні народних читань. Для всіх зацікавлених ліхтарями та малюнками до них була запропонована анкета, до якої увійшло 14 питань, серед них і такі: “Чи обізнані ви загалом із будовою чарівного ліхтаря і його користуванням?”, “Яку суму ви асигнуєте на повне початкове облаштування, тобто на ліхтар із лампою, малюнки, екран, верстат і приладдя?”, “Яке зображення ви бажаєте мати на екрані?”, “Яких розмірів (довжина, ширина й висота) ваша аудиторія і скільки глядачів?”, “Як освітлюється ваша аудиторія?”, “Чи бажаєте ви показувати рухомі малюнки за допомогою кінематографа?”, “Чи бажаєте показувати ефекти переходу дня у ніч, зими у літо і т.д.?” (1903. - № 3).
Чергова подорож редактора за кордон у травні 1904 р. пов’язувалася з необхідністю відвідати міжнародну виставку спирту у Відні (16 квітня – 13 травня), щоб подати російським читачам короткий огляд спиртових ламп до чарівних ліхтарів. Водночас редакція надрукувала звернення “До установ та осіб, які влаштовують народні читання”, де зазначалося, що кількарічна видавнича практика “Волшебного фонаря”, унікальність спеціалізації, а також значна читацька зацікавленість у всій Росії дозволяє журналові стати об’єднувальним органом усіх російських закладів, що провадять народні читання. Планувалося заснування у Єлисаветграді “дослідної аудиторії” для випробовування всіх нових приладів, джерел світла, всебічного експериментування над різними видами ліхтарів, малюнків тощо. Редактор М. О. Пашковський запевняв, що в його розпорядженні є всі необхідні засоби для демонстрації малюнків, котрі з’являються у Росії й за кордоном.
Невдовзі до практичного керівництва редакція додала ще одну функцію – пояснення дешевих малюнків, що проектувалися на екран за допомогою ліхтаря і ставали предметом обговорення у народних аудиторіях. Тому журнал рекламував цілу серію таких малюнків, виконаних на желатині. Спочатку існувало кілька серій, пов’язаних із Біблією (“Старий завіт”, “Новий завіт”) та пізнавально-казкової тематики (“Таємничий порошок”, “Чудесні пригоди маленького Фоми”, “Спляча царівна”, “Червона Шапочка”, “Білосніжка”, “Полювання на диких тварин”, “Бідування Петі-Зубоскала” тощо). Приваблювала й астрономічна колекція – наочний посібник для викладання фізичної географії і космографії (три малюнки з рухом і 30 – без руху; всі художньо виконані, у рамках і спеціальній коробці).
Пізніше виникло актуально-побутове спрямування – малюнки про шкоду алкоголізму (історія п’яниці в дев’яти сюжетах). Уже в 1900 році редакція пропонувала комітетам тверезості три серії протиалкогольних сюжетів для народного читання – до попередньої розповіді приєдналися ще дві: “спокуса горілкою” (15 малюнків) і “10 ночей у трактирі” (24 малюнки). Через три роки сам редактор “Волшебного фонаря” підготував брошуру “Як діє алкоголь на людину” і підібрав до цієї теми 12 розфарбованих малюнків на склі та 2 таблиці, надруковані на шпальтах журналу (1900. - № 3). А в 1906 р. М. О. Пашковський як упорядник представив ще кілька видань цільового спрямування, серед них брошури для народного читання: “Щасливий день” (оповідання з побуту алкоголіків), “Іван Петрович Зноєв”, “Як діє алкоголь на людину: Біда від п’янства й боротьба з ним”.
Ще один освітньо-навчальний ракурс – прилучення до світу мистецтва. “Волшебный фонарь”, таким чином, запропонував своїм читачам єдину та той час у Росії колекцію картин – фотографічних копій із полотен знаменитих художників, зокрема Ван-Дейка, Мікельанджело, Мурильо, Корреджіо, Рафаеля, Рембранта, Рубенса, Тіціана, Веласкеса, Веронезе. У поясненні до них редакція зазначала: при проектуванні малюнків на екран за допомогою магічного ліхтаря ці шедеври дають чудове розуміння мистецтва, пропонують подорож у видатні музеї Європи, ознайомлюють із історією художньої творчості в усі епохи. “Ціна кожної нерозфарбованої картини 80 коп. у художньому виконанні”, – інформувала редакція.
Як бачимо, всі новинки подібного напряму знайшли відображення на шпальтах єлисаветградського журналу: “живі проекції”, освітлення, фотоскопи, види горілок і ліхтарів, дешеві й практичні коробки для збереження малюнків, екрани, об’єктиви тощо детально й фахово описувалися в “Волшебном фонаре”. Закономірними стали нові видання, укладені М. О. Пашковським, наприкінці 1906 року: “Повне керівництво для користування чарівним ліхтарем”, “Нема більше темряви в аудиторії”, “Зробіть самі малюнки для свого чарівного ліхтаря”, “Спирто-накалювальні лампи для чарівного ліхтаря”, “Як влаштовувати й вести народні читання”, “Самостійне виготовлення малюнків, картин, креслень для чарівного ліхтаря”, “Нові прилади для освітлення чарівного ліхтаря”.
Але варто зазначити, що подібних видань в Україні та й загалом на території Російської імперії наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть було обмаль. Спеціалізована технічна реклама, на відміну від побутової, “впроваджувалася” на газетно-журнальні шпальти повільно, зазнаючи поступового вдосконалення. Спочатку технічні прилади чи обладнання зображалися схематично, а текст здебільшого сповіщав про механічні особливості (наприклад, кількість циліндрів, різновид горілок, експлуатаційні характеристики і т.д.). Згодом розширювалися форми переконання потенційних споживачів у надійності, високій якості, необхідності, практичності та зручності застосування. Доповнення до тексту стають малюнки й фото рекламованого товару, таким чином сугестивний вплив слова мав увиразнюватися психологічним значенням представленого образу тієї чи іншої продукції.
Скажімо, згадуваний єлисаветградський журнал не тільки пропонував опис виробничих характеристик “чарівних ліхтарів”, а й наголошував на зовнішній естетиці, зручності та безпечності в користуванні, насолоді й задоволенні від результатів демонстрації “домашніх фільмів”, культурно-духовних цінностях, почерпнутих завдяки новій техніці. Оголошення повідомляло: “Універсальний кінематограф є поєднанням звичайного чарівного ліхтаря з кінематографом. Можна показувати звичайні малюнки на склі, для чого моментально кінематограф розвертається. Залізний ліхтар на п’єдесталі з червоного дерева. За дешевизною, міцністю і простотою пристрій не має аналогів...”.
За професійністю подачі спеціальної реклами, культурно-ціннісними та духовно-просвітніми аспектами впровадження в життя одного зі способів кінематографа початку ХХ століття – “чарівного ліхтаря” (на зразок діапроектора) провінційний журнал із Херсонської губернії, певно, заслужив визнання тодішніх фахівців. Методи оформлення пропозицій, наочності зображення, чіткості технічних характеристик і доступності в користуванні цілком відповідали методиці російської реклами, розробленої наприкінці ХІХ сторіччя. Автор книги “Русская реклама” О. Веригін указував: реклама тільки тоді матиме успіх, коли відзначатиметься серйозністю і корисністю, зможе визначити сутнісні риси запропонованого товару серед різноманіття йому подібних речей; врешті, коли реклама зможе донести істину до розуму, допитливості, почуття й зацікавленості читача.
“У магазині Колпакчі на Катерининській вулиці продавалися дитячі іграшки. Найбільше приваблювали увагу – та ви просто кам’яніли, дивлячись на них! – чарівні ліхтарі. В них завжди була вкладена пластинка з зображенням – з торговою, так би мовити, метою: подивіться, мовляв, як це робиться. Бліда туманна пластинка з матового скла, яка... Ні, це надто незрозуміле пояснення! Він був заряджений, чарівний ліхтар, ось як треба сказати, заряджений, і коли треба було засвітити лампу, що стояла в ньому, і якби у приміщенні стало темно, то можна було б відразу запустити його в дію – пластинка з’явилась би на стіні у вигляді рум’яного зеленого кармінового зображення, що світиться, з якоїсь відомої усім дітям казки.
Чарівний ліхтар був іграшкою, про яку навіть не варто було мріяти. Ймовірно, це коштувало надто дорого. Він стояв, виблискуючи своєю чорною камерою, мов якийсь півень, що дивиться понад усім. Ми не мріяли про нього...” (Юрій Олеша).
На початку ХХ століття професіоналізм в українській рекламі починав набирати обертів. Усвідомлення важливості та збільшення її кількості стали результатом певних суспільно-економічних подій і технологічних досягнень, першопричиною яких була промислова революція. Все, що вимагалося від реклами того часу, це – винайти ефективну та дійову систему зв’язку яка допомагала б постачати продукцію у всі торгові точки широкого ринку. Тоді ж з’являються нові технології: телеграф, телефон, друкарська машинка, сінематограф, фотографія, складна сільськогосподарська техніка тощо. Завдяки цьому газети й журнали здобули можливість урізноманітили способи подачі оригінальної реклами, використати елементи мистецтва, наприклад, техніку гравюри для оформлення оголошень. Із поступовим удосконаленням поліграфічних досягнень у виданнях ширше застосовувалися фотографії, реклама стає більш наочною.
Таким чином, солідний покупець вимагав не традиційних описових прейскурантів та оголошень, як було раніше, а звертав увагу передусім на наочну інформацію у вигляді фотографії, гравюри, графічного зображення. За визначенням сучасних американських та європейських дослідників історії реклами, промислова революція на початку ХХ століття дозволила продемонструвати всі технічні можливості реклами (наприклад, витрати на її поширення досягли в Америці 500 млн. доларів). Індустрія стала головним двигуном маркетингу.
В історії української реклами ще існує багато “білих плям”, серед яких і період початку ХХ століття, коли технічні (зокрема й поліграфічні) досягнення реклами опановували світом. У недавніх книгах вітчизняних дослідників фактично поза увагою залишилися новації історичного часу. Слід зазначити, що хоч промислова революція і не мала такого величезного впливу на тогочасне суспільство Російської імперії, як в інших європейських країнах, проте сприяла появі та інтенсивному розвитку рекламних технологій, котрі достатньою мірою розглянуті в низці монографічних досліджень. Щоправда, московські та петербурзькі вчені нерідко залучають для аналізу й періодичні видання, що з’явилися друком на території Східної України (Києві, Одесі, Катеринославі, Житомирі, Харкові).
Таким чином, постає потреба простежити еволюцію реклами на початку ХХ століття, форми її застосування на сторінках спеціалізованої преси східноукраїнських територій. Як приклад у цій статті обраний єлисаветградський журнал “Волшебный фонарь”, що поєднував у рекламі, рекомендаціях, технічно-пізнавальних і культурно-освітніх матеріалах нові досягнення тодішнього промислового розвитку.
Кардинально нова продукція, здобутки економічного прогресу: перші автомобілі, сільськогосподарські машини, відкриття фірми “Кодак”, кінематографічне обладнання – спричинили появу спеціалізованих технічних видань, які не тільки рекламували новітні технології, а й розповідали, як їх використовувати, удосконалювати, ремонтувати тощо. Яскравим прикладом такого часопису став “Волшебный фонарь” – журнал, спеціально присвячений питанням влаштування і постановки народних читань у Росії; видавався у провінційному Єлисаветграді з серпня 1899 до лютого 1907 року. Редактором-видавцем став М. О. Пашковський. Поліграфічні послуги виконувалися у місцевій літодрукарні М. Гольденберга. Програма передбачала публікацію урядових розпоряджень про народні читання, уривків зі звітів комітетів народного читання, хроніку вдосконалення техніки чарівного ліхтаря і картин до нього, інформацію про нові прилади для освітлення, вказівки, як використовувати технічні досягнення і демонструвати наукові досліди, виготовляти картини, способи організації народних аудиторій; передбачалися такі рубрики, як “поштова скринька”, “оголошення”, “ілюстрації до тексту”.
У передовій статті редакція часопису зазначала, що в європейських країнах: Франції, Німеччині, Англії – уже виходять у світ спеціалізовані видання з питань проектування картин на екран. У німців навіть з’явилося конкретне поняття Projectionskunst, тобто мистецтво проектування. Потребу такого журналу в Росії підтверджують численні листи з усіх кінців держави. Редакція готова стати в пригоді своїм потенційним читачам, надаючи корисну довідкову інформацію і практичні поради. Для цього в журналі відкрито спеціальний відділ, куди адресувалися необхідні запити
Велику роль у виданні журналу “Волшебный фонарь” відігравали оголошення, анонси, широка реклама нових здобутків у галузі проекційно-освітлювальної техніки: “Ацетиленовий пристрій у поєднанні з чарівним ліхтарем. Застосування ацетилену для фотографії і чарівного ліхтаря дає надзвичайно важливі результати: яскравість освітлення, спокійне горіння і простоту маніпуляції. Ацетиленове світло втроє сильніше гасового. Пристрій для подачі ацетилену “Інканто” коштує 30 карбованців без пальника і трубок” [3, 3]. Це оголошення надруковане в журналі на зеленому папері, вигідно вирізняючись серед основного тексту на звичайному папері; поряд подавався малюнок проектора, унаочнюючи сам технічний винахід. Подібна детальна інформація часто подавалася на окремих сторінках, вкраплених між текстовим матеріалом.
Як правило, фото- чи графічне зображення того чи іншого технічного винаходу супроводжувалося поясненням: “Найкраще світло для чарівного ліхтаря чи фотоскопа дає, безумовно, ефірно-киснева горілка. Абсолютна безпека, простота маніпуляції, потужність світла 1000 свічок, дешевизна поточних витрат на освітлення. Підходить до будь-якого ліхтаря. Остання модель Excelsoir має переваги над іншими зразками. Ціна для одинарного ліхтаря 60 крб., для подвійного ліхтаря в 10000 свічок кожна, ціна 85 карбованців” [3, 3]. Поряд ще одна інформація: “Подвійний ліхтар “Американська зірка” з телескопічно висувними фронтами. Основна зручність цього ліхтаря полягає в тому, що в нього можна вставляти об’єктиви з різними фокусними відстанями. Завдяки цьому можна отримати зображення одного й того ж діаметра на різних відстанях від екрану. ... Ціна з парою об’єктивів у коробці – 240 карбованців” [3, 4].
Статті у журналі “Волшебный фонарь” мали здебільшого роз’яснювальний характер, адже стосувалися технічних питань: “Джерела світла у чарівному ліхтарі”, “Догляд за оптичним склом”, “Екран”, “Затемнення аудиторії і встановлення ліхтаря” тощо. Відділ “Суміш” пропонував читачам ознайомитися з новітніми досягненнями техніки – у низці таких фактів межі ХІХ-ХХ століть називалися “кінематограф без картинних стрічок”, лампи “Сонце” та “Екліпс”, “друммоїдове світло у подвійному ліхтарі”, новини проекційної справи, успіхи сінематографу і т.д.
Здебільшого редакція єлисаветградського журналу давала рекомендації і поради: як використовувати чарівний ліхтар у процесі навчання чи підготувати шкільний та аудиторний кінематограф, які переваги ацетиленового освітлення, які екрани краще взяти на озброєння. У 1903 році всім передплатникам “Волшебного фонаря” разом із травневим випуском надсилався безкоштовний додаток-брошура “Виконуйте самі малюнки для свого чарівного ліхтаря” (автор – М. О. Пашковський), у липні обіцяли “Додаток до каталогу 1903 року” в обмін на одну 7-копієчну марку (цей випуск – результат відвідування редактором журналу закордонних виставок і магазинів, щоб показати новини техніки за профілем видання).
Водночас на вулиці Миргородській, 16 у Єлисаветграді при редакції спеціалізованого журналу відкрилося “Довідкове бюро”, що пропонувало свої роз’яснення, надавало консультації, допомагало у виборі приладів і влаштуванні народних читань. Для всіх зацікавлених ліхтарями та малюнками до них була запропонована анкета, до якої увійшло 14 питань, серед них і такі: “Чи обізнані ви загалом із будовою чарівного ліхтаря і його користуванням?”, “Яку суму ви асигнуєте на повне початкове облаштування, тобто на ліхтар із лампою, малюнки, екран, верстат і приладдя?”, “Яке зображення ви бажаєте мати на екрані?”, “Яких розмірів (довжина, ширина й висота) ваша аудиторія і скільки глядачів?”, “Як освітлюється ваша аудиторія?”, “Чи бажаєте ви показувати рухомі малюнки за допомогою кінематографа?”, “Чи бажаєте показувати ефекти переходу дня у ніч, зими у літо і т.д.?” (1903. - № 3).
Чергова подорож редактора за кордон у травні 1904 р. пов’язувалася з необхідністю відвідати міжнародну виставку спирту у Відні (16 квітня – 13 травня), щоб подати російським читачам короткий огляд спиртових ламп до чарівних ліхтарів. Водночас редакція надрукувала звернення “До установ та осіб, які влаштовують народні читання”, де зазначалося, що кількарічна видавнича практика “Волшебного фонаря”, унікальність спеціалізації, а також значна читацька зацікавленість у всій Росії дозволяє журналові стати об’єднувальним органом усіх російських закладів, що провадять народні читання. Планувалося заснування у Єлисаветграді “дослідної аудиторії” для випробовування всіх нових приладів, джерел світла, всебічного експериментування над різними видами ліхтарів, малюнків тощо. Редактор М. О. Пашковський запевняв, що в його розпорядженні є всі необхідні засоби для демонстрації малюнків, котрі з’являються у Росії й за кордоном.
Невдовзі до практичного керівництва редакція додала ще одну функцію – пояснення дешевих малюнків, що проектувалися на екран за допомогою ліхтаря і ставали предметом обговорення у народних аудиторіях. Тому журнал рекламував цілу серію таких малюнків, виконаних на желатині. Спочатку існувало кілька серій, пов’язаних із Біблією (“Старий завіт”, “Новий завіт”) та пізнавально-казкової тематики (“Таємничий порошок”, “Чудесні пригоди маленького Фоми”, “Спляча царівна”, “Червона Шапочка”, “Білосніжка”, “Полювання на диких тварин”, “Бідування Петі-Зубоскала” тощо). Приваблювала й астрономічна колекція – наочний посібник для викладання фізичної географії і космографії (три малюнки з рухом і 30 – без руху; всі художньо виконані, у рамках і спеціальній коробці).
Пізніше виникло актуально-побутове спрямування – малюнки про шкоду алкоголізму (історія п’яниці в дев’яти сюжетах). Уже в 1900 році редакція пропонувала комітетам тверезості три серії протиалкогольних сюжетів для народного читання – до попередньої розповіді приєдналися ще дві: “спокуса горілкою” (15 малюнків) і “10 ночей у трактирі” (24 малюнки). Через три роки сам редактор “Волшебного фонаря” підготував брошуру “Як діє алкоголь на людину” і підібрав до цієї теми 12 розфарбованих малюнків на склі та 2 таблиці, надруковані на шпальтах журналу (1900. - № 3). А в 1906 р. М. О. Пашковський як упорядник представив ще кілька видань цільового спрямування, серед них брошури для народного читання: “Щасливий день” (оповідання з побуту алкоголіків), “Іван Петрович Зноєв”, “Як діє алкоголь на людину: Біда від п’янства й боротьба з ним”.
Ще один освітньо-навчальний ракурс – прилучення до світу мистецтва. “Волшебный фонарь”, таким чином, запропонував своїм читачам єдину та той час у Росії колекцію картин – фотографічних копій із полотен знаменитих художників, зокрема Ван-Дейка, Мікельанджело, Мурильо, Корреджіо, Рафаеля, Рембранта, Рубенса, Тіціана, Веласкеса, Веронезе. У поясненні до них редакція зазначала: при проектуванні малюнків на екран за допомогою магічного ліхтаря ці шедеври дають чудове розуміння мистецтва, пропонують подорож у видатні музеї Європи, ознайомлюють із історією художньої творчості в усі епохи. “Ціна кожної нерозфарбованої картини 80 коп. у художньому виконанні”, – інформувала редакція.
Як бачимо, всі новинки подібного напряму знайшли відображення на шпальтах єлисаветградського журналу: “живі проекції”, освітлення, фотоскопи, види горілок і ліхтарів, дешеві й практичні коробки для збереження малюнків, екрани, об’єктиви тощо детально й фахово описувалися в “Волшебном фонаре”. Закономірними стали нові видання, укладені М. О. Пашковським, наприкінці 1906 року: “Повне керівництво для користування чарівним ліхтарем”, “Нема більше темряви в аудиторії”, “Зробіть самі малюнки для свого чарівного ліхтаря”, “Спирто-накалювальні лампи для чарівного ліхтаря”, “Як влаштовувати й вести народні читання”, “Самостійне виготовлення малюнків, картин, креслень для чарівного ліхтаря”, “Нові прилади для освітлення чарівного ліхтаря”.
Але варто зазначити, що подібних видань в Україні та й загалом на території Російської імперії наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть було обмаль. Спеціалізована технічна реклама, на відміну від побутової, “впроваджувалася” на газетно-журнальні шпальти повільно, зазнаючи поступового вдосконалення. Спочатку технічні прилади чи обладнання зображалися схематично, а текст здебільшого сповіщав про механічні особливості (наприклад, кількість циліндрів, різновид горілок, експлуатаційні характеристики і т.д.). Згодом розширювалися форми переконання потенційних споживачів у надійності, високій якості, необхідності, практичності та зручності застосування. Доповнення до тексту стають малюнки й фото рекламованого товару, таким чином сугестивний вплив слова мав увиразнюватися психологічним значенням представленого образу тієї чи іншої продукції.
Скажімо, згадуваний єлисаветградський журнал не тільки пропонував опис виробничих характеристик “чарівних ліхтарів”, а й наголошував на зовнішній естетиці, зручності та безпечності в користуванні, насолоді й задоволенні від результатів демонстрації “домашніх фільмів”, культурно-духовних цінностях, почерпнутих завдяки новій техніці. Оголошення повідомляло: “Універсальний кінематограф є поєднанням звичайного чарівного ліхтаря з кінематографом. Можна показувати звичайні малюнки на склі, для чого моментально кінематограф розвертається. Залізний ліхтар на п’єдесталі з червоного дерева. За дешевизною, міцністю і простотою пристрій не має аналогів...”.
За професійністю подачі спеціальної реклами, культурно-ціннісними та духовно-просвітніми аспектами впровадження в життя одного зі способів кінематографа початку ХХ століття – “чарівного ліхтаря” (на зразок діапроектора) провінційний журнал із Херсонської губернії, певно, заслужив визнання тодішніх фахівців. Методи оформлення пропозицій, наочності зображення, чіткості технічних характеристик і доступності в користуванні цілком відповідали методиці російської реклами, розробленої наприкінці ХІХ сторіччя. Автор книги “Русская реклама” О. Веригін указував: реклама тільки тоді матиме успіх, коли відзначатиметься серйозністю і корисністю, зможе визначити сутнісні риси запропонованого товару серед різноманіття йому подібних речей; врешті, коли реклама зможе донести істину до розуму, допитливості, почуття й зацікавленості читача.
„Реклама – запорука успіху (на прикладі житомирського журналу “Голос пчеловода”)
1. „Реклама – запорука успіху (на прикладі житомирського журналу “Голос пчеловода”)
Журнальна періодика на території Російської імперії почала формуватися з середини ХVIII століття, але тривалий час мала досить вузьку спрямованість і розраховувалася на світське коло читачів. Рекламні оголошення в цих виданнях були відсутні. Та поступово видавці почали звертати увагу на літературно-культурні та освітні новини – передусім популяризацію книжкових оглядів, розповідей про паризькі моди з додатками кольорових малюнків і публікацій, котрі варто розглядати як приховану рекламу (тематику 80 відсотків усіх оголошень у друкованих виданнях до початку ХІХ ст. складали звістки про нову книжкову та журнальну продукцію).
Після реформи 1861 року постала потреба у завоюванні ширших верств населення, пропаганді наукових і технічних знань серед промисловців, господарників, банкірів, хліборобів, налагодженні спеціалізованої інформаційної мережі для обміну досвідом та локальними новинами у тій чи іншій сфері економічної діяльності. Все частіше на шпальтах “товстих” російських журналів з’являються чорно-білі малюнки, штрихові відбитки, фотографії, що розповідали про технічні відкриття, сільськогосподарське обладнання вдосконалених конструкцій, новаторські методи використання певної продукції як вітчизняного, так і зарубіжного виробництва. Як правило, такі оголошення займали одну-дві сторінки на початку або в кінці видання (в залежності від призначення та масштабності часопису обсяги реклами досягали 10–20 сторінок). Рекламна інформація на перших сторінках коштували вдвоє дорожче від тих публікацій, що розташовувалися на останніх; самі ж тексти були досить коректні, стримані, серйозні, насичені лише необхідними торгово-економічними даними. Крім оголошень книжково-журнального друку та технічних новацій, значне місце відводилося повідомленням про відкриття художніх і промислових виставок, театральних вистав, місць відпочинку.
Розширення рекламної тематики призвело до появи спеціалізованих журналів. Так, малюнки паризьких мод перетворилися в окремі видання, хоча деякі з них продовжували функціонувати у вигляді додатків. Фахові видання (економічного, комерційного, біржового, торговельного, сільськогосподарського тощо спрямування) починають віддавати перевагу тематичним оголошенням, безпосередньо пов’язаними з профілем видання.
Прикладом такого поєднання можна вважати житомирський журнал “Голос пчеловода”, що видавався у центрі Волинської губернії впродовж 1913–1915 рр. за редакцією І. Ковальова. Часопис мав підзаголовок – “діловий щомісячний бджоло-промисловий журнал”. Видання було цікаве не тільки своїм змістом, а й неординарним підходом до рекламного процесу. В передовій статті визначалися такі основні завдання: створити в Росії серйозний бджолярський орган, що мав би винятково практичний характер, став корисним керівництвом для широкого кола читачів; розробляв питання наукового, практичного і промислового бджолярства; сприяв поширенню та збуту бджолиних продуктів, аби вітчизняні виробники меду могли знайти “правильний і безпосередній шлях до головних ринків”, не вдаючись до ненадійних послуг перекупників. Цій меті підпорядковувалася робота спеціальних кореспондентів у різних місцевостях європейської та азіатської частини Росії, а також за кордоном. Оголошуючи про свою передплату, ”Голос пчеловода” засвідчував наявність своїх агентів у багатьох великих торгових центрах у межах держави (Москва, Петербург, Омськ, Нижній Новгород, Київ, Могилів, Луцьк, Владивосток, Воронеж, Казань), а також мережу співробітників у Болгарії, Німеччині, Данії, Персії, Англії, Австрії, Сербії, Франції, Фінляндії та інших країнах.
Постійними рубриками “Голоса пчеловода” стали “Продаж і купівля”, “На медових ринках”, “Кооперація”, “Закон і законопроекти”, “Стан бджолярства”, “Статистика”, “Новинки”, “Хроніка”, “Суміш”, “Бібліографія”, “Довідковий відділ” і т.д. Щономера редакція подавала повідомлення про насиченість ринків та існуючі ціни на бджолині продукти в Житомирі, Кам’янці-Подільському, Києві, Ризі, Петербурзі, Варшаві, Лондоні, Львові, Берліні тощо. Скажімо, кореспонденти сповіщали такі подробиці: з Риги – “З експортом меду сутужно. Надходження продуктів на ринок мляве”, з Шумячів з-під Могилева – “Патоковий мед гарної якості – 6 крб.”, із Лондона – мед надходить у різноманітній тарі (бочках, бляшанках тощо), “днями прибула велика партія російського меду”; зі Львова – в продажу достатня кількість селянського меду, селяни охоче його продають по 3 крб. 50 коп.; справи з воском йдуть не особливо активно; з Києва – попит на мед дещо зріс; популярний “рідкий” мед Самойленка (1913. – № 1. – С. 8). Згодом рубрика “На медових ринках” з огляду на насиченість інформації поділилася на три частини: “Південно-Західний ринок” (сюди входили здебільшого українські території – Житомир, Київ, Кам’янець-Подільський), “Російський ринок” (Москва, Рига, Геленджик тощо, а також Харків, Катеринослав, Одеса) і “Закордонний ринок” (Тегеран, Копенгаген, Париж, Львів, Відень).
Зміцненню авторитету бджолярської справи на українських землях та використання економічних підвалин виробництва і збуту меду сприяли фахові та популярні статті, що друкувалися на сторінках житомирського журналу. Зокрема тут побачили світ такі публікації: “Роль і значення бджолярських кооперативів” І. Ковальова, “Кочівне бджолярство у Росії” В. Касяненка, цикл статей “Бджоли та догляд за ними” німецького викладача Манглера, практичні поради М. Федорова, І. Петренка, М. Попова, А. Будного, цікаві повідомлення у рубриці “Наука і практика” (замітки “Хімія утворення меду”, “Рідкісний випадок медозбору”, “Крадіжка меду у бджіл”) тощо.
Аби залучити якомога більше потенційних читачів і рекламодавців, редакція вже з першого числа запровадила тексти-звернення і заклики, що подавалися на чільному місці й відкривали кожен номер журналу: “Ви, саме Ви, можете знайти покупця на Ваш мед, віск та іншу продукцію, помістивши в журналі “Голос пчеловода” безкоштовно Ваше оголошення. Не відмовляйтеся від грошей, що Вам кладуть у кишеню!!” (1913. – № 1. – С. 1) або “10 % з передплатної ціни на свою користь можуть утримувати рекламодавці, подаючи передплату на журнал “Голос пчеловода”. Контора” (1913. – №2). Такими лаконічними фразами-зобов’язаннями редакція постійно спонукала читачів обдумувати свої вчинки, обґрунтовувати кроки, рахувати гроші, що вкладалися у певну справу (малася на увазі й реклама бджолярської продукції). У деяких номерах журналу заклики були відсутні, але на їхньому місці замість тексту стояли промовисті знаки питання, що виглядало таким чином: “??????? ???????” або простіше: “? ? ?” (1913. – № 4).
Завдяки подібним засобам (зверненням, закликам, переконанням, поясненням, запитанням) в кожному числі “Голоса пчеловода” була присутня інтрига, очікування, цим досягався психологічний вплив на широку читацьку аудиторію – бджолярів-професіоналів і любителів. Для легшої орієнтації серед матеріалів інформаційних та суто рекламних редакція використовувала папір різних кольорів. Як правило, оголошення друкувалися на папері зеленому, синьому, оранжевому, рожевому, жовтому чи іншого забарвлення, на початку або в кінці видання.
Вже у другому номері з’явилося повідомлення про упорядкування адресної і довідкової книги “Пчело-промышленный мир”, а тому редакція просила всіх, хто мав відношення до бджолярського світу, подавати власні адреси, надсилати каталоги, прейскуранти, циркуляри та інші довідкові матеріали. Зазначалося, що всі “вказівки із вдячністю прийматимуться при розробці видання” (1913. – № 2. – С. 10). Водночас при конторі журналу “Голос пчеловода” (за житомирською адресою: Старо-Гончарний провулок, 33) відкрилося бджоло-промислове бюро, що мало широкі функції: подавати інформацію про зарубіжні фірми, що готові купити російський мед, віск та іншу продукцію із перших рук; повідомляти адреси вітчизняних та іноземних фірм, де можна найвигідніше придбати товар чи його запропонувати; виконувати доручення щодо передачі замовлень на різний товар; здійснювати переклади комерційних листів і документів, брошур, каталогів, прейскурантів із усіх і на всі європейські мови; сприяти складанню проектів, кошторисів, реклами, друкуванню каталогів, брошур, прейскурантів; видавати довідки із усіх питань, що входили до компетенції редакції спеціалізованого журналу (1913. – № 3. – С. 6).
Намагаючись практично сприяти розповсюдженню медової продукції своїх рекламодавців, бджоло-промислове бюро житомирського журналу відкрило у своєму приміщенні постійну виставку “зразків меду, воску, штучної вощини, насінь медоносних рослин та ін., що знаходяться для продажу в передплатників і об'явників журналу... Участь у виставці безкоштовна, відвідування виставки безкоштовно” (1913. – № 3). На початку ХХ століття такі виставки, створенні редакціями спеціалізованих видань, ставали дедалі поширеним явищем.
Поступово “Голос пчеловода” підготував свого читача до спеціалізованої реклами, що систематично “нарощувала” свій вплив, мала стратегічну мету, котра переростала в переконання та дію: “Чи думали Ви колись про те, що “Голос пчеловода” з Вашим оголошенням працює за Вас, поки Ви спите чи розважаєтесь?” (1913. – № 3), “МАТИ МЕД і не мати збуту – це для Вас не вигідно; дайте знати про ваш продукт шляхом публікації. Оголошення приносить замовлення - оголошення розвиває справу” (1913. – № 5), “ЗА ДОПОМОГОЮ оголошень Ви можете продати МЕД населенню хоч усієї земної кулі” (1913. – № 6). Віднині тексти вже не переконують у необхідності реклами взагалі, заклики стосуються здебільшого самої продукції пасічництва: “Поки ви не почали рекламувати ваш мед – він для торгового світу не існує. Тільки завдяки оголошенню фірми довідаються про ваш мед” (1913. – № 8), “Навіть відмінний мед не знайде збуту, якщо його рекламувати не там, де слід” (1913. – № 9), “Якщо ви запропонуєте багатьом Ваш мед, то, напевне, деякі його придбають” (1913. – № 11).
Фактично всі публікації фахового журналу підпорядковувалися єдиному задуму – подати якомога об’єктивніший та обсяжніший матеріал про бджолярський світ. Цьому служили рубрики “Із практики для практики”, “Звістки й чутки”, “Чергові питання”, “Наша торгівля”, “Інструкторська справа”, що з’являлися на зміну попереднім. З № 7 за 1913 р. редакція почала друкувати фотографії із виглядом пасік – К. Липинського (№ 7), учителя Д. Златковського (№ 8), І. Вірта (№ 9) тощо. Популярності волинського часопису сприяла гнучка редакційна політика: широкі рекламні акції, влаштування власного промислового (посередницького) бюро, пристосування до запитів і потреб своїх читачів, вміння вловити новації і подати їх на суд фахівцям.
Важливим був і відділ бібліографії та анонсів книжково-журнальних видань у Росії й за кордоном. “Голос пчеловода” передусім звертав увагу на спеціалізовані часописи (як бердянський “Спутник пчеловода”, новочеркаський “Вестник садоводства”, одеський “Листок пчеловода”, петербурзьке “Пчеловодство”, татарський “Журнал Казанского общества пчеловодов” тощо). В “Короткому каталозі книжкового складу при головній конторі журналу “Голос пчеловода” наводився список видань, де авторами значилися відомі в царині бджолярства фахівці: Є. Архипенко, П. Горський, Е. Бертран, Т. Кован, Дорофеєв, Лангстроп та інші.
Кореспонденти житомирського часопису віддавали шану уславленим винахідникам і практикам своєї сфери. Так, більшість матеріалів у березневому номері за 1913 р. присвячена пам’яті визначного українського бджоляра Петра Прокоповича: замість передової статті надруковано нарис І. Ковальова про винахідника рамкового вулика, який уперше в світі одержав чистий стільниковий мед без розплоду й забиття бджіл, першим застосував білення воску сонцем, створив спеціальну азбуку для бджолярів – перелік його здобутків досить вагомий. Продовженням цієї теми стала публікація (із доповіді на ІІІ з’їзді Всеслов’янського бджолярського товариства) “Хто був першим винахідником рамкового вулика” В. Плюцинського, а також доповнення від редакції про те, як варто увіковічити заслуги П. Прокоповича.
Одним із оригінальних кроків редакції журналу слід вважати практичну спробу запровадження та розповсюдження перших абонентських рекламних бланків. Уже з першого номеру читачам пропонувався вирізний друкований бланк для замовлення рекламного оголошення, за яким можна було отримати невелику знижку: “В контору журнала “Голос пчеловода” ЗАКАЗ № … Прилагая при этом текст объявления, прошу контору напечатать его в журнале “Голос пчеловода” …. раз …. в подотделе “Продажа и покупка”, в подотделе “Спрос и предложение” – бесплатно. Причитающуюся сумму в размере… при сем препровождаю почтовыми марками копеечного достоинства. Подпись, год». З цього прикладу видно, наскільки серйозно вдалося поставити рекламну діяльність у структурі редакційної роботи. Видавець спромігся використати всі відомі на той час можливості реклами.
Розписуючи плани на другий рік існування журналу, редакція прислухалася до читацьких пропозицій і розширювала тематичний зміст. Ціла сторінка присвячувалася відповіді на питання; “Що дасть “Голос пчеловода” своїм передплатникам у 1914 році”. Відзначалося, що “портфель” заповнений значною кількістю статей і заміток, серед яких і корисні поради для початківців, і розповіді про значення меду в домашньому побуті, і закон про бджолярство у Болгарії, і нарис із практики про самозбереження бджіл узимку та багато інших новинок – понад 500 великих і дрібних повідомлень, що випливали із програми журналу. Особлива ставка робилася на використання меду (“Мед у кулінарній справі”, “Мед як ліки”), тому редакція обіцяла постійно подавати різноманітні рецепти приготування “медового напою простим способом” чи отримання з його допомогою журавлинової пастили і медівників. Невипадково вже у 1915 р. редактор-видавець І. Ковальов видрукував додатком до журналу свою брошуру “Медовые пряники: Руководство к домашнему и фабричному производству медовых пряников”.
Таким чином, керівництво житомирського журналу активно формувало свою майбутню політику і встановлювало зв’язки з читачами і передплатниками, сподіваючись на їхню практичну участь у творенні обличчя фахового видання. Вже у № 10 за 1913 рік І. Ковальов підводив деякі підсумки першого року, він стверджував: “... Наше дітище росте, міцніє і завойовує серед читачів усе більше і більше симпатій”. З огляду на це була запропонована анкета, суть якої зводилася до головного аргументу: чи справді бджоляри потребують подібного журналу, чи дає він їм користь, які “спрямовуючі теми” уявляються на його сторінках. Вирішено було перетворити “Голос пчеловода” на двотижневик (справді, у 1914 р. вийшло у світ 24 номери, у 1915 – 16 (останній – за серпень), але воєнні дії все ж обірвали корисне видання).
Вдячні читачі продовжували своє спілкування з редакційним колективом під рубрикою “Деякі з відгуків...”. Скажімо, А. Боремович із Києва присвятив улюбленому часопису свій нехитрий вірш (“Новому журналу – наш привет горячий. Молодому слову – силы да удачи! “Голос пчеловода” – громче раздавайся, А его идея – шире разливайся”) (1913. – № 4). Учитель Павло Голубович із села Милучна Луцького повіту на Волині висловив своє задоволення публікаціями цього журналу, бо він “новий, діловий, багатий матеріалами найрізноманітнішого характеру” і “цілком успішний”. С. Жаров із Катеринославської губернії подав лаконічне враження: “За журнал надсилаю щиру вдячність”. О. М. Ламонова із Нижнього Новгорода в своєму листі написала: “Гарний, потрібний журнал. Всебічно сприятиму успіху і поширенню чудового журналу...”. Думки С. Єжова з-під Симбірська та Р. Закржевського з Каліської губернії майже збігалися: “Вважаю “Голос пчеловода” найліпшим журналом...” (1913. – № 8).
Певно, намагаючись виправдати цю довіру, інтенсифікуючи посередницьку діяльність контори та бюро, редактор-видавець пояснював: “Ми видаємо наш журнал не з розрахунку на зиск і субсидії, а на користь для народного бджільництва, яку може принести “Голос пчеловода”, поширюючи серед мас необхідні знання і корисні відомості, і користь від цього видання неможливо оцінювати як розмінну монету” (1913. – № 12). Іншим разом ця думка прозвучала подібним чином: редакція “керувалася не метою наживи, а лише бажанням дати працюючому люду доступний за ціною і серйозний за змістом журнал”, тому, реформуючи його відповідно до бажань і вказівок читачів, “Голос пчеловода” залишав попередню вартість – 2 крб. за рік, що теж слід розглядати як мудрий рекламний крок, який утримував постійних читачів і залучав нових.
Щоб полегшити читачам, передплатникам та іншим бажаючим процедуру подання рекламних оголошень і відповісти на поточні питання, редакція ввела новий відділ у журналі – довідковий, де повідомлялося, що “оголошення передплатників “Голоса пчеловода” про продаж і покупку меду, воску, вуликів, бджіл, вощини та ін. приймаються у відділі “Продаж і купівля” за плату: за рядок петиту в один стовпчик чи прості, який він займає, річні передплатники платять 4 коп., піврічні – 6 коп. У довідковому відділі повідомлення передплатників, що містять не більше 240 букв, подаються у журналі безкоштовно. Приватні оголошення приймаються за іншою таксою. Оголошення, надіслане до контори без зазначення місця, друкується перед текстом. Виправдувальний № – 25 коп. При повторенні оголошення робиться поступка” (1913. – № 10).
Варто зауважити, що успіх видання значною мірою залежав і від розгортання бджолярської справи на Волині. Наприклад, І. Ковальов брав участь у Сьомому Всеросійському з’їзді бджолярів, що відбувся у Києві 1–7 вересня 1913 р. Редактор «Голоса пчеловода» виголосив тут доповідь про роль і місце Волинської губернії у бджолярському господарстві всієї Росії, де за своїми здобутками у цій галузі край посідав одне з чільних місць: більше 30 тисяч пасік, понад 400 тисяч вуликів, у пасічництві працювало майже 20 тисяч робочих рук. Меду й воску на волинських пасіках щорічно добували на суму понад 1, 5 мільйони карбованців. Тож невипадково бджолярський промисел тут вважався однією із найважливіших галузей народного господарства (1913. – № 10. – С. 38).
У 1913 р. Волинська губернська управа почала влаштовувати зразкові пасіки, подбала про збільшення штату земських інструкторів – фахівців-пасічників, взялася за організацію широкої мережі дрібних бджолярських кооперативів, перед якими стояли також культурно-просвітні та економічні завдання, необхідність поширення спеціальної літератури, влаштування виставок, скликання нарад і з’їздів. Визнанням заслуг місцевої делегації бджолярів стало запрошення на прийом до головного управляючого землевпорядкуванням і землеробством у Києві статс-секретаря Кривошеїна, який подякував волинянам за їхню плідну працю на ниві вітчизняного пасічництва.
На прикладі журналу “Голос пчеловода” можна зробити висновок, що журнальну рекламу початку ХХ століття вже відзначала висока відповідальність, текстова і графічна грамотність, цілеспрямованість на певну аудиторію, логічність та емоційність впливу. На цей час припадає і розквіт журнальної та газетної реклами – у період швидкого розвитку капіталізму в Російській імперії, також у цей час видання починають отримувати максимальні кошти від реклами. Реклама здійснила потужний ривок і перейшла від слабких в інформаційному відношенні та одноманітних і мало експресивних форм до цілісного, різнобічного, якісного наповнення. А з появою спеціалізованих рекламних видань процес розвитку реклами неухильно наближався до свого апогею.
Журнальна періодика на території Російської імперії почала формуватися з середини ХVIII століття, але тривалий час мала досить вузьку спрямованість і розраховувалася на світське коло читачів. Рекламні оголошення в цих виданнях були відсутні. Та поступово видавці почали звертати увагу на літературно-культурні та освітні новини – передусім популяризацію книжкових оглядів, розповідей про паризькі моди з додатками кольорових малюнків і публікацій, котрі варто розглядати як приховану рекламу (тематику 80 відсотків усіх оголошень у друкованих виданнях до початку ХІХ ст. складали звістки про нову книжкову та журнальну продукцію).
Після реформи 1861 року постала потреба у завоюванні ширших верств населення, пропаганді наукових і технічних знань серед промисловців, господарників, банкірів, хліборобів, налагодженні спеціалізованої інформаційної мережі для обміну досвідом та локальними новинами у тій чи іншій сфері економічної діяльності. Все частіше на шпальтах “товстих” російських журналів з’являються чорно-білі малюнки, штрихові відбитки, фотографії, що розповідали про технічні відкриття, сільськогосподарське обладнання вдосконалених конструкцій, новаторські методи використання певної продукції як вітчизняного, так і зарубіжного виробництва. Як правило, такі оголошення займали одну-дві сторінки на початку або в кінці видання (в залежності від призначення та масштабності часопису обсяги реклами досягали 10–20 сторінок). Рекламна інформація на перших сторінках коштували вдвоє дорожче від тих публікацій, що розташовувалися на останніх; самі ж тексти були досить коректні, стримані, серйозні, насичені лише необхідними торгово-економічними даними. Крім оголошень книжково-журнального друку та технічних новацій, значне місце відводилося повідомленням про відкриття художніх і промислових виставок, театральних вистав, місць відпочинку.
Розширення рекламної тематики призвело до появи спеціалізованих журналів. Так, малюнки паризьких мод перетворилися в окремі видання, хоча деякі з них продовжували функціонувати у вигляді додатків. Фахові видання (економічного, комерційного, біржового, торговельного, сільськогосподарського тощо спрямування) починають віддавати перевагу тематичним оголошенням, безпосередньо пов’язаними з профілем видання.
Прикладом такого поєднання можна вважати житомирський журнал “Голос пчеловода”, що видавався у центрі Волинської губернії впродовж 1913–1915 рр. за редакцією І. Ковальова. Часопис мав підзаголовок – “діловий щомісячний бджоло-промисловий журнал”. Видання було цікаве не тільки своїм змістом, а й неординарним підходом до рекламного процесу. В передовій статті визначалися такі основні завдання: створити в Росії серйозний бджолярський орган, що мав би винятково практичний характер, став корисним керівництвом для широкого кола читачів; розробляв питання наукового, практичного і промислового бджолярства; сприяв поширенню та збуту бджолиних продуктів, аби вітчизняні виробники меду могли знайти “правильний і безпосередній шлях до головних ринків”, не вдаючись до ненадійних послуг перекупників. Цій меті підпорядковувалася робота спеціальних кореспондентів у різних місцевостях європейської та азіатської частини Росії, а також за кордоном. Оголошуючи про свою передплату, ”Голос пчеловода” засвідчував наявність своїх агентів у багатьох великих торгових центрах у межах держави (Москва, Петербург, Омськ, Нижній Новгород, Київ, Могилів, Луцьк, Владивосток, Воронеж, Казань), а також мережу співробітників у Болгарії, Німеччині, Данії, Персії, Англії, Австрії, Сербії, Франції, Фінляндії та інших країнах.
Постійними рубриками “Голоса пчеловода” стали “Продаж і купівля”, “На медових ринках”, “Кооперація”, “Закон і законопроекти”, “Стан бджолярства”, “Статистика”, “Новинки”, “Хроніка”, “Суміш”, “Бібліографія”, “Довідковий відділ” і т.д. Щономера редакція подавала повідомлення про насиченість ринків та існуючі ціни на бджолині продукти в Житомирі, Кам’янці-Подільському, Києві, Ризі, Петербурзі, Варшаві, Лондоні, Львові, Берліні тощо. Скажімо, кореспонденти сповіщали такі подробиці: з Риги – “З експортом меду сутужно. Надходження продуктів на ринок мляве”, з Шумячів з-під Могилева – “Патоковий мед гарної якості – 6 крб.”, із Лондона – мед надходить у різноманітній тарі (бочках, бляшанках тощо), “днями прибула велика партія російського меду”; зі Львова – в продажу достатня кількість селянського меду, селяни охоче його продають по 3 крб. 50 коп.; справи з воском йдуть не особливо активно; з Києва – попит на мед дещо зріс; популярний “рідкий” мед Самойленка (1913. – № 1. – С. 8). Згодом рубрика “На медових ринках” з огляду на насиченість інформації поділилася на три частини: “Південно-Західний ринок” (сюди входили здебільшого українські території – Житомир, Київ, Кам’янець-Подільський), “Російський ринок” (Москва, Рига, Геленджик тощо, а також Харків, Катеринослав, Одеса) і “Закордонний ринок” (Тегеран, Копенгаген, Париж, Львів, Відень).
Зміцненню авторитету бджолярської справи на українських землях та використання економічних підвалин виробництва і збуту меду сприяли фахові та популярні статті, що друкувалися на сторінках житомирського журналу. Зокрема тут побачили світ такі публікації: “Роль і значення бджолярських кооперативів” І. Ковальова, “Кочівне бджолярство у Росії” В. Касяненка, цикл статей “Бджоли та догляд за ними” німецького викладача Манглера, практичні поради М. Федорова, І. Петренка, М. Попова, А. Будного, цікаві повідомлення у рубриці “Наука і практика” (замітки “Хімія утворення меду”, “Рідкісний випадок медозбору”, “Крадіжка меду у бджіл”) тощо.
Аби залучити якомога більше потенційних читачів і рекламодавців, редакція вже з першого числа запровадила тексти-звернення і заклики, що подавалися на чільному місці й відкривали кожен номер журналу: “Ви, саме Ви, можете знайти покупця на Ваш мед, віск та іншу продукцію, помістивши в журналі “Голос пчеловода” безкоштовно Ваше оголошення. Не відмовляйтеся від грошей, що Вам кладуть у кишеню!!” (1913. – № 1. – С. 1) або “10 % з передплатної ціни на свою користь можуть утримувати рекламодавці, подаючи передплату на журнал “Голос пчеловода”. Контора” (1913. – №2). Такими лаконічними фразами-зобов’язаннями редакція постійно спонукала читачів обдумувати свої вчинки, обґрунтовувати кроки, рахувати гроші, що вкладалися у певну справу (малася на увазі й реклама бджолярської продукції). У деяких номерах журналу заклики були відсутні, але на їхньому місці замість тексту стояли промовисті знаки питання, що виглядало таким чином: “??????? ???????” або простіше: “? ? ?” (1913. – № 4).
Завдяки подібним засобам (зверненням, закликам, переконанням, поясненням, запитанням) в кожному числі “Голоса пчеловода” була присутня інтрига, очікування, цим досягався психологічний вплив на широку читацьку аудиторію – бджолярів-професіоналів і любителів. Для легшої орієнтації серед матеріалів інформаційних та суто рекламних редакція використовувала папір різних кольорів. Як правило, оголошення друкувалися на папері зеленому, синьому, оранжевому, рожевому, жовтому чи іншого забарвлення, на початку або в кінці видання.
Вже у другому номері з’явилося повідомлення про упорядкування адресної і довідкової книги “Пчело-промышленный мир”, а тому редакція просила всіх, хто мав відношення до бджолярського світу, подавати власні адреси, надсилати каталоги, прейскуранти, циркуляри та інші довідкові матеріали. Зазначалося, що всі “вказівки із вдячністю прийматимуться при розробці видання” (1913. – № 2. – С. 10). Водночас при конторі журналу “Голос пчеловода” (за житомирською адресою: Старо-Гончарний провулок, 33) відкрилося бджоло-промислове бюро, що мало широкі функції: подавати інформацію про зарубіжні фірми, що готові купити російський мед, віск та іншу продукцію із перших рук; повідомляти адреси вітчизняних та іноземних фірм, де можна найвигідніше придбати товар чи його запропонувати; виконувати доручення щодо передачі замовлень на різний товар; здійснювати переклади комерційних листів і документів, брошур, каталогів, прейскурантів із усіх і на всі європейські мови; сприяти складанню проектів, кошторисів, реклами, друкуванню каталогів, брошур, прейскурантів; видавати довідки із усіх питань, що входили до компетенції редакції спеціалізованого журналу (1913. – № 3. – С. 6).
Намагаючись практично сприяти розповсюдженню медової продукції своїх рекламодавців, бджоло-промислове бюро житомирського журналу відкрило у своєму приміщенні постійну виставку “зразків меду, воску, штучної вощини, насінь медоносних рослин та ін., що знаходяться для продажу в передплатників і об'явників журналу... Участь у виставці безкоштовна, відвідування виставки безкоштовно” (1913. – № 3). На початку ХХ століття такі виставки, створенні редакціями спеціалізованих видань, ставали дедалі поширеним явищем.
Поступово “Голос пчеловода” підготував свого читача до спеціалізованої реклами, що систематично “нарощувала” свій вплив, мала стратегічну мету, котра переростала в переконання та дію: “Чи думали Ви колись про те, що “Голос пчеловода” з Вашим оголошенням працює за Вас, поки Ви спите чи розважаєтесь?” (1913. – № 3), “МАТИ МЕД і не мати збуту – це для Вас не вигідно; дайте знати про ваш продукт шляхом публікації. Оголошення приносить замовлення - оголошення розвиває справу” (1913. – № 5), “ЗА ДОПОМОГОЮ оголошень Ви можете продати МЕД населенню хоч усієї земної кулі” (1913. – № 6). Віднині тексти вже не переконують у необхідності реклами взагалі, заклики стосуються здебільшого самої продукції пасічництва: “Поки ви не почали рекламувати ваш мед – він для торгового світу не існує. Тільки завдяки оголошенню фірми довідаються про ваш мед” (1913. – № 8), “Навіть відмінний мед не знайде збуту, якщо його рекламувати не там, де слід” (1913. – № 9), “Якщо ви запропонуєте багатьом Ваш мед, то, напевне, деякі його придбають” (1913. – № 11).
Фактично всі публікації фахового журналу підпорядковувалися єдиному задуму – подати якомога об’єктивніший та обсяжніший матеріал про бджолярський світ. Цьому служили рубрики “Із практики для практики”, “Звістки й чутки”, “Чергові питання”, “Наша торгівля”, “Інструкторська справа”, що з’являлися на зміну попереднім. З № 7 за 1913 р. редакція почала друкувати фотографії із виглядом пасік – К. Липинського (№ 7), учителя Д. Златковського (№ 8), І. Вірта (№ 9) тощо. Популярності волинського часопису сприяла гнучка редакційна політика: широкі рекламні акції, влаштування власного промислового (посередницького) бюро, пристосування до запитів і потреб своїх читачів, вміння вловити новації і подати їх на суд фахівцям.
Важливим був і відділ бібліографії та анонсів книжково-журнальних видань у Росії й за кордоном. “Голос пчеловода” передусім звертав увагу на спеціалізовані часописи (як бердянський “Спутник пчеловода”, новочеркаський “Вестник садоводства”, одеський “Листок пчеловода”, петербурзьке “Пчеловодство”, татарський “Журнал Казанского общества пчеловодов” тощо). В “Короткому каталозі книжкового складу при головній конторі журналу “Голос пчеловода” наводився список видань, де авторами значилися відомі в царині бджолярства фахівці: Є. Архипенко, П. Горський, Е. Бертран, Т. Кован, Дорофеєв, Лангстроп та інші.
Кореспонденти житомирського часопису віддавали шану уславленим винахідникам і практикам своєї сфери. Так, більшість матеріалів у березневому номері за 1913 р. присвячена пам’яті визначного українського бджоляра Петра Прокоповича: замість передової статті надруковано нарис І. Ковальова про винахідника рамкового вулика, який уперше в світі одержав чистий стільниковий мед без розплоду й забиття бджіл, першим застосував білення воску сонцем, створив спеціальну азбуку для бджолярів – перелік його здобутків досить вагомий. Продовженням цієї теми стала публікація (із доповіді на ІІІ з’їзді Всеслов’янського бджолярського товариства) “Хто був першим винахідником рамкового вулика” В. Плюцинського, а також доповнення від редакції про те, як варто увіковічити заслуги П. Прокоповича.
Одним із оригінальних кроків редакції журналу слід вважати практичну спробу запровадження та розповсюдження перших абонентських рекламних бланків. Уже з першого номеру читачам пропонувався вирізний друкований бланк для замовлення рекламного оголошення, за яким можна було отримати невелику знижку: “В контору журнала “Голос пчеловода” ЗАКАЗ № … Прилагая при этом текст объявления, прошу контору напечатать его в журнале “Голос пчеловода” …. раз …. в подотделе “Продажа и покупка”, в подотделе “Спрос и предложение” – бесплатно. Причитающуюся сумму в размере… при сем препровождаю почтовыми марками копеечного достоинства. Подпись, год». З цього прикладу видно, наскільки серйозно вдалося поставити рекламну діяльність у структурі редакційної роботи. Видавець спромігся використати всі відомі на той час можливості реклами.
Розписуючи плани на другий рік існування журналу, редакція прислухалася до читацьких пропозицій і розширювала тематичний зміст. Ціла сторінка присвячувалася відповіді на питання; “Що дасть “Голос пчеловода” своїм передплатникам у 1914 році”. Відзначалося, що “портфель” заповнений значною кількістю статей і заміток, серед яких і корисні поради для початківців, і розповіді про значення меду в домашньому побуті, і закон про бджолярство у Болгарії, і нарис із практики про самозбереження бджіл узимку та багато інших новинок – понад 500 великих і дрібних повідомлень, що випливали із програми журналу. Особлива ставка робилася на використання меду (“Мед у кулінарній справі”, “Мед як ліки”), тому редакція обіцяла постійно подавати різноманітні рецепти приготування “медового напою простим способом” чи отримання з його допомогою журавлинової пастили і медівників. Невипадково вже у 1915 р. редактор-видавець І. Ковальов видрукував додатком до журналу свою брошуру “Медовые пряники: Руководство к домашнему и фабричному производству медовых пряников”.
Таким чином, керівництво житомирського журналу активно формувало свою майбутню політику і встановлювало зв’язки з читачами і передплатниками, сподіваючись на їхню практичну участь у творенні обличчя фахового видання. Вже у № 10 за 1913 рік І. Ковальов підводив деякі підсумки першого року, він стверджував: “... Наше дітище росте, міцніє і завойовує серед читачів усе більше і більше симпатій”. З огляду на це була запропонована анкета, суть якої зводилася до головного аргументу: чи справді бджоляри потребують подібного журналу, чи дає він їм користь, які “спрямовуючі теми” уявляються на його сторінках. Вирішено було перетворити “Голос пчеловода” на двотижневик (справді, у 1914 р. вийшло у світ 24 номери, у 1915 – 16 (останній – за серпень), але воєнні дії все ж обірвали корисне видання).
Вдячні читачі продовжували своє спілкування з редакційним колективом під рубрикою “Деякі з відгуків...”. Скажімо, А. Боремович із Києва присвятив улюбленому часопису свій нехитрий вірш (“Новому журналу – наш привет горячий. Молодому слову – силы да удачи! “Голос пчеловода” – громче раздавайся, А его идея – шире разливайся”) (1913. – № 4). Учитель Павло Голубович із села Милучна Луцького повіту на Волині висловив своє задоволення публікаціями цього журналу, бо він “новий, діловий, багатий матеріалами найрізноманітнішого характеру” і “цілком успішний”. С. Жаров із Катеринославської губернії подав лаконічне враження: “За журнал надсилаю щиру вдячність”. О. М. Ламонова із Нижнього Новгорода в своєму листі написала: “Гарний, потрібний журнал. Всебічно сприятиму успіху і поширенню чудового журналу...”. Думки С. Єжова з-під Симбірська та Р. Закржевського з Каліської губернії майже збігалися: “Вважаю “Голос пчеловода” найліпшим журналом...” (1913. – № 8).
Певно, намагаючись виправдати цю довіру, інтенсифікуючи посередницьку діяльність контори та бюро, редактор-видавець пояснював: “Ми видаємо наш журнал не з розрахунку на зиск і субсидії, а на користь для народного бджільництва, яку може принести “Голос пчеловода”, поширюючи серед мас необхідні знання і корисні відомості, і користь від цього видання неможливо оцінювати як розмінну монету” (1913. – № 12). Іншим разом ця думка прозвучала подібним чином: редакція “керувалася не метою наживи, а лише бажанням дати працюючому люду доступний за ціною і серйозний за змістом журнал”, тому, реформуючи його відповідно до бажань і вказівок читачів, “Голос пчеловода” залишав попередню вартість – 2 крб. за рік, що теж слід розглядати як мудрий рекламний крок, який утримував постійних читачів і залучав нових.
Щоб полегшити читачам, передплатникам та іншим бажаючим процедуру подання рекламних оголошень і відповісти на поточні питання, редакція ввела новий відділ у журналі – довідковий, де повідомлялося, що “оголошення передплатників “Голоса пчеловода” про продаж і покупку меду, воску, вуликів, бджіл, вощини та ін. приймаються у відділі “Продаж і купівля” за плату: за рядок петиту в один стовпчик чи прості, який він займає, річні передплатники платять 4 коп., піврічні – 6 коп. У довідковому відділі повідомлення передплатників, що містять не більше 240 букв, подаються у журналі безкоштовно. Приватні оголошення приймаються за іншою таксою. Оголошення, надіслане до контори без зазначення місця, друкується перед текстом. Виправдувальний № – 25 коп. При повторенні оголошення робиться поступка” (1913. – № 10).
Варто зауважити, що успіх видання значною мірою залежав і від розгортання бджолярської справи на Волині. Наприклад, І. Ковальов брав участь у Сьомому Всеросійському з’їзді бджолярів, що відбувся у Києві 1–7 вересня 1913 р. Редактор «Голоса пчеловода» виголосив тут доповідь про роль і місце Волинської губернії у бджолярському господарстві всієї Росії, де за своїми здобутками у цій галузі край посідав одне з чільних місць: більше 30 тисяч пасік, понад 400 тисяч вуликів, у пасічництві працювало майже 20 тисяч робочих рук. Меду й воску на волинських пасіках щорічно добували на суму понад 1, 5 мільйони карбованців. Тож невипадково бджолярський промисел тут вважався однією із найважливіших галузей народного господарства (1913. – № 10. – С. 38).
У 1913 р. Волинська губернська управа почала влаштовувати зразкові пасіки, подбала про збільшення штату земських інструкторів – фахівців-пасічників, взялася за організацію широкої мережі дрібних бджолярських кооперативів, перед якими стояли також культурно-просвітні та економічні завдання, необхідність поширення спеціальної літератури, влаштування виставок, скликання нарад і з’їздів. Визнанням заслуг місцевої делегації бджолярів стало запрошення на прийом до головного управляючого землевпорядкуванням і землеробством у Києві статс-секретаря Кривошеїна, який подякував волинянам за їхню плідну працю на ниві вітчизняного пасічництва.
На прикладі журналу “Голос пчеловода” можна зробити висновок, що журнальну рекламу початку ХХ століття вже відзначала висока відповідальність, текстова і графічна грамотність, цілеспрямованість на певну аудиторію, логічність та емоційність впливу. На цей час припадає і розквіт журнальної та газетної реклами – у період швидкого розвитку капіталізму в Російській імперії, також у цей час видання починають отримувати максимальні кошти від реклами. Реклама здійснила потужний ривок і перейшла від слабких в інформаційному відношенні та одноманітних і мало експресивних форм до цілісного, різнобічного, якісного наповнення. А з появою спеціалізованих рекламних видань процес розвитку реклами неухильно наближався до свого апогею.
Підписатися на:
Дописи (Atom)
