Український самвидав

В цьому посилання мова йде про особливості розвитку українського самвидаву другої половини 1990-х років
Зінченко А.В. Саміидав у суспільно-політичному житті України
Бакула Богуслав. Десять років без цензури
Изготовление афишь и плакатов
Час нового самвидаву


“Самвидав відіграв унікальну роль у розвалі Сою-зу”
Андрій Лубенський, “Правда.Ру” (16 червня 2003 р.)

Сьогодні в гостях у “ПРАВДИ.Ру” відомий український журналіст й історик самвидаву Вахтанг Кіпіані. Народився Вахтанг 1971 року в Тбілісі, у 1989-94 рр. навчався в Миколаївському державному педагогічному інституті, викладав історію і правознавство в Українській педагогічній гімназії № 5 м. Миколаєва. Учасник відомого студентського голодування 1990 року на Майдані Незалежності в Києві. На початку 90-х років розпочав займатися журналістикою. Був редактором самвидавної газети, парламентським кореспондентом, ведучим програм й відповідальним редактором на телебаченні, політичним оглядачем. Зараз – головний редактор популярної програми “Подвійний доказ” і відповідальний редактор Телевізійної Служби Новин (Студія 1+1). Лауреат конкурсу на кращу публікацію про український правозахисний рух в СРСР (2001 р.) і Конкурсу публіцистичних статей ім. Вя-чеслава Чорновола (2002 р.). Голова ревізійної комісії Київської незалежної медіа-профспілки.
– Вахтанг, звичайно журналістам із “мейнстріму” не приходить у голову звертати увагу на якийсь там самвидав. Що змусило Вас зайнятися цією темою?
– Почнемо з того, що я майже двадцять років як колекціоную газети, вісники, бюлетені, прес-релізи та інші періодичні й “одноденні” видання, окрім часописів. За неповні дев’ятнадцять років колекціонування я вніс у свій каталог – спочатку в тонкий зошит, потім у “гроссбух”, згодом на бібліотечних картках, а тепер – електронний, понад 11 тисяч 100 найменувань газет. Сталося все у грудні 1984 року, і цілком випадково. Мама попросила винести макулатуру. Я почав складати всі наявні в будинку газети в стосик, отут і потрапила мені в поле зору дивна, як для Києва, назва. Це була, якщо не помиляюся, “Радянська Литва”. Відклав її убік, потім додав для кількості “Правду”, “Известия”, “Комсомолку”, “Радянський спорт”, “Футбол-Хокей”, “Спортивну газету”, московську “Літературку”, “Вечірній Київ”, “Прапор комунізму”...
Спочатку обмежився колекціонуванням газет, які виходили на території Союзу. Тоді ще існував СРСР, й іноземну періодику можна було придбати лише в інтуристівських готелях, та й коштувала вона недешево. Якось, пішовши у бібліотеку, замовив том Великої радянської енциклопедії на літеру “П” (періодична преса). Там і вичитав, що в Радянському Союзі виходить усього... 13 тисяч із хвостиком газет. Мені захотілося їх зібрати всі.
Як виявилося, це було не простою справою. Першу тисячу найменувань я відшукував майже 6 років. Тисячною газетою була житомирська комерційка “Контакт”, яка потрапила мені в руки у жовтні 90-го року під час студентського голодування на Майдані Незалежності, у якому брав участь. Моя колекція почала зростати на тисячу швидше, аніж за рік.
Перші самвидавні, “сліпі” аркуші, віддруковані на ксероксі, уперше потрапили до рук у 1989 році, на однім із перших антикомуністичних мітингів. Причому, видання називалося “Альтернатива”, а виходило в Мінську під егідою місцевої соціал-демократичної асоціації. Через кілька тижнів у мене в колекції з’явилися й перші українські неформальні видання, згодом їхній рахунок пішов на десятки й сотні.
У якійсь момент я став замислюватися, щоб зібрати усе це розмаїття нелегальної друкарської продукції “неформалів”. Якось в одній із московських газет прочитав, що в ряді міст створюються бібліотеки незалежної преси. Ідея видалась цікавою і я, наскільки дозволяла студентська стипендія, почав скуповувати всі нові газети й часописи. До створення такої бібліотеки в Миколаєві, де тоді вчився, не дійшло, та й приміщення належного не було. Кількість газет проте стала переростати в якість моїх знань про неї, через це, відповідно, я і став “спецом” з новітньої української багатопартійності, незалежної преси і, врешті-решт, перекваліфікувався з історика в журналіста. До речі, моя перша замітка була опублікована в травні 1990 року в самвидавній газеті Народного Руху Миколаївщини “Чорноморія”.
– Що зараз є предметом Ваших досліджень? Власне, чи існує наукове (або узвичаєне) визначення самвидаву? Якими часовими і географічними рамками Ви обмежили коло своїх інтересів?
– Предмет мого колекціонування й дослідження – неформальна (є й інші терміни – нетрадиційна, альтернативна, непідцензурна, вільна, незалежна, неурядова, самвмдавна і т.д.) преса другої половини 80-х рр. Якщо точніше – із моменту відновлення виходу часопису “Український вісник” (серпень 1987 р.), редактором якого був відомий дисидент Вячеслав Чорновіл, до серпневого путчу й проголошення незалежності України. Фіксую також періодику української діаспори, поява якої в Росії, Балтії, Польщі, Швеції, Канаді, тісно по¬в’язана з процесами “гласності” і “демократизації”, а насправді – суверенізації УРСР.
Особисто мені подобається слово “самвидав”. Воно не перекладається на іноземні мови – SAMIZDAT – і найбільш відповідає суті визначення, даного політв’язнем Володимиром Буковським – сам пишу, сам поширюю, сам сиджу за це у в’язниці... Свого часу в Оксфорді відбулася наукова конференція з бібліографії радянського самвидаву. У ній, зокрема, брав участь москвич Олександр Суєтнов, який зібрав найбільшу колекцію незалежної преси 1980-90 рр., та багато інших активних діячів тодішнього медіа-просто¬ру. Отож, навіть вони не змогли домовитися про єдиний термін, який би задовольнив усіх.
– Поговорімо про Україну. Ви якось визначили український самвидав як “предтечу незалежної української преси”. Але чи була тут насправді успадкованість традицій, стилю, нарешті, чи багато самвидавних авторів взяли участь у створенні цієї ж таки незалежної преси? До речі, про авторів самвидаву. Там, вочевидь, зустрічаються найнезвичніші біографії?
– Безумовно! Є багато прикладів. Найяскравіші представники сучасної ук¬раїнської журналістики, як правило, родом “із неформалов”. Олександр Кривенко – головний редактор українського тижневика “Post-Поступ”, відомий перед тим як редактор газети “Поступ”, що друкувалась на поліграфічних можливостях “Саюдісу” в Литві. То була класична самвидавна газетка, яка мала, утім, тираж до 20 тисяч.
Не можна не згадати Сергія Набоку – редактора газети Української Ґельсінської Спілки “Голос відродження”. Керівник Українського ПЕН-центру Євген Сверстюк близько п’ятнадцяти років випускає позаконфесійну газету “Наша віра”. Екстреміст, телеведучий і поет Дмитро Корчинський починав свій шлях із видання журнальчика “Рада” і листків “Хроніки опору” (“Хроники сопротивления”).
На жаль, нещодавно Кривенко загинув в автокатастрофі, а серце Набоки зупинилося за декілька годин до відвідання колонії, де він відбував покарання як “антисовєтчик”... За іронією долі, їхні голоси виявилися на різних сторонах однієї аудіокасети...
І все ж, не можна сказати, що теперішня українська журналістика вийшла із шинелі “Поступу”. Це було б перебільшенням. Досвід і традиції преси початку 90-х – критичної, щирої, енергійної, дуже інформативної й оптимістичної – зараз не затребуваний.
Самвидана преса дала Україні не лишень взірцевих журналістів. Чимало державних чиновників високого рангу ще десять років тому сопіли над друкарськими машинками, намагаючись не схибити, щоб не довелось виправляти “за¬мазкою” помилки. Можу назвати багаторічного голову Фонду держмайна Олександра Бондаря (він колись редагував “Інформаційний бюлетень” київського відділення партії “Демократична спілка” Валерії Новодворської), членів Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Віталія Шевченка (газети “По¬зиція” і “У Хвастові”) та Олександра Мартиненка. А тому не кожен повірить, що колишній прес-секретар глави держави Олександр Мартиненко у середині 80-х був пре-зидентом Харківського рок-клубу, автором і видавцем підпільного часопису “Рок-кур’єр”...
За моїми підрахунками, у Верховній Раді України нині є більше десяти депутатів, які мають у своїй біографії “самвидавні сторінки” – Тарас Чорновіл (“Мо¬лода Україна”), Володимир Яворівський і Володимир Черняк (“Голос”), Андрій Шкіль (“Молодий націоналіст”), Степан Хмара (“Український вісник”), священик УАПЦ Юрій Бойко (“Горнило”), Олег Тягнибок (“Леватива”), Тарас Стецьків та Ігор Гринів (“Поступ”), Лесь Танюк (“Прес-бюлетень Народної Ради”), Володимир Філенко (“Змієве городище”), Василь Червоній (рівенська газета “Рада”) та інші.
– У Вашій особистій колекції більше унікальних примірників українського самвидаву, аніж у Національній бібліотеці Вернадського чи в бібліотеці Конґресу США. Але мені чомусь здається, що “колекція” самвидаву в Москві, на Луб’янці, перевершує Вашу повнотою. Не пробували перевірити? До речі, існує версія, що частина самвидаву там, на Луб’янці, і “редагувалася”...
– Було б некоректно твердити, що моя самвидавна колекція більша від зібрання відомих бібліотек. Я часто кажу, що в мене найбільша з приватних колекцій.
На жаль, практично не існує людей, які професійно займаються історією нетрадиційної преси. Є одинаки, ентузіасти. Скажімо, Йосип Зінкевич на базі зібрань американського видавництва “Смолоскип” ім. Василя Симоненка створив Музей-архів українського самвидаву. Колекцію перенесено в Україну. Мені допомагає в роботі виданий “Смолоскипом” і Національною бібліотекою ім. В. Вернадського каталог “Неформальна преса в Україні (1988-1991)”. Це друга спроба систематизувати вітчизняний самвидав – 766 назв. Першим, ще в 1991 році, видав подібний каталог Віталій Довгич. У його довіднику “Неурядова преса України. Напрямки, адреси, телефони” зібрано інформацію про 220 видань.
У моєму ж електронному каталозі українського самвидаву зазначено близько 900 позицій. Правда, не всі ці газети наявні, як кажуть, “у натурі”. Зумів віднайти приблизно половину від загальної кількості. Але “польові дослідження”, вивчення приватних архівів, бібліотек, пошук у Мережі приносять все нові й нові знахідки. Щомісяця мій каталог збільшується на 5-10 позицій. Не відкидаю, що впродовж найближчого року пощастить мені знайти тисячну назву.
Стосовно “самвидаву з Луб’янки”, скажу журналістською формулою: “я не підтвердив вашу інформацію, але й не спростував”. Безумовно, необачно відкидати певну роль, яку відігравав Комітет держбезпеки у процесах “революційної перебудови”. Але, з іншого боку, не треба демонізувати й перебільшувати вплив “органів” на процеси, які тоді відбувалися. Спроба компартії контролювати й управляти всім і вся, утверджувати радянський режим методом “керованої демократії” (термін, якщо не помиляюся, належить Глібу Павловському) безславно провалилася. Створення незалежних держав – найкраще тому підтвердження. Ні КПРС, ні КДБ ніколи не мали проекту “незалежної Литви”, “самостійної України” і т.д.
Самвидав відіграв унікальну роль у розвалі Союзу – був і “колективним організатором”, і “колективним пропагандистом”. Нещодавно я взяв інтерв’ю в колишнього редактора легендарної ризької “Атмоди” Алекса Григор’єва. Так ось, він зробив цікаве зауваження про роль прибалтійської незалежної преси – “ми були експортерами революції”, каталізатором суспільної закваски. Стотисячний тираж газети Народного фронту Латвії, яка поширювався по всьому Союзу, – добре підтвердження цьому.
– Які українські регіони можна назвати найбільш “самвидавними”, вибачте за незґрабний термін? І де активність “підпільних журналістів” була низкою?
– Безперечно, найбільше назв самвидаву виходило в Києві та Галичині. У столиці – не менше 250! Львів дав 80 найменувань, Івано-Франківськ і Тернопіль – по 20. Приблизно стільки ж Харків і Крим. При цьому на Миколаївщині, Кіровоградщині, Чернігівщині, у Хмельницькій, Луганській, Вінницькій областях – видавалось усього по 5-6 видань.
Близько 5 українських видань виходило наприкінці 80-х у Москві (“Пора”, “Московські вісті”, фензин “Брати”, російськомовні випуски прес-служби УҐС), стільки ж – у республіках Балтії (“Пролісок”, “Інформаційний бюлетень”, “Джерела”, “Струни”, “Трибуна”). У Польщі було не лише багато самвидавних журналів і газет (“Відрижка”, “Благовіст”, “Зустрічі”, “Пертурбанції”, “Ex Libris”), там український молодіжний рух перебував під потужним впливом ідей “Солідарності”, і преса друкувалась переважно в друкарнях вільної профспілки.
– Чи існує самвидав сьогодні? В епоху Інтернету він став, вочевидь, якісно іншим. Веблоги – особисті ЗМІ, “живі часописи”, особисті сайти та сторінки – усе це також можна вважати “електронним самвидавом”. Але “доінтернетний” самвидав XX сторіччя – це зовсім інше...
– Самвидав існував завжди і буде існувати постійно. Змінюється лише технічний бік: від “Ери” – до ксероксу, потім – до друкарень і, врешті, – до поширення через Інтернет.
Самвидав виникає там і тоді, коли хочеться щось сказати, але немає можливості чи бажання скористатися доступними медіа-каналами. Приміром, зараз у київських ВНЗах виходять десятки неформальних видань – анархістських, євангелістських, політичних, му¬зичних. Самвидавними є багато корпоративних видань, засновники яких, не розраховуючи на реєстрацію, випуски здійснюють вряди-годи, і самі ж виступають у ролі журналістів, літредакторів, дизайнерів та розповсюджувачів.
– Чи зустріли Ви колег у світі, які також захоплюються вивченням цікавого явища – самвидаву?
– Колекціонування преси – заняття рідкісне. Йому навіть не придумали назви. Якось у “Независимой газете” прочитав слово “пресофілія”. Але радість була передчасною! Виявилось, це означає збирання... прасок.
Не заздрю тим, кому довелося мати справу з чавуном, але водночас сподіваюся, що колекціонери періодичної преси, у т.ч. і самвидаву, знайдуть один одного. Я, зокрема, розмістив таку пропозицію на своєму сайті http://kipiani.org. Там є розділ “SAMIZDAT”. Чекаю!

Оригінал інтерв’ю: http://culture. pravda. ru/culture/2003/4/67/189/11348_samizdat. html

Copyright © 2001..2004 Вахтанг Кiпiанi, www.kipiani.org
Зроблено в 2001..2002 українською студією web-дизайну “aiken”, www.aikenweb.com