Виховання громадського кореспондента в екстремальних умовах Першої світової війни

Виховання громадського кореспондента в екстремальних умовах
Першої світової війни

ХХ століття для української національної преси пройшло як суцільний процес виборювання й утвердження свого права на існування: здобутки були миттєвими, а невдачі затяжними. Незважаючи на різні політично-національні впливи й панівну владу під “ворожими колючими вітрами”, на землях України майже постійно лишалися невирішеними основні питання сутнісного буття українців – державна незалежність, свобода власного слова, виховання почуття національно-патріотичної гідності. Ці проблеми посідали одне з провідних місць на сторінках преси, що прагнула підтримати “живу віру в живе слово”. На цій ниві працювали часописи “Діло”, “Літературно-науковий вісник”, “Громадська думка”, “Рада”, “Рідний край”, “Дніпрові хвилі”, “Сяйво”, “Село”, “Засів” та інші видання.
Особливо скрутно доводилося щоденним газетам, котрі використовували літературні сили задля підготовки постійних інформаційних повідомлень, ведення актуальної хроніки, заповнення сторінок “біжучими” новинами, телеграмами, гострими фейлетонами, продуманими передовими статтями. Таким чином в українську журналістику увійшли невтомні працівники преси: Борис Грінченко, Сергій Єфремов, Михайло Грушевський, Євген Чикаленко, Григорій Коваленко, Дмитро Дорошенко, Федір Матушевський, Михайло Лозинський, Микита Шаповал, Володимир Самійленко та багато інших. За фахом – педагоги, лікарі, юристи, лісівники, історики, вони “всі соки і нерви своєї душі” вкладали у правдивий рядок газетної замітки, статті, нарису, гуморески, рецензії. Їхня працелюбність, самопожертва, національна гідність, володіння рідним словом, гостра думка ставали надійним щаблем у здобутті практичної майстерності, журналістської професійності. Власне журналістика і письменство вивело багатьох співробітників національної преси на політичний Олімп незалежної української держави у 1917–1920 рр.
Але після перших успішних кроків у формуванні самобутньої публіцистичної школи на Україні початку ХХ ст. настав новий період нищення уже здобутого. Перша світова війна принесла на рідні землі не тільки життєву, а й духовну руїну. Воєнна цензура і російська влада, просуваючись углиб Галичини, закривали освітні установи, національні товариства, редакції і видавництва, а народ позбавляли інтелектуальної основи, примусово виселяючи за Урал “цвіт нації”.
Водночас Європа перетворилася не тільки на фронтову смугу, а й вкрилася павутинням таборів військовополонених – майже 5000 їх існувало на території Німеччини, Австро-Угорщини, Росії, Франції, Італії, Англії, Болгарії, а також Туреччини, Тунісу, Марокко, Алжиру, Японії, Мадагаскару, Корсики і т.д.; причому їхніми мешканцями стали майже півмільйона українців, які воювали у лавах двох найсильніших опозиційних імперських армій. Зусиллями Союзу визволення України у 1915 р. були засновані чотири спеціальні табори українських військовополонених (Раштат, Вецляр, Зальцведель, Фрайштадт), що об’єднали понад 80 тисяч учорашніх солдат і офіцерів із східних земель. У 1917 р. виникли також два українські старшинські табори в Йозефштадті (Чехія) та Ганновер-Мюндені (Німеччина). Тут цілеспрямовано велася культурно-просвітня та національно-освідомлююча робота, були створені різноманітні організації, курси, школи, видавництва.
У цих таборах упродовж 1915–1919 рр. вийшло у світ 11 часописів (“Вільне слово”, “Просвітній листок / Громадська думка”, “Розвага”, “Розсвіт”, “Основа”, “Селянин”, одноднівки “Метелик” і “Нова зоря”, рукописні “Вінок кайданам”, “Свободне слово”, “Наш голос”). Також у Зальцведелі у 1919–1920 рр. видавалася газета “Шлях” для українців у Німеччині під опікою Української військово-санітарної місії, а в містечку Біла на Підляшші колишні військовополонені (так звані “синьожупанники”) подбали у 1917–1918 рр. про український народний часопис “Рідне слово”. На території Італії, де перебували полонені галичани та невелика кількість наддніпрянців, вдалося у 1919–1920 рр. налагодити свою пресу у таборі Монте Кассіно – стіннівки “Касинський українець” і “Нові вісті”, белетристичний журнал “Полонений” із сатирично-гумористичним додатком “Лязароні”. Для полонених із Галичини у далекосхідному таборі в Микольську-Усурійську з 1 липня до 18 вересня 1920 р. випущено сім чисел української газети “Наша доля”.
Союз визволення України запросив для роботи із військовополоненими досвідчених професорів, священиків, учителів, митців, публіцистів, серед яких Василь Сімович, Степан і Роман Смаль-Стоцькі, Осип Безпалко, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Петро Карманський, Микола Голубець, Зенон Кузеля, Микола Чайківський, Євген Турула, Михайло Паращук та інші. При їхньому сприянні, творчій енергії, безнастанній допомозі у видавничих справах з’явилися часописи в українських таборах військовополонених. Поставлене завдання – навчити “охочих і здібних земляків” володіти словом, допомагати у пізнанні самих себе, своїх умінь и сили, помічати недоліки у громадському житті й уміти виправляти їх – втілювалися в життя завдяки здобуттю безпосередніх практичних навичок.
Створені видавничі товариства чи окремі редакційні секції при національних організаціях визначили мету: “привчати” своїх членів до самостійної редакційної роботи (писати статті, редагувати й вичитувати матеріали, виконувати всі технічні процеси друку й поширення газет і літератури). Як правило, затверджувався статутний документ, де чітко вказувалися обов’язки всіх співробітників, періодичність редакційних зустрічей для обговорення і планування поточних чисел. На пропозицію редактора з-поміж членів товариства обиралися головні репортери, які мали відвідувати й фіксувати найважливіші прилюдні зібрання, вистави, концерти й усе, що “доторкалося таборового життя”.
Як свідчать матеріали, збережені у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України, в українських таборах військовополонених на терені Німеччини й Австро-Угорщини вагомі факти й події фіксувалися протокольно чітко. Скажімо, у повідомленні редактора Ф. Шевченка 2 жовтня 1916 р. називалися основні підсумки діяльності видавничого товариства імені І. Франка у Фрайштадті за два місяці. Зокрема, було видрукувано календар “Розвага”, де подавалися статті на суспільно-політичні, національні та наукові теми, пропонувалося 28 оповідань із народного життя, “воєнних картин” і нарисів, 30 віршів різних авторів, складена була програма “Що повинен кожний українець прочитати із рідного письменства”, чимало народних загадок і “морочиголовок”. Редактор констатував: видано чотири числа газети “Розвага”, в її архіві прочитаних і ухвалених до друку понад 40 рукописів і не читаних ще понад 70.
При цьому обов’язки розподілялися таким чином, щоб і редакторами, і коректорами, і друкарями були військовополонені, які прагнули опанувати практичну видавничу і журналістську діяльність. Серед них лише одиниці здобули певний літературний досвід до того, як потрапили на фронт. Це Олексій Кобець – дописувач газети “Рада”, автор першої поетичної збірки “Ряст” (1913); Микола Гладкий, чиї вірші й статті друкували київські журнали “Світло” і “Маяк”; Іван Мороз – друкар щоденника “Рада”, який вряди-годи пропонував також дописи із робітничого життя. Але таборові часописи “Вільне слово”, “Просвітній листок / Громадська думка”, “Розвага”, “Розсвіт” дали низку імен авторів, які досить фахово, емоційно, принципово виступали на сторінках преси із передовими статтями, фронтовими нарисами, спогадами, дотепними фейлетонами, оглядом мистецького і театрального життя, вели постійну хроніку й аналізували воєнні та політичні перипетії у світі.
Тож учорашні хлібороби, ковалі, робітники, як і вся величезна таборова маса, щойно повіривши в могутню силу рідного слова та пробудившись як свідомі українці, писали просто, щиро, зрозуміло, без потаємного умислу й фальші. Вже самі заголовки виражали спільну ідею і тему всіх розмов і надій військовополонених: “Не ганьбіть себе, не забувайте себе!”, “Чому нам треба рідної школи”, “Чи потрібна нам воля?”, “Чи є користь із науки?”, “Хто ми й яке наше ім’я”, “Вставайте!”, “Воістину воскресла Україна!” тощо. Під матеріалами стояли найчастіше літературні псевдоніми: Петро Школяр, С.Варивода, Байда, Полонений, Наддніпрянець, Гаркуша, Холод, Чумак та ін. Але стиль і почерк багатьох постійних співробітників уже вгадувався і в манері розповіді, закличних чи запитальних інтонаціях, насиченості образами чи порівняннями, лаконічній виразності чи політичній розважливості. Так, важко з кимсь переплутати грунтовні статті й огляди Івана Мороза, ліричні нариси Йосипа Казбека, просвітні настанови Федора Якимця, сатиричний почерк Петра Гайдемалівського, літературно-критичні дослідження А.Полуботка, аналітичний хист Пилипа Лисецького, емоційну наступальність Дмитра Скарженовського тощо.
Взірцями у таборових виданнях служили матеріали досвідчених наставників: В. Сімовича (Верниволі), В. Пачовського (П.), З. Кузелі, О. Терлецького, Б. Лепкого, яким належали такі статті й нариси, як “Націоналізація нашого життя”, “Досвітні огні України”, “Очищення огнем”, “Свято воскресення”, “З політичного поля”, “З культурного життя України” та багато інших публікацій, позначених виразною творчою майстерністю, взірцевим володінням словом, глибокими національно-патріотичними переконаннями.
З нагоди появи сотого числа української газети у таборі Вецляр редакція подала статтю “Жнива “Громадської думки”, аналізуючи етапи пробудження громадської думки, роль видання у поваленні “великої скали темноти” й народження “блиску живого й правдивого світла”. У матеріалі також підкреслювалося: “Наче бджола збирає всі соки з різних квітів, так “Громадська думка” заходить всюди й до всіх, збирає їхні думки, в’яже в одно, і з тих порозкиданих думок, гадок, міркувань, слів творить думку, слово всієї української громади…”. Подібний звіт подав своїм читачам і раштатський часопис “Розсвіт”, зазначаючи: “Все те, що було в наших силах, зроблено… І працю свою, яку зробив “Розсвіт” тут, у полоні, вважає він тільки початком. З часом праця його перенесеться на нашу розкуту вже Україну, щоб і там нести між народом освіту…”.
Невипадково В. Сімович великої ваги у громадському житті надавав пресі як “мірилові культурних потреб народу”, важливому засобу націоналізації життя. Він також констатував закономірний факт, до якого і сам був причетний: “Наші чотири табори дурно не сиділи. Виховали й письменників, і читачів, виховали й тих, що займуться адміністрацією й висилкою, а й за своїми, українськими, складачами не шукати нам уже за кордоном”. При цьому й організація місцевих народних українських часописів, висловлював сподівання професор, теж “буде вже наша справа, справа полонених”.
Конкретним доказом цього стало видання української народної газети “Рідне слово” вже на прабатьківських землях. Тут, у Білій на Підляшші, військовополонені створили Українську громаду з окремими секціями, зокрема, видавничою, пропагандистською та шкільною радою, на чолі яких стояли М. Шаповал, Д. Олянчин, М. Терешко.
Але і в пізніший час, здобуваючи чи підтримуючи незалежність України, перебуваючи на батьківщині чи в лавах інтернованої армії УНР, військові (сотники, полковники і генерали) і цивільні (журналісти, вчені, поети, учителі), які пройшли національно-духовне загартування і здобули фахові практичні уроки у таборах українських військовополонених, вміло тримали перо, як зброю, щоб гідно захистити державну ідею. Це вдалося й Миколі Гладкому (авторові кількох підручників із української мови, зокрема й дослідження “Наша газетна мова”), й Олексію Варавві-Кобцеві (співробітнику багатьох українських часописів і видавництв, творцеві унікальних “Записок полоненого”), й Миколі Шаповалу, Тимошу Омельченку, Івану Зубенку, Василю Проході, Івану Бордейному, Володимиру Нестеровичу й багатьом іншим, в арсеналі яких не тільки окремі статті, а й редаговані ними часописи – у Києві, Варшаві, Парижі, Берліні, Нью-Йорку.
Широка масова просвітницька діяльність почала поступово пронизувати усі верстви українського населення – спочатку на заході, потім і на сході українських земель, а також поза межами батьківщини. Не забарилися прийти у світ і нижки, видані в серії “Просвіти”. За ними з’явилися часописи у Львові – “Письмо з Просвіти” (з 1 жовтня 1877 р. за редакцією Омеляна Партицького), згодом двотижневик “Читальня” (1893–1896, редактори Йосип Ярембецький, Іван Бачинський, Кость Паньківський), у 1927 р. – ілюстрований популярно-науковий журнал-місячник “Життя і знання” (редакторами якого до 1939 р. послідовно були Михайло Галущинський, Іван Брик та Василь Сімович). Вони були призначені для самоосвіти, поповнення і поширення знань. Основна мета цих видань – “ширити просвіту і будити народну свідомість по всіх усюдах, як далеко сягає руське слово, як далеко гомонить руська пісня...”. Ці видання запрошували до співробітництва не тільки кращі літературні сили, а й учителів, душпастирів, керівників громад, прихильників народної просвіти, щоб українське слово “загостило... на Поділлі і на Покутті, в зелену Буковину, на Підгір’я і Бескид, і на Угорщину”.
Так закладилася основи систематичної, організованої, доцільної праці щодо національного освідомлення народу. Просвітні справи не залишилися поза увагою і цілої низки українських видань, що з’явилися друком у Чернівцях, Коломиї, Стрию, Станіславі, Ужгороді наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Щоденник “Діло”, двотижневик “Зоря”, журнали “Житє і слово” та “Дзвінок” , багато інших видань подавали інформаційні матеріали про діяльність товариств “Просвіта” на різних землях, порушували важливі просвітянські питання.
Невипадково у грудневому номері журналу “Життя і знання” у 1935 р. видрукуваний вірш-символ – від імені самої “Просвіти”:
Це я – глава вугла, я камінь всього,
Гірчичне зерно, що зросло, що кида тінь, -
Сівач. Я сміло йду і сім’я в перелоги
Я кидаю для всіх майбутніх поколінь.
Ці зерна впали в життєдайну землю Наддніпрянської України і проросли уже після революції 1905 року. Перша потужна “Просвіта” створена спочатку на Катеринославщині, потім в Одесі, Києві, Чернігові, Кам’янці-Подільському, Миколаєві. Біля витоків стояли Микола Лисенко, Іван Липа, Борис Грінченко, Андрій Ніковський, Михайло Старицький та інші. Однією із найпотужніших серед них виявилася катеринославська організація, що мала 15 філій у губернії, а літературна секція взяла якнайактивнішу участь у виданні місцевих часописів – “Доброї поради”, “Запоріжжя”, “Дніпрових хвиль”. Своє завдання вони вбачали у тому, щоб повернути українському слову його святе право – нести народу науку й знання своїх прав, дати можливість заговорити тому багатомільйонному народові, який мусив мовчати цілих два століття.
Просвітянський рух набув особливого поширення у період революційного натиску 1917 року. Саме тоді, у вересні, в Києві об’єдналися всі наддніпрянські “Просвіти” в єдиний союз, що почав видавати журнал “Просвітянин”. Подібні видання з’явилися і в губерніях – “Вістник товариства “Просвіта” в Катеринославі”, “Степ” у Павлограді, “Зоря” в селищі Широкому на Херсонщині, “Просвіта” в Одесі, “Зоря” в Катеринодарі.
Поклик “Будьмо українцями!” звучав не тільки на рідних землях, а й поза її межами. Коли в період лихоліття Першої світової війни тисячі українців опинилися за колючим дротом таборів військовополонених, настав час для Союзу визволення України подбати про національне освідомлення та просвіту. Понад 100 тисяч українців із російської армії виявилися у таборах військовополонених на території Австрії та Німеччини впродовж 1915–1919 рр. Для них і їхніми силами у Фрайштадті, Раштаті, Вецлярі, Зальцведелі, Йозефштадті, Ганновері-Мюндені засновувалися суспільно-просвітні гуртки, просвітні громади, видавничі товариства тощо. Наприклад, у Вецлярі 25 травня 1916 р. була заснована національна таборова організація – Просвітня громада імені Михайла Драгоманова, яка подбала про створення фахових курсів, навчання неграмотних, запровадження народних шкіл, студіювання іноземних мов, влаштування концертів, лекцій, прогулянок, відкриття таборової та мандрівної бібліотек, функціонування власного видавництва. Поряд із знаними професорами – Степаном Смаль-Стоцьким, Василем Сімовичем, Зеноном Кузелею, письменниками – Петром Карманським, Богданом Лепким, працювали військовополонені: Микола Гладкий, Степан Журба, Олекса Варавва (Кобець), Марко Пащенко-Вовчок, Іван Павлюк, Тиміш Омельченко, Микола Шаповал (майбутній генерал Армії УНР), генерал Віктор Зелінський і тисячі інших.
Силами військовополонених видавалися газети “Розсвіт”, “Розвага”, “Просвітній листок / Громадська думка”, “Вільне слово”, “Наш голос” та ін. Настанова “Прокиньтесь! Бо настала хвиля, що вимагає від нас життя і вказує дорогу, як позбутися кайданів. Спати в час, який приходить через сотки літ, страшно...”, - передавалася з уст в уста. Тисячні тиражі таборових газет (наклад деяких із них досягав 5–7 тисяч) наповнювалися роздумами, закликами й настановами самих полонених. Ще досі зросійщені, з назвою “хахол” чи малоросіянин, вони почали відстоювати потребу навчання рідною мовою: “Той народ, який має свою школу свою культуру, не позволить другому знущатися над собою, топтати себе під ноги так, чк се роблять із нами”. Закликали до просвіти: “Невже ще й досі ви не можете розрізнити, де приятель, а де ворог? Невже ще й досі не можете зрозуміти, що тільки наука дасть нам знаряддя в руки, яким ми можемо здобути собі кращу долю? Пора вже, пора зрозуміти се!”. Заохочували до спілкування з книгою в часи полону: “Читайте як можна більше! Кожна гарна книжка приносить користь людині. Чим більше чоловікчитає розумних книжок, тим він стає розумнішим”.
Так само і в таборах українських виселенців із Волині, Галичини, Буковини створювалися просвітні установи. Один із них діяв у ґміндському таборі на території Австрії, до якого були причетні Катря Гриневичева, Лев Ганкевич, професор Бачинський. Тут перебувала і поетеса Марійка Підгірянка. В ті дні вона написала вірш “Що розповідає мама своїй дитині у бараках”:
Хто ти? – Я чемна дитинка.
Хто ти родом? – Українка.
Де ти тепер? На чужині.
А де дім твій? – На Вкраїні.
Хто забрав її? – Лють чужинця.
Хто відбере? – меч вкраїнця.
Що освятить? – Той хрест крови.
Що відродить? – Міць любови.
А в цей час ще одна величезна хвиля полонених – понад 100 тисяч, як галичан, так і наддніпрянців, з обох воюючих армій – Австро-Угорщини й Росії опинилися на території Італії, не тільки розпорошені в містах і містечках Апенінського півострова, а й на – Сардинії, Корсиці, островах Азінара. Найбільший український табір сформований поблизу Монте Кассіно, де вже перед завершенням війни, у 1919 році виникла українська громада, що подбала про видання своєї періодики (стіннівок “Нові вісті” й “Кассінський українець”, белетристичного журналу “Полонений“ і сатиричного додатку “Лязароні”), тут занований літературно-науковий гурток імені Івана Франка, котрий мав провадити культурно-освітню й видавничу діяльність. Серед чільних діячів цієї громади – письменники Іван Бордейний і Пилип Гошовський, майбутній народний художник України Василь Касіян, митець Ярослав Фартух.
Шляхи української повоєнної еміграції у Західну Європу під час Другої світової війни були ще більш заплутаними, аніж їхніх попередників. Тут виявилося кілька потоків - в’язні концентраційних таборів, т. зв. “фабрик” і “млинів смерті” – понад 400 тисяч українців, вояки дивізії “Галичина”, переформованої у березні 1945 р. у Першу Дивізію Української Національної Армії (понад 15 тисяч), остарбайтери, примусово вивезені окупантами, переміщені особи... Невипадково роки воєнного лихоліття та перше п’ятиріччя після капітуляції гітлерівської влади Німеччини називають “ерою переміщених осіб”: бойові операції, партизанські дії, підпільна бортьба, військовополонені, утікачі... Українців у Західній Європі серед переміщених осіб у 1945–1950 рр. виявилося понад 1,5 мільйони. Культурно-просвітні товариства виникали серед військовополонених на території Італії (у Ріміні видавалися дві великі газети “Батьківщина” і “Наше життя”, а також полкові – “Просвіта”, “Неділя”, “Таборовик”) чи Великої Британії (“Наші будні”, “Відгук”, Мета”, “Другий етап”), де сам факт існування преси, хорів, оркестрів, танцювальних і театральних груп, а також широка видавнича програма людей за колючим дротом служила “документальним доказом нашої великої сили, доказом уміння творити скрізь, де б ми не були, наші культурні цінності...”
“Духовними соняшниками людських душ”, за словами відомого публіциста Миколи Шлемкевича, на чужині стали просвітні товариства, часописи, культурні установи. Понад 500 українських часописів з’явилося у Європі (Австрія, Італія, Велика Британія, Німеччина) у таборах переміщених осіб і військовополонених із весни 1945 до 1950 рр. Імена Уласа Самчука, Юрія Шевельова, Віктора Домонтовича, Катрі Гриневичевої, Івана Багряного, Докії Гуменної, Євгена Маланюка, Юрія Клена, та багатьох інших непересічних емігрантів прикрашали сторінки газет “Українські вісті”, “Українська трибуна”, “Час”, “Неділя”, “Наше життя”, а також журналів “Літературно-науковий вісник”, “Літаври”, “Вежі, “Сучасник”, “Сьогочасне й минуле”, “Рідне слово”, “Пу-гу”, “Комар” і т.д.