Українська таборова преса ХХ ст.: суть явища у європейському контексті

V. Українська таборова преса ХХ ст.:
суть явища у європейському контексті

Українська таборова періодика ХХ століття - досить своєрідне духовно-політичне явище, викликане не тільки гострими світовими протиріччями (протистоянням великих імперій, боротьбою за європейський простір і поширення влади), а й внутрішніми невирішеними питаннями державно-незалежного статусу. Формуванню подібного типу преси сприяли, як правило, міжнародні воєнні змагання (І та ІІ Світові війни) та політичні перипетії усередині держави (поразка УНР і ЗУНР, інтернація їхніх армій, відтік національної інтелігенції, а також громадянські війни, що призводили до еміграції як військових, так і цивільних осіб. Із огляду на ці складні фактори у вирішенні долі багатьох слов'янських народів, передусім українців, у першій половині ХХ ст. (1914–1950 рр.) на всіх контитентах (найбільше у Європі) виникали табори різного призначення: для військовополонених, виселенців, переміщених осіб, біженців, найманих робітників тощо.
Скажімо, табори для українських військовополонених зосереджувалися під час Першої світової війни та після її завершення на території Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Росії. Катастрофа незалежних держав Східної і Західної України у 1919–1920 рр. призвела до розміщення інтернованої національної армії на теренах Польщі, Румунії і Чехії. У цей же час збройна громадянська боротьба в самій Росії, сутички більшовиків із незадоволеними військами Врангеля, Юденича, Денікіна та інших непримиренних царських генералів дали привід до втечі з країни багатьох військових, а з-поміж них і великої кількості українців. Подібні поселення й табори існували у Єгипті, Туреччині, Болгарії, Югославії, Греції, Сирії, Латвії, Естонії, навіть Данії і Норвегії. Але інтернованими ставали не тільки солдати чи офіцери тієї чи іншої опозиційної армії; у табори потрапляли також політично чи національно інакодумаючі, коли на певній території встановлювалася влада іншої держави. Це стосувалося долі багатьох західних українців, які внаслідок фронтального наступу російської армії виявилися вивезеними на Волгу, за Урал, у Туркестан і т.д. У 1919–1920 рр. польська влада теж здійснила подібний крок, запроторюючи цивільне населення до Берестя, Домб'є, Пікулич, Модліна тощо (загальна кількість полонених та інтернованих на польській території у 1919 р. досягала 100 тисяч).
Варто наголосити: починаючи від таборів військовополонених у центрі Європи, продовжуючи інтернованими у східноєвропейських державах, завершуючи військовополоненими та переміщеними особами після ІІ Світової війни, українці використовували найменшу нагоду для культурно-просвітньої і духовно-мистецької праці, для видавничої діяльності й поширення рідного слова поза батьківщиною. Тому видання, котрі постали за досить несприятливих для людського існування обставин, все ж давали змогу різночасово тисячам українців випробувати й загартувати свою національну свідомість, підтримати духовно-культурну енергію, зберегти патріотичні почування й віру у незалежність своєї держави.
Серед масиву української таборової періодики знайдемо понад 600 розмаїтих видань, де співробітничали відомі громадсько-політичні, культурно-освітні й літературні діячі: З. Кузеля, Б. Лепкий, В. Пачовський, В. Сімович, А. Жук, В. Біднов, І. Огієнко, С. Петлюра, Є. Маланюк, О. Саліковський, М. Чирський, К. Поліщук, І. Багряний, Ю. Клен, У. Самчук, Катря Гриневичева, Ю. Шевельов та багато інших, чий публіцистичний, мистецький і науковий талант розвивався завдяки часописам, що підтримували державну ідею поза межами України у першій половині ХХ ст. Так, під час Першої світової війни у Раштаті, Зальцведелі, Фрайштадті, Вецлярі, Йозефштадті, Ганновері-Мюндені, Білій на Підляшші, де серед полонених із російської армії інтенсивна національно-духовна праця велася за допомогою Союзу визволення України, з'явилося понад 10 часописів ("Вільне слово", "Просвітній листок / Громадська думка", "Наш голос", "Розсвіт", "Розвага", "Селянин", "Шлях", "Метелик", "Основа", "Рідне слово", "Свободне слово"); на італійській землі галичани із австро-угорської армії створювали у 1919–1920 рр. рукописну пресу – белетристичний журнал "Полонений" із сатиричним додатком "Лязароні" та ще неперіодично готували "Нові вісти" й "Касинський українець" (Монте Кассіно).
Табори інтернованого вояцтва армії УНР на теренах Польщі впродовж 1920–1924 рр. сприяли виданню в Каліші, Щипйорно, Ланцуті, Вадовицях, Стшалкові, Александрові Куявському, Ченстохові, Пйотркові Трибунальському близько соті газет, журналів, бюлетенів, альманахів, найяскравішими серед яких стали "Веселка", "Наша зоря", "Нове життя", "Релігійно-науковий вістник", "Українська трибуна", "Залізний стрілець" та ін. У таборі галичан у Тухолі популярністю користувалися рукописні видання: інформаційні "Рада", "Табор", "Спортовець", сатиричні "Лежух" і "Взад". Із 1919 до 1923 р. Українська Галицька Армія, інтернована у Чехії (Німецьке Яблонне, Ліберці, Йозефів), подбала про появу часописів "Голос табора", "Український стрілець", "Український скиталець", "Бомба", рукописних випусків сатиричного змісту - "Камедула", "Лазарет" та ін. У Румунії (Брашов, Фагараш) видавалися у незначній кількості "За гратами" й "Український таборовий вісник". Навіть у Єгипті поширювався український журнал "На руїнах" (Тель-ель-Кібір, Сіді-Бішр, 1921).
Ще розмаїтішою постає таборова преса після ІІ Світової війни. Найчисленнішим є загал українських часописів на території Німеччини, де поряд із видавничими центрами і розгалуженою мережею періодики (скажімо, у Мюнхені, Авгсбурзі. Новому Ульмі, Фюрті, Регенсбурзі і т.д.) була зорганізована ціла низка науково-освітніх, політичних і професійних організацій (серед них Мистецький Український Рух, Спілка українських журналістів, Національно-демократичне об'єднання українських журналістів). Досі не втрачають свого документально-історичного, національно-державницького та культурно-духовного значення газети й журнали, такі як "Літаври", "Час", "Українські вісті", "Неділя", "Літературно-науковий вісник", "Промінь", "Арка", "Лис Микита" та ін. Водночас 15-тисячна українська громада колишніх "дивізійників" на терені Італії (Беллярія, Местро, Ріміні) користувалася загальнотаборовою і локальною пресою, що складала понад 20 назв. Наприкінці травня 1947 р. у Великій Британії також створені табори для військовополонених, куди переїхала значна частина представників І Дивізії УНА (їм призначалося 6 таборових видань).
Українська таборова спільнота в ці періоди була різною, неоднакові ставилися завдання перед полоненими й інтернованими, адже їхня національно-політична свідомість ніколи не була однорідною. Але примусові чи "добровільні" вигнанці з батьківщини, фактично "уламки нації" на чужині, проходячи болісні етапи таборового життя, все ж мусили довести здатність до самостійного існування, розвитку особистості, виявитися як "національне тіло" серед інших народів і зарекомендувати свої вміння і таланти у масштабах європейських держав. Професора і військового, студента і неграмотного, селянина і робітника відгороджував од вимріяної Європи, таким чином, не "китайський мур" відстані, а відвага цивілізованого входження в інші суспільства. Тож "рація національного існування" рішуче вимагала інтелектуального, культурного, розумного поєднання з багатогранним світом Заходу. Інтереси майбутнього України нерозривно пов'язувалися з європейським розвитком.
Але на першому етапі основним все ж лишалося завдання розворушення національної свідомості, національно-духовного самоствердження у європейському просторі. Війна стала для багатьох тяжким випробуванням, але, як писалося у пам'ятковій книжці-календарі "На переломі" (Відень, 1915): "Наш нарід перетворився в націю і назверх - в чужих, і в своїй середині, бо наша народня свідомість нечувано зросла під цей кривавий час". Доречними виявилися постійні заклики: "Пильнуймо, аби бути гідними слушного часу", "Не прогавити своєї долі", "Знай і пам'ятай, що ти Українець і не вагайся для добра рідного краю пожертвувати всього себе. Бо пора то великая єсть!", "Дізнайтеся нарешті, хто ви, яких батьків і чиї сини. Гуртуйтеся, працюйте!". У цьому складному виховному процесі, що відбувався у таборах для українських військовополонених у центрі Європи, поступово "сира етнографічна маса", перетворювалася у загартованих національних працівників. В. Сімович наголошував: "Друковане слово є тим містком, що лучить автора з народом в одне гармонійне тіло, бо те слово таємничими шляхами підсвідомо доходить до душі й зрозуміння нашого селянина-хлібороба в овечій свитині та заторкує струни його національного "я" і розбуджує його національну свідомість. Тішуся, що праця нашого Товариства за півтора роки дала позитивні наслідки, а це є доказом того, що ми взяли правильний культурно-національний курс".
Досить показовими у цьому відношенні стали сподівання щодо української нації, її національно-визвольних змагань і загального місця в колі європейських народів - ті думки, які висловлювалися представниками різних держав у спеціальній анкеті з нагоди виходу у світ сотого числа віденського журналу "Ukrainische Nachrichten". Так, професор Рудольф Ойкен ствердив цілковите право українців на усамостійнення; професор Павло Рорбах із Берліна підкреслив значення України для Європи: "Росія вже не позбудеться української Немезиди, все одно, яку хвилево приймає форму доля багатьох українців... Легше вирішити проблеми по Світовій війні і подбати за справу України, а з України за потреби культурної Європи". Редактор берлінського видання "Osteuropausche Zukunft" Давіс Тріч дав підставу сформулювати логічний висновок: "Україна творить дійсно найважливішу проблему найбільшої з усіх проблем, які пустила в рух всесвітня війна, і який би не був кінець війни, все-таки не можна собі подумати жодної будучої всесвітньої політики, в якій українська справа не відігравала б значної ролі..."
Друга "таборова хвиля" зібрала у Польщі, Чехії та Румунії уже свідомих українців, які зробили однозначний вибір, ставши під стяги незалежної держави. Інтернованих фактично супроводжувала й політична еміграція, той "цвіт нації", який ідеологічними та воєнними перипетіями був викинутий із батьківщини. Але опинившись, за словами Олександра Олеся, "без стерна і без вітрил", українська громада мусила знаходии консолідуючі принципи, дбати про своє утвердження на чужині, адже повернення до рідного порогу не передбачалася найближчим часом. І фізичні умови існування, і психологічний настрій не сприяли духовному розвиткові, але порятунком від деградації і морального нищення могла стати тільки освіта, творча праця, самовдосконалення.
Провідною темою української публіцистики за колючим дротом стало загартування національної свідомості як найміцнішої підвалини нашої державності, "путівного маяка і головного критерія" для здобуття авторитетності у європейському просторі. На шпальтах журналу "Наша зоря" у статті "Перше завдання" Є.Маланюк визначив риси, притаманні "активному українцеві". Він вказував: ",,, Це, по-перше, європеєць. Він глибоко, до крові й кісток, почуває себе національно свідомою людиною, себто відчуває свою кревну, нерозривну зв'язаність із українським народом і українською землею, а значить, і з їх долею. Натомість він абсолютно звільнений від московської спадщини і свідомо ненавидить московський азіатизм... Він має освічений, європейськи здисциплінований зимний розум і гаряче патріотичне серце, котре не затремтить перед обличчям смерти за Україну".
Подібна публіцистика, написана пером С. Петлюри, О. Саліковського, І. Липовецького, А. Лебединського, Г. Гладкого, А. Коршнівського, М.Левицького, М. Вороного, І. Зубенка, М. Селегія – сотників Армії УНР, прикрашала сторінки "Нашого життя", "Променя", "Залізного стрільця", "Зірниці", "Ока", "Табора", "Української трибуни". Особливе місце тут належало літературно-мистецькому журналу "Веселка", який об'єднав у Каліші ціле гроно мистецьких талантів: Є. Маланюка, Ю. Дарагана, К. Поліщука, М. Островерху, М. Селегія, М. Чирського, Б. Базилевича, Ф. Крушинського, В. Лімниченка, П. Омельченка, які прагнули створити "поему Нації", стати "аргонавтами, що попливуть за золотим руном Держави Української". З-поміж літераторів своєю непересічністю, енциклопедичністю, володінням словом вирізнявся Є. Маланюк, якому, зокрема, належить і стаття "Ідеї і дії", де він накреслив величні завдання - "вдихнути душу національній культурі, створити привабливо прекрасну Легенду України, запалити Народ Український свяченим вогнем національної релігії, впоїти, одухотворити Чорнозем могутньою Ідеєю, натхнути його жадобою національного життя".
Ця ж проблематика невідступно супроводжувала українську еміграцію і в таборах для переміщених осіб на території Німеччини та Австрії, в Італії і Великій Британії після ІІ Світової війни. Широкому розголосу національних устремлінь та їхнього пристосування до європейських традицій та орієнтацій сприяв і той факт, що у цих таборах виявився надзвичайно високий відсоток нашої інтелігенції – понад 20 %. Так, у притаманному стилі, прагнучи "відточити думку гостріше леза", Ю. Косач підкреслював європейську основу українця: "Не сноба, не монпарнаського безбатченка, але такого, який власне "я" собі давно вилеліяв із тісним зв'язком із предками й ґрунтом, із цим, що в тобі нуртує незбагненно міцно. Слово Батьківщина ніколи нікого не розчаровувало. Тепер особливо! В ім'я Її можна понести найбільші жертви. Нехай навіть це не в'яжеться з особистим щастям... Українськість у сполуці з європейськістю. Не тією пошматованою, відокремленою, а тією суцільною, що творилась віками - все легке й часове спливало наверх, усе вічне отстоювалось, мов вікове вино. Тут є й еспанське "десперадо" (проти хвиль, без надії таки сподіватись), і панськість англійського острівного світу, й ентузіазм французький, майже жандарківська екстаза, тверда католицько-пейзанська екстаза. Гомо європеус – це джентльмен і Дон Кіхот, це слухач фуги Баха і Корсар" (Рідне слово. – 1946. – Ч. 3/4).
В одному з листів до друзів Леонід Мосендз закарбував на чужині, 13 червня 1949 р., слушні рядки: "Криза нашої духовости все повставала не від браку талантів, а від браку людських і національних характерів". Це виявила і численна українська преса у таборах Європи у 1945–1949 рр.: постійні дискусії, опозиції, звинувачення, сварки, критикантство. Хоча над усіма панувала одна ідея - незалежної самостійної соборної України, але політичні шляхи до неї настільки відрізнялися, що прийти до одностайності було неможливо. Життєві інтереси нації постійно вимагали єдності державно-ідеологічної думки, але всупереч потребам існували два розбіжні погляди: "блискуче відокремлення" і лояльна співпраця з різними угрупуваннями. Та легше було розділитися, аніж знайти спільні платформи, конструктивні рішення, що допомогли б увійти у чужинний світ.
У зальцбурзькому тижневику "Промінь” Д. Квітка, намагаючись осмислити питання "В ім'я чого?", розглядав духовно-політичну атмосферу життя української еміграції, перенасичену революційною динамікою і повенню ідей, де змагалися за українську державність різні політичні партії під різними гаслами. Автор писав: "У великому неспокійному світі, в світі драматичного змагу ідей, ми творимо сей маленький український світ", де борються, протистоять, заперечують одна одну численні політичні сили, що фактично сповідують одну мету. Тому, на думку публіциста, варто прагнути до єдиного гурту, а не до роз'єднання: "Ми є одна велика сім'я, велика нація, яка, як історичний твір, що формувався тисячоліттями, діє одностайно, в силу своєї збірної національної індивідуальности. Ця індивідуальність у своїй суті однаково проявляється в думанні й діянні української людини, так у часі, як і в просторі" (1948. – Ч. 5/6).
Але на шляху до Європи, виробляючи національний характер, слід не звужувати явища, не спростовувати самої проблеми (часто "анахронічну просвітянщину" ототожнювали з національною духовністю, сентиментальні сльози-вболівання за долю України і невичерпний розпач – із національною ідеологією, примітивізацію національно-культурних "атрибутів" – із світовими досягненнями). Патетичних вигуків недостатньо, бо, за словами І.Франка, театральний "бляшаний грім" ще нікого не вбив...
Як стверджував Б.Олександрів у статті "Куди прямуємо" на сторінках тижневика "Промінь": "Можна бути культурною людиною і в Азії і безпросвітним невігласом у Європі. Якраз тут, у Європі можна зустріти незчисленну кількість назверх культурних анальфабетів. Чимало наслухавшись вдома про фавстівську Західню Європу, багато з нас мусило розчаруватись, опинившись у ній і побачивши на власні очі маленьких людей, що роїлись у тіні великих і підленько гендлювали витворами їхнього справді титанічного духа. Бути європейською людиною саме в такому розумінні, плекати дрібненький егоїзм європейського міщанина - не багато чести. А коли говорити про якийсь окремий європейський гуманізм, то не можна сказати, що європейські концентрацйні табори особливо різнилися від азійських, хіба що мали модерніші крематорії... І якщо нам треба чогось шукати в духових скарбницях Європи, то шукаймо з тверезим розсудом, шукаймо вічних, загальнолюдських вартостей, справді великих витворів європейського духа, не мавпуючи органічно-чужого нам і зайвого. Перед нами – дороги в невідоме. Багато з нас у найближчому часі залишить австрійську землю, а з нею і Європу взагалі. Нас не чекають уквітчані експреси до рідного краю, а кораблі до чужих земель. Важко шукати у чужих краях загублену правду, але іншого шляху поки що не маємо. Ті, що лишилися в рідному краю і не можуть сказати світові трагічну правду про себе, – надіються, що цю правду скажемо ми. Наша місія у світі – велика і відповідальна, бо ми репрезентуємо тут свій народ, свідчимо про його національні змагання. І якщо ми будемо не мужами, а тільки "хлопцями", не підійматимемо свій інтелектуальний рівень і не поглиблюватимемо свою духовну культуру опануванням кращих здобутків людського генія взагалі - нас ще довгі століття вважатимуть тільки "людьми пшениці", як вважає канадійський іміграційний уряд... " (1948. – Ч. 2).
Як правило, українські митці випереджали у своєму розвитку національну політику. Тому невипадково за сторінок місячника "Арка" прозвучав заклик (подібний до того, що висловлювався Євгеном Маланюком та його однодумцями у каліській "Веселці" 1922–1923 рр.): "Ідейний підмурівок мусить зумовлювати доба, в якій живемо. Формуємось у націю. Відчуваємо вивершення української духовности. Періоди розгортання крил за нами. Перед нами простір, що манить до великого старту. Бути буттям людини, що чує під собою форму планети, - це значить бути українцем. І орієнт, і окцидент, і традиції, і вимоги дня... І не будемо хвилюватись, коли вимога синтези буде змушувати нас дивитись на речі без упередження та забобонности Знаємо, що перед нами події, які рішать і завершать епоху двох середньовіч - середньовіччя, що шукало Бога, й середньовіччя, що шукає людини" (1947. – Ч. 1).
"Втискання України в Західну Європу не є ідеєю найновішої дати", – ствердив Б. Стебельський у статті "На межі епох" у "Літературно-науковому віснику" (1948. – Кн. 1), адже тривалий час доводилося "борсатися поміж фіктивними поняттями Заходу і Сходу"; необхідно було передусім створити власну духовність, нею озброїти наш інтелект. Завдання полягає у тому, щоб ненав'язливо, рівноправно, зацікавлено увійти в "родину дійових культурних осередків". Критик стверджував: "Україна насьогодні не є дочіпкою в орієнтації на Схід чи Захід, але вона є стрижнем-віссю, що довкола неї організовуються нові, дарма, що вже тисячі років існуючі, біологічно та духовно окреслені вартості, значення й важливість яких для цілого людства виходить далеко поза межі цього культуротворчого кола. Наші часи - поріг нової епохи, нагадують добу італійського ренесансу..."
Доля України – постійно знаходитися на "новому порозі", переживати революції, струси і катастрофи; сьогодні, як і 55, 83 чи 95 років тому, відчувати початок, ще один виток свого безкінечного ренесансу... Відроджуємо культуру й економіку, формуємо націю і виховуємо душу... Мусимо пам'ятати, що в основні розбудови все ж лишається особистість – без неї неможливий поступ, прогрес, розвиток цивілізації. Щоб українська індивідуальність не асоціювалася з трагічно приреченими сизифами чи іншими нещасливцями, котрі вічно у муках тягнуть камінь догори, але він завжди падає вниз, слід усвідомити власний духовний світ, утвердити ідею національного буття й узгодити його координати у європейському просторі, синтезувати в загальну площину загальнолюдських цінностей.
З цією сентенцією співзвучні політичні погляди, висловлені Б. Крупницьким у статті "Історичні основи європеїзму України" (ЛНВ. – 1948. – Кн. 1). Автор наголошував на парадоксі: належачи фізично до Східної Європи, Україна належить духовно до Західної Європи. Історично наша земля завжди лишалася окраїною Європи; як Іспанія на Заході, так Україна на Сході "боронила останні бастіони європейського духу" проти турецько-татарського чи арабського світу; але і в цій боротьбі вона жила європейським життям, український розвиток був європейським.
Публіцист поставив складні й багатозначні питання: "... Чи ми перебрали те чи те з європейської культури, від її головного струму, чи ми в ті чи в ті періоди нашого життя європеїзувалися, чи ми взагалі жили спільним духовним життям із Західною Європою? Чи ми європейські люди, чи європеїзовані? Чи Україна європейська країна у вищезазначеному розумінні? Чи ми тільки орієнтуємось або бажаємо орієнтуватися на Західну Європу, чи ми своїм історичним минулим належимо до неї?"
Перебуваючи у таборах для переміщених осіб, Б. Крупницький давав чіткі, усвідомлені, виголошені без вагання, продумані відповіді: говорити про європеїзацію України можна тільки з непорозуміння, адже Україна – частина духовної Європи, не зважаючи на всі особливості її розвитку; тут нема чого європеїзувати: "Треба тільки підтримувати тут вічний європейський дух. Органічний шлях українського розвитку є європейський".