Тематичне і географічне розмаїття української періодики Східної України початку ХХ ст.

ІII. Тематичне і географічне розмаїття української періодики
Східної України початку ХХ ст.
Перед початком Першої світової війни, за підрахунками українського дослідника, бібліографа Варфоломія Ігнатієнка, всього у світі існувало 167 українських часописів, із них 9 щоденних. З цієї загальної кількості 76 видань припадали на Галичину (5 щоденників), Наддніпрянську Україну – 35 (1 щоденник), на Буковині – 11 (1 щоденник), Закарпатті – всього 1 українське видання, у США – 18 (1 щоденник), Канаді – 12, Бразилії – 3, на території Австрії та Росії загалом, окрім українських земель, – 11. Окрім цього видавалися часописи польською, чеською, угорською, румунською, німецькою, російською мовою – про українські проблеми. Існував навіть часопис на есперанто – “Ukraina Stello”.
Ситуація з українськомовною періодикою на східних землях у межах Російської імперії справді виглядала катастрофічною. Це можна простежити за цифровими показниками. Наприклад, всього з часу зародження періодичного друку в тій чи іншій губернії (у Харкові з 1812 р., Києві з 1835 р., Одесі з 1809 р., у більшості губерній – з 1838 р. – з часу появи “Губернских ведомостей) до 1917 р. існують такі показники: у Київській губернії з’явилося понад 800 газет, журналів, вісників, альманахів, бюлетенів тощо (із них українською мовою видавалося – 95), у Херсонській губернії, з Одесою включно – понад 750 (українською мовою - 10), в Катеринославській – 267 (відповідно українських - 10), Харківській – понад 300 (13), Подільській – 11 (3), Полтавській – 198 (30), Чернігівській – 95 (2), Волинській – 102 (3).
З 1905 до початку введення воєнного стану в Російській імперії (2 липня 1914 р.) у межах цієї держави, передусім на території Східної України, а також у Москві й Петербурзі, оголосили про своє існування, бодай одним номером, 45 часописів рідною мовою.
Серед них найбільше видань зареєстровано у Києві – 25, у Катеринославі та Харкові – по 3, Полтаві, Одесі, Могилеві-Подільському – по 2 видання, у Лубнах на Полтавщині та Хотині на Поділлі – по 1, а також 5 видань у Петербурзі, один журнал у Москві.
Зокрема у Києві з 1905 до середини 1914 р. виходила низка часописів: „Боротьба”, „Засів”, „Село”, „Маяк”, „Світло”, „Рада”, „Рідний край”, „Рада”, „Нова громадада”, „Літературно-науковий вісник”, „Українська хата” та ін.
До політичних видань варто зарахувати “Боротьбу” („часопись політична, економічна і літературна”), що виходила у 1906 р. за редакцією Миколи Стаховського, газета фактично була органом української соціал-демократичної парті. Подібним органом можна вважати і щотижневу газету “Слово” (1907–1909) за редакцією спочатку Олени Корольової, а згодом Симона Петлюри.
Наприкінці 1905 р. постає перший і тривалий час єдиний у Росії український національний щоденник – політична, економічна і літературна газета “Громадська думка” (з 31 січня 1905 до 18 серпня 1906 р. за редакцією Володимира Леонтовича і Федора Матушевського, видавці – Володимир Леонтович і Євген Чикаленко), після її закриття з 15 вересня 1906 р. видавалася щоденна газета з такою ж програмою під назвою “Рада”, де видавцями значилися Борис Грінченко (саме він наприкінці 1905 р. отримав дозвіл, як виявилося, – “запасний”, на видання цієї газети) та Євген Чикаленко, а редакторами були послідовно Борис Грінченко, Мефодій Павловський, Валентин Галевич, Яновський, Андрій Ніковський.
Редакція вважала свою газету політичною, але непартійною; стверджувала у програмі обстоювання і поширення прав суспільства та органів громадського самоврядування. Найбільша увага тут зверталася на справи народної просвіти, потреби вчительства, питання культурно-просвітнього характеру. Зокрема у програмовій статті “Рада” обіцяла читачам обстоювати кооперативну справу, подавати звістки і дописи про життя культурне, економічне, політичне; про здобутки і втрати українського народу в Росії, на Галичині й Буковині, у Канаді, США та Бразилії; колегія щоденного часопису вважала, що “поліпшення матеріального добробуту, економічний розцвіт країни є основним ґрунтом для зросту національної культури”.
Водночас із “Громадською думкою” у січні – грудні 1906 р. Володимир Леонтович, Євген Чикаленко, Борис Грінченко і Сергій Єфремов благословили у світ літературно-науковий щомісячний журнал “Нова громада”, котрий припинив своє існування наприкінці першого року, поступившись місцем “Літературно-науковому вістнику” за згодою із Михайлом Грушевським.
Із січня 1907 р. починає виходити “реформований” “Літературно-науковий вісник”, який поділився на дві редакції: основна у Києві, яку послідовно очолювали Фотій Красицький, Людмила Старицька-Черняхівська; львівською редакцією керував спочатку Володимир Гнатюк. Видавцем залишався Михайло Грушевський. Журнал проіснував до серпня 1914 р., закритий на час дії воєнного стану, відновлений у 1917 р. у Києві, де виходив до 1919 р., потім знову перенесений на свій історичний ґрунт до Львова, де й видавався до початку Другої світової війни (1939 р.) під орудою Євгена Коновальця і Дмитра Донцова (у 1932 р. змінив назву на “Вістник”, проголосивши себе органом націоналістичного спрямування).
У 1908 р. вийшло 12 випусків щомісячної збірки “Українська муза” за редакцією Олекси Коваленка, де друкувалися найіменитіші національні поети і прозаїки початку ХХ століття .
Популярний літературно-науково-громадський та економічний ілюстрований місячник “Українська хата” виходив у 1909–1914 рр. за редакцією Павла Богацького, подаючи найновітніші в європейському руслі задуми, літературно-критичні спрямування та творчі зразки модерної української генерації того часу.
Ілюстрований журнал “Вісник культури і життя” (1913) за редакцією Павла Богацького ставив завданням: “Держучи руку на пульсі культурного життя, приносити в українську сім’ю знанє того, чим живе і дише культурний світ, новини наукового й артистичного руху; а передовсім має на ціли знайомити кожну частину нашого рідного краю з культурним житєм других його частин, стати органом, що підтримував би духовну зв’язь між Україною, Галичиною, Буковиною, Угорською Руссю, Канадийською, загально-американською і всякою іншою українською еміґрациєю” (1913. – № 1).
Далі йде літературно-науково-артистичний журнал; місячник літератури, науки й громадського життя марксистського напрямку “Дзвін” (1913–1914), редакторами-видавцями якого були Преподобний, Ващенко, Спиридон Черкасенко.
У ці ж роки (1913–1914) С. Корольчук видавав у Києві ілюстрований літературно-мистецький журнал “Сяйво”. У 1914 р. з’явився ілюстрований тижневик літератури, політики й культури “Згода” під керівництвом А. Авраменка.
У 1908–1913 рр. видавалися “Записки Українського наукового товариства у Києві”, які редагував комітет у складі Михайла Грушевського, Г. Павлуцького, Володимира Перетца, Миколи Василенка. Схожий характер притаманний науковому тримісячнику українознавства під назвою “Україна”, що вийшов у 1914 р. за редакцією Михайла Грушевського. Також у 1907 р. вийшло 12 номерів щомісячного журналу “Україна” за редакцією Володимира Науменка, який таким чином спробував продовжити життя досі успішного наукового вісника історико-етнографічного та белетристичного спрямування “Киевская старина” (1882–1906). Як бачимо, послідовність появи цих наукових українських органів, їхня “змінність” є такою: “Україна” (1907 р.) дає дорогу “Запискам Українського наукового товариства у Києві”, їх продовжує тримісячник “Україна” у 1914 р.
З 1911 до 1912 р. виходила українська тижнева народна ілюстрована газета для селян і робітників під назвою “Засів” (редактори-видавці Віталій Товстонос та О. Степаненко). Часопис прийшов на зміну попередньо закритій газеті подібного спрямування “Село” (1909–1911) за редакцією Ганни Ямпольської. Фактично “опікуном” обох видань був Михайло Грушевський.
У 1912–1914 рр. у Києві існувала щотижнева газета для селянської і робітничої інтелігенції “Маяк” (ред.-видавець З. Шевченко). Цікавими тут були публікації – цикл “Листи до інтелігенції” Миколи Письменного, який вибрав підзаголовком до першої подачі крилаті на той час слова риторичного звучання “Хто ми, що ми і чого нам треба”. Автор писав: “Не має значення – ти учитель, робітник або інтелігент – коли думкою і на ділі пройнявся добром народу, зичиш йому кращої долі і “покладаєш працю, щоб свою думку і мрію здійснити, – ти інтелігент. Ти єсть той парост, без якого, хоч би яке могутнє коріння – все одно зотліє і розсипеться на порох. Ти для народу свого потрібний, оживляєш його; а й для всієї людськости, для всієї людности в світі ти – цінний товариш, бо збагачуєш свою власну культуру” (1906. – Ч. 1).
Олена Пчілка 20 жовтня 1907 р. перенесла з Полтави до Києва видання політичного, економічного, літературного і наукового видання “Рідний край”, який видавала до 1916 р. (під час війни змушена переїхати до Гадяча й там продовжувати своє видання так званою “ярижкою”). Водночас у 1908–1912 і 1914 рр. вона ж стала подвижницею на ниві дитячих часописів, видаючи у Києві неперіодично журнал для дітей старшого й меншого віку під назвою “Молода Україна”.
Український двотижневий кооперативний журнал “Наша кооперація” (1913–1914) видавався під керівництвом І. Немоловського та П. Зайцева.
Подібний характер мав і хліборобсько-кооперативний ілюстрований журнал “Рілля” (1910–1914, 1917), де редакторами-видавцями були Євген Архипенко та Аристарх Терниченко. У редакційній статті колектив розмірковував над культурним становищем на селі: “... Книжок і газет відцурались... Чи мусимо пасти задніх?? Що понесемо на “мировий базар”: свою культуру, вдачу, хист? Настає весна в історії хліборобської України, люди одкидають байдужість, беруться до праці. Велика роль припадає рідним часописам та книгам. Вони, ті вогники, залітають у найтемніші закутки рідного краю, несуть свіжу думку, зрозумілу пораду, цікаву звістку” (1911. – № 1).
А через три роки мовчання, коли у 1917 р. товариство “Український агроном” і редактори Іван Прихоженко та Кирило Осьмак відновили цей хліборобсько-кооперативний ілюстрований часопис, вони підтвердили: “Як тоді, так і тепер, ми кажемо, що своїм часописом будемо помагати тим, кому обридло працювати помацки, будемо заохочувати хліборобів до кращого порядкування власними справами, оратимемо, наче плугом з гострим лемішем, – живим українським словом – занехаяну і засмічену ниву українську. Скибу на скибу одвалюватимемо ріллю, кидатимемо добре насіння знання в плодючу рідну землю – нехай воно росте й розвивається, хай просвіта і знання запашним цвітом і врожаєм вкриє хліборобську Україну” (1917. – № 1).
Нарешті у 1910 р. постав у Києві український педагогічний журнал для сім’ї і школи “Світло” (проіснував до 1914 р.), ініціатором якого став народний учитель Григорій
Шерстюк, а функції офіційних редакторів і видавців виконували Марія Старицька та його дружина Любов Шерстюк.
Не залишилася тематична палітра Києва цього часу без сатирично-гумористичних видань. Ними стали “Хрін” (“один корінець” якого позначений 1908 р. за редакцією Павла Богацького) та “Шершень” (26 номерів за січень–липень 1906 р., редактор-видавець Володимир Лозинський).
Порадувала українська преса і катеринославських читачів, які 23 лютого 1906 р. отримали один (єдиний) номер щотижневої газети “Запоріжжє” за редакцією Дмитра Яворницького. Часопис конфіскований за публікації поезії Тараса Шевченка “Розрита могила”, невдоволення цензури викликали й думки, викладені у матеріалах “Наші завдання”, “Як вільних українських козаків зроблено кріпаками” та ін. Уже наступного дня, 24 лютого 1906 р. у Катеринославі з’являється наступний часопис – щотижнева політична, економічна і літературна газета “Добра порада” за редакцією Миколи Бикова (№ 1) та Костянтина Дяконова (№ 2–4). Життя зупинилося на четвертому номері, адже частково були конфісковані № 1, 3, 4; редактори-видавці притягнуті до кримінальної відповідальності за поширення антиурядових настроїв, але суд їх виправдав. Нарешті, з 1910 до 1913 р. у місті на Дніпрі видавався український часопис “Дніпрові хвилі” (офіційні редактори-видавці місцеві підприємці Костянтин Котов і Євгенія Павловська; фактичний редактор – Дмитро Дорошенко).
Подібну картину продемонстрував і Харків початку ХХ ст.: 26 березня 1906 р. тут видається єдиний номер політичної, економічної, літературної і громадської щоденної газети “Слобожанщина” за редакцією Миколи Міхновського, а 14 травня редактор-видавець М. Лободовський насмілився випустити у світ № 1 /2 “Поради” - двотижневої газети для селян і міщан-хліборобів українською мовою (з використанням етимологічного правопису). Автором усіх статей був сам редактор-видавець, який наприкінці номера вибачався: “... Як маєш погано орати, то краще випрягати. Яка змога, така й запомога. Що не змогла сила наша, хай пробаче ласка ваша”. Лише у 1912 р. адвокатові Миколі Міхновському як видавцеві та М.Біленькому як редакторові вдалося налагодити випуск щотижневика “Сніп” – українського часопису для інтелігенції (всього вийшло 52 номери).
Чимало труднощів здолала українська громада Одеси, намагаючись долучити читачів до рідного слова. На прохання дозволити видання газети рідною мовою, з яким Іван Луценко звернувся до місцевого губернатора восени 1905 р., надійшла негативна відповідь. 1 січня 1906 р. газета з’явилася у світ російською мовою під назвою “Народное дело”. Після погодження справи з Головним управлінням у справах друку незабаром було дозволено видання під цією ж назвою – “Народня справа” українською мовою. Ця літературна, економічна, наукова газета як “орган місцевої групи українців” вийшла 8 січня 1906 р. й була одразу заборонена місцевою адміністрацією: за офіційною версією – за “вредное направление для общественного спокойствия”; а з іншого боку, констатуючи факт про відсутність цензора – знавця української мови, бо той, який був в Одесі, міг лише “вловити окремі місця при загальній неясності всієї статті”.
Продовжувачем попереднього часопису стала газета “Вісти”, перший номер якої датований 5 лютим, а останній, № 4 / 5, 21 березня. Видання фактично стало органом місцевого товариства “Просвіта”, редактором-видавцем була Л. Шелухіна. Газета намагалася втілити в життя гасло: “Ми будемо боронити інтереси всіх скривджених, принижених, “трудящих і обременьонних”. Ми стоятимемо за однакові й рівні права всіх народів Росії на їх національно-культурне і політичне життя... Наш ідеал не розруха і роспад, а добрий лад, високий гуманізм (любов до людей)у відносинах і єднаннях...”.
Нелегким був шлях українського друку й на Полтавщині. У містечку Лубни 12 листопада 1905 р. “явочним порядком” (без дозволу на видання, без очікування на “Тимчасові правила про друк” від 24 листопада 1905 р.) місцеві поміщики брати Шемети на кошти Лубенської української громади, як тут вказувалося, випустили перше число селянського часопису “Хлібороб” (всього вийшло 5 номерів), “одвічальним редактором” значився найменший із братів – Микола Шемет. 24 грудня 1905 р. у губернському центрі сприянням Григорія Маркевича та Олени Косач, за редакцією Миколи Дмитрієва і Григорія Коваленка вийшов часопис політичний, економічний, літературний і науковий “Рідний край”, який проіснував до 1916 р., видаючись пізніше у Києві та Гадячі. А в 1913 р. у Полтаві виник спеціалізований вісник санітарії, гігієни, медицини і природознавства “Життє і знаннє”, наступного року перейменований на “Вісник життя і знання” (1914) за редакцією Григорія Коваленка.
Ще три часописи рідною мовою постали на подільських землях. Спочатку поміщик польського походження Йоахим (Іван) Волошиновський 23 лютого 1906 р. заснував у Могилеві-Подільському селянську газету “Світова зірниця” (газета проіснувала до 1913 р., потім відновлювалася у 1917 і 1920 рр., видавалася також у селах Пеньківці та Кам’янці Подільської губернії, а також у Києві). Додатком до цього тижневика став часопис “Читайте, діти!” (1906). Оголошуючи передплату на 1913 рік, входячи в сьомий рік видання своєї газети, редактор повідомляв і про проблеми, і про певні редакційні здобутки. Передусім він констатував звичайну для українського часопису річ: хоч передплатників і збільшилося, але прибуток не покриває витрат, не вистачає навіть коштів на покриття витрат на друк, папір і розсилку; доводиться весь час докладати свої гроші. Не доводиться тут говорити вже про додаткових помічників у редакції: “дурно ніхто робити не хоче і не може, а одному чоловікові вести все діло тяжко, а нераз таки прямо через силу. Поки газету здати в друкарню, то треба перше цілого нумера своєю рукою написати. Одно з голови, а друге, хоч прислане, то треба поправити і переписати начисто, бо такого матеріалу нема, щоб його можна було прямо здати в друкарню. Все приходиться переправляти, щоб воно вийшло і легко, і зрозуміло, і до діла непогано” (1912. – № 43 /44).
А в містечку Хотині редактор-видавець Пилип Немоловський випустив 2 числа місячника для селян “Хата” (з відділами: політичним, господарським і лікарським) у липні – серпні 1906 р. Звертаючись “До читачів” у передовій статті, редактор констатував: “У газеті для селян кожна стрічка повинна мати якесь практичне значіння у щоденному житті... Ми видаємо “Хату” для того, щоб селяне наши призвичаювалися, приохочувалися до читання часописей та щоб ширити серед селян правдиві, розумні і корисні вісти”. Другий номер за вміщення статті “Про податі” було арештовано, хоча арешт за постановою суду відмінили, але видавець більше не наважився ризикувати.
У цей же період у Петербурзі та Москві виникають 6 часописів, серед яких ілюстрований тижневий журнал “Зоря” (Москва, 7 номерів у 1906 р. за ред. Івана Оппокова), політично-літературно-науковий місячник “Вільна Україна” (Петербург, 1906, редактори – Антон Шабленко і Прокіп Понятенко), газета політична, літературна й економічна “Наша Дума”, потім змінювала назву на “Рідна справа”, “Вісті з Думи”, а також орган українських пасічників “Українське бджільництво” (1906, перенесений згодом до Києва) та орган українського студентства “Український студент” (Петербург, 1913–1914 за редакцією Євгена Нероновича).