Журналістські уроки Михайла Коцюбинського у житомирському часописі “Волынь”

Журналістські уроки Михайла Коцюбинського у житомирському часописі “Волынь”

Протягом десятиріч творчість Михайла Коцюбинського – видатного українського новеліста, публіциста, критика привертала увагу багатьох дослідників, зокрема М. С. Грицюти, Н. Й. Жук, В. Я. Звиняцковського, Н. Л. Калениченко, М. О. Костенка, Ю. Б. Кузнецова, Й. Я. Куп’янського, В. І. Масальського, Ф. А. Приходька та інших учених, які створювали “літературні портрети”, семінарії і посібники, літопис життя і творчості, розглядали особливості мови і стилю, поетичного почерку, специфіки новел тощо. Останнім часом започаткований випуск “Листів до Михайла Коцюбинського” (Ніжин, 2002), упорядкованих і прокоментованих В. Мазним; а в руслі літературного проекту “Текст + контекст, знакові літературні доробки та навколо них” В. Панченко підготував “Капрійські сюжети” – “італійську” прозу М. Коцюбинського і В. Винниченка (К., 2003). Новий погляд на життєві колізії українського класика подала С. Павличко у статті “Пристрасть та їжа: творча драма Коцюбинського”.
Однак журналістська діяльність цього митця слова довгий час залишалася поза увагою науковців, адже публіцистична спадщина М. Коцюбинського не вичерпується 12 нарисами, статтями, рецензіями та 12 оглядами у рубриці “Свет и тени русской жизни”, представленими у семитомному зібранні творів. Ще у 1977 р. у Львові була захищена кандидатська дисертація Н. М. Бажан “М. М. Коцюбинский – журналист и литературный критик”, що з огляду на певні ідеологічно-національні традиції не змогла досконало оцінити публікації літератора на шпальтах “Зорі”, “Буковини”, “Дзвінка”, “Правди”, “Волыни”, “Ради”. Тож сьогодні залишається широке поле для досліджень того національно-освітнього контексту і тих професійних уроків, які здобував особисто і прищеплював місцевому громадянству М. М. Коцюбинський.
Простежити журналістські уроки М. Коцюбинського дає змогу передусім політичний, літературний і громадський щоденник “Волынь”, у редакції якого письменник працював майже півроку. Влаштуватися сюди його змусили обставини: залишивши роботу у філоксерній комісії в 1897 р., мав надію одержати посаду завідуючого книжковим складом у Чернігівській губернській земській управі, однак губернатор не допустив його до цієї праці, тож письменник змушений був тимчасово виїхати до Житомира. Тут він працював із листопада 1897 до березня 1998 р. спершу на посаді адміністратора, потім завідував хронікою і відділом “Свет и тени русской жизни”. Як свідчать листи до дружини В. Коцюбинської, умови праці у газеті були складні: видавець О. М. Коген не дбав про сприятливі умови журналістської праці, погано фінансував, співробітники змушені були часто бідувати. Михайло Михайлович був украй невдоволений перебігом редакційних подій. Нарікаючи, що доводиться “звиватися, як муха на окропі” чи “розриватися на 100 частин”, він добросовісно виконував щоденні журналістські обов’язки, інколи самотужки випускав у світ новий номер, продавав у конторі свіже число, оформляв передплату.
Напрям часопису, байдужість керівництва, нефаховість співробітників провінційного часопису часто обурювали письменника: “Погане це життя такого газетника, та ще у такому паршивому органі як “Волынь” наша. Будь це ще газета з симпатичним напрямком, стій коло нього живі люди, легше було б співробітникові. А то маєш таке почуття, наче сидиш в купі гною, а навкруги тебе всякі паразити. Бридко!”. Скаржився журналіст і на фінансовий хаос у виданні: “Певно скінчиться тим, що або “Волынь” стане за місяців 2-3, або доведеться її продати, якщо тільки знайдеться покупець”, - зазначалося у листі до дружини 25 листопада 1897 р. Наприкінці грудня знову проступає подібна скарга на Когена: “Раз у раз дурить, грошей нам не платить, що він собі думає – хто його зна”. Взаємини з видавцем залишалися повсякчас “зимні, як лід”, тож не доводилося розраховувати на приязнь, професійне порозуміння, співчуття. Часто свій стан журналіст оцінював як “утомлений”, “знервований вкрай”, “мов зварений”, незадоволений. Однак М. Коцюбинський змушений був рахуватися зі складними обставинами творчого неспокою, втішаючи себе: “З одного тільки радію, що навчуся видавати газету й буду все знати деталічно. Може, коли здасться”.
Основною працею М. Коцюбинського в газеті “Волынь” була рубрика “Свет и тени русской жизни”. Але “баталії із редактором”, боротьба з “пауками цензури” тривали майже кожного разу, коли доводилося ставити матеріали в номер і відстоювати власну позицію, розпочинати суперечки з редактором Є. Козловським (підписував газету псевдонімом Є. Ф. Фідлер; у листах він також називається “Еф”), який боявся “ідейних речей”, “апетиту” цензури і немилості влади, намагався приглушити суспільно значимі акценти оглядів свого непокірного співробітника. Невипадково М. Коцюбинський із гіркою іронією зазначав: “Эф” усе бурчить та називає цензуру божевільною... Що б то, якби бог дав свині роги! – Якби “Эф” та був цензором”. Не скупився журналіст і на епітети, називаючи своє начальство “мерзенною істотою”, “лакейською душею”, “грубою худобиною”, невихованим невігласом, який перед сильнішим може стати “тихше води, нижче трави”.
М. Коцюбинський уважно перечитував тогочасну російську пресу, “вирізував” із неї більші чи менші шматки, відповідно організовував, опрацьовував ці матеріали, підпорядковував їх висвітленню тих чи інших питань. То була своєрідна праця. Намагаючись приспати увагу цензури, журналіст свідомо обмежував себе як коментатор, часто не висловлювався з приводу певної інформації, коли факти говорили самі за себе. Іноді співробітник “Волині” нарікав на “невинні компіляції”, де зовсім не видно його авторської особистості.
Жартома письменник називав себе “закрійником”. Скомпонувавши відповідним чином виписки зі статей, надрукованих у російській періодиці, йому вдавалося донести сміливі думки до громадськості. Найчастіше у своїх оглядах Михайло Михайлович використовував матеріали таких видань, як “Сибирь”, “Образование”, “Царицынский вестник”, “Волжско-Донской листок”, “Самарская газета”, “Степной край”, “Волгарь”, “Сын отечества”, “Енисей”, “Бессарабец”, “Одесские новости” та ін. Працюючи над однією зі статей, оглядач повідомляв В. Коцюбинській у Чернігів: “Зараз зібрав щось коло сотні газет (по 1-му числу кожної) і хочу зробити характеристику щоденної преси. Може, ти прочитаєш де-небудь в журналах що-небудь таке, що відноситься до характеристики або руху преси в Росії, – напиши мені про це”. Тому, уважно переглянувши російські часописи, журналіст “Волыни” зосередив увагу на публікаціях газет про становище преси, що почала втрачати здатність відчувати “пульс життя”, перетворилася в “анемічну”, безколірну, безвідповідальну. Подібні настрої відчутні в редакціях Самари, Одеси, Тюмені, Царицина, Омська, Нижнього Новгорода, Іркутська та інших віддалених од столиці міст, де не тільки казенна цензура, а й обивательська накладали тавро “заскорузлості, боязні світла, недружелюбності до гласності”. Думки М. Коцюбинського були цілком співзвучні роздумам кореспондента Я. Абрамова із газети “Бессарабец”: провінційна інтелігенція мусить усвідомити, що преса – це зброя, засіб просування громадського життя вперед. Називаючи причини “сірості”, фальшивості, відсталості нецентральних видань у Росії, житомирський журналіст вкладав у цей вирок власні спостереження, особистий досвід і світовідчуття.
Окремі свої статті в газеті «Волынь” письменник не позначав повним іменем, залишаючи під матеріалом “прозорий” криптонім. Про те, що вони належать саме Коцюбинському, свідчать листи до дружини та підтвердження житомирських знайомих. Так, огляд “Свет и тени русской жизни” письменник підписав М. К. Про цю публікацію він повідомляв Вірі Устимівні 22 грудня 1897 року: “... Вибравши вільну годину, взявся за “Свет и тени” і дав для завтрашнього № статтю. Отож редактор не згоджується з моїми поглядами на справу – і нам довелось дуже сперечатися та лаятися. Хоч я й одстояв половину статті, та цікавіша половина пропала, бо Фідлер вичеркнув її, опираючись на свої права одвічального редактора”. У цьому ж листі М. Коцюбинський зазначав, що залюбки відмовився б формувати таку рубрику, але, оскільки це входить у його обов’язки, то не може полишити розпочатої справи і змушений надалі “псувати собі кров”. Тому вже наступного дня письменник надіслав дружині число “Волыни” зі своїм оглядом, зазначивши, що воно “обрізане”.
Справжньою удачею вважав письменник публікацію в житомирській газеті матеріалів про українські справи: рецензії на галицькі журнали, огляди шкільної освіти, відродження національних традицій, поширення фольклору, вшанування видатних письменників, обговорення проблем розвитку рідної мови (“К полемике о самостоятельности малороссийского языка”) тощо. Впродовж трьох номерів (№ 22 – 24) за 28-30 січня “Волынь” презентувала статтю “Организация общественных развлечений” - перероблений матеріал відомого українського фольклориста, етнографа і літературознавця М. Ф. Сумцова (оригінально ця публікація з’явилася в січневій книзі журналу “Образование” за 1898 р.), де простежуються європейські шляхи розвитку української культури, проаналізовані вистави малоросійського театру, літературні вечори, поширення народних читань у Харкові, Одесі, Богодухові, Єлисаветграді, попит на екскурсії і подорожі рідним краєм. Висновки про “розумове просвітління”, зростання морально-громадських сил, авторитетність самоосвіти, поява “чистої духовної радості”, як підкреслював професор М. Сумцов, були близькими значній частині національної інтелігенції того часу.
У Житомирі М. Коцюбинський використовував найменшу нагоду для спілкування з місцевими освітніми і літературними діячами, хоча їх було не так густо (передусім Григорій Мачтет і Тимофій Лубенець входили до кола приятелів, та ще “симпатичний і щирий”, але нецікавий посередній письменник Василь Кравченко). Постійно отримував тут журнали – “Літературно-науковий вісник”, “Зорю”, “Буковину”, “Записки НТШ”; надзвичайно радів, коли бачив на конверті штамп “ДЦ” (тобто – дозволено цензурою). В листах до дружини Михайло Михайлович зафіксував: “Зверни, серце, увагу на сьогоднішнє число “Волині”, на одділ бібліографії. Він весь український. Я дуже радий, що помістив звістку про “Вісник”. Зробив, як бачиш, це так зручно, що подав адресу, зміст і ціну, а также про те згадав, що цензура пускає його на Вкраїну. Я певний, що після цієї звістки чимало підпишеться на “Вісник”. “Статтю про П. Куліша передрукували одеські та інші газети “без всякої зміни”, знайшовся рецензент, учитель із Варшави, який даватиме огляди українських книжок; домовився з редактором про публікацію статей Б. Грінченка тощо.
Хоча на початку “житомирського періоду М. Коцюбинський сумнівався, чи вистачить його журналістської енергії, чи не затьмарить жорстока реальність сподівань, все ж наполегливо працював у провінції. Навіть почав збирати матеріал для “повісті на тлі газетному”. Тема була свіжою й оригінальною, поступово складалася фабула, розкривалися широкі горизонти при обдумуванні плану оповіді; але залишалися й сумніви: газета – “надто мала фабрика, щоб її брати за прототип”. Таким чином, цей “плід невиношений” залишився не реалізованим.
За оцінками дослідників української періодики, саме завдяки Коцюбинському газета “Волынь” набула широкої популярності. Інколи навіть не вистачало примірників і доводилось збільшувати наклад. На їх думку, саме таких журналістів, котрі б, незважаючи на цензурні примхи, не покладаючи рук, просували українознавчі матеріали, відстоювали свою принципову думку, потребувала в той час Волинь і весь український край.