Сатиричне перо Володимира Cамійленка

Сатиричне перо Володимира Cамійленка

САМІЙЛЕНКО Володимир Іванович (псевд. і крипт.: В., В.С., В-ий, …ій, В.С-ий, Си-кий, Маруся Вітрова, В.Іванченко, Ікс, В.Полтавець, В.І.Полтавець, Сивенький, В.Сивенький, Смутний, Л.Сумний, Staccato; 3 лютого 1864, с. Сорочинці, тепер Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтавської обл. – 12 серпня 1925, м. Боярка біля Києва) – письменник, фейлетоніст.
Закінчив Полтавську гімназію, навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету, освіту не завершив (“причиною неохоти держати іспити на диплом було потроху розчарування і нехіть до деяких предметів і стан здоров’я”, зазначив сам автор у нотатках до автобіографії). Працював на телеграфі, а з 1893 р. переїхав до Чернігова, де влаштувався секретарем редакції “Земского сборника”. Перші поезії й переклади В.Самійленка опубліковані у журналах “Зоря”, “Правда”, “Зерно”, альманахах “Складка”, “Ватра” та ін. У ті часи “безпросвітної ночі” літератор зблизився зі старою громадою і професорами Київського університету, поступово занурюючись в українське життя. Уже згодом Володимир Іванович ствердить: “Не маючи змоги запалити ясне світло, дбали ми про те, щоб хоч каганчик блідий де-не-де блимав у тій темряві. Не маючи змоги і не наважуючись вести темний і ще цілком не свідомий український народ на боротьбу за свою волю, старалися, щоб хоч не забувалася в народі його національна індивідуальність та щоб збереглась і поважалась його мова, той ключ од в’язниці поневоленого народу” (1922).
З 1900 р. поет працював у Катеринодарі та Миргороді. Прозові гуморески В.Самійленка з’явилися у деяких західноукраїнських виданнях: “Щасливий день пана Ямайського” та “Ідейний чоловік” у львівській “Правді” (1889, 1892), “Бездимний тютюн” - у чернівецькому журналі “Буковина” (1901). Газета “Приазовский край” (Ростов-на-Дону) вмістила два віршовані фейлетони російською мовою – “Ведро воды» і «Беседа о падающей башне, екатеринодарских гласных и других трогательных вещах» (1902).
У 1905 р. літератор переїхав до Києва, де був запрошений коректором і фейлетоністом до редакції щоденної газети «Громадська думка», згодом «Ради». Тут подані відомі сатиричні виступи Сивенького цього часу: “Як я перейшов од слова до … думки”, “Про душі, про п’яти та інші цікаві речі”, “Патріот”, “З моїх пригод”, “Я видаю газету”, “Розмова”, “Надзвичайна пригода з титулярним совітником”, “Дещо з весняних пригод”, “На великдень”, “Від Києва до Чернігова”, “До конституції”, “З записок редактора”, “Маленький фельєтон” та ін. Писав він також і статті (зокрема “Про земство в земських губерніях”, “В справі міської читальні”). У чернігівській газеті “Десна / Утренняя заря” у 1906 р. вийшло друком кілька фейлетонів В.Самійленка, серед яких “Немножко конституции”, “Утренняя заря”, “К лечению некоторых заболеваний» за підписом Staccato.
Сатиричні злободенні вірші “Заклопотаний росіянин”, “Розмова”, “Сон”, “Мрія бюрократа”, “Якби тепер устав Тарас”, “Duettino”, “Весняний спів” з’явилися на шпальтах київського журналу “Шершень” (1906). Цей рік видався найінтенсивнішим у щоденній творчій діяльності письменника, який постійно працював для української преси. Сам публіцист у листі до Є.Чикаленка стверджував, що “крутився, як муха в окропі”.
В. Самійленко зарекомендував себе як умілий перекладач, звертаючись до творчості О. Пушкіна, Ж.-П.Беранже, Дж. Байрона, Е. Верхарна, Ади Негрі та інших літераторів із світовим іменем. Російські, французькі, англійські, італійські автори в українському варіанті зазвучали зі сторінок “Зорі”, “Літературно-наукового вістника”, “Нової громади”, “України”
Матеріальні нестатки змусили В. Самійленка повернутися до Чернігова. Склавши іспит на нотаріуса, працював за фахом у містечку Добрянка. Після Лютневої ревлюції 1917 р. поет опинився у Києві, був запрошений до Міністерства освіти, потім до Міністерства фінансів уряду УНР. Деякі матеріали публіциста побачили світ на шпальтах журналу “Шлях” – це передусім статті мовознавчого характеру (“Дбаймо про фонетичну красу мови”, “Чужомовні слова в українській мові”), а також рецензії на твори К. Поліщука, М. Левицького, В. Домбровського. В. Самійленко був редактором-видавцем політичного, економічного, літературного і наукового часопису “Україна” (1919).
Згодом емігрував до Галичини, разом із редакцією опинився у Тарнові (Польща). Про ці гіркі поневіряння залишив свідчення С. Шелухін: “ Яка гірка іронія і заразом трагедія нації! Хто б міг сподіватися, що революція 1917 р., для якої Самійленко так віддано працював, тільки заступила для нього царських держиморд, цензорів і жандармів на революційних кар’єристів в українському уряді… Вони не придумали нічого кращого, як перевести Самійленка з російської в українську канцелярію і творчому талантові сатирика, лірика, гумориста надали писати українські “вступні і виходячі” реєстри! Наче на глум!..”.
Про тодішні поневіряння на роздоріжжях національної долі О.Олесь у 35-ліття літературної праці свого побратима написав такі рядки: “Стогоном був він німої землі, Сльози і кров він носив у полі, Кидав же перли і квіти”. Наприкінці липня 1922 р. В.Самійленко дістав притулок у садівничо-господарській школі львівської “Просвіти” на Прикарпатті (с.Милованне), де провадив педагогічну та літературну працю. Лише 20 травня 1924 р. письменник здобув “евакуаційне свідоцтво”, згодом радянське громадянство й оселився у Києві, де отримав посаду редактора у видавницті художньої літератури. Спогади “З українського життя в Києві в 80-х роках ХІХ ст.” вийшли друком у журналі “Нова Україна” (Прага – Берлін, 1923).
Об’єктивну і мудру характеристику особистості та творчості В.Самійленка подав Іван Франко у двох своїх працях, зазначаючи “солідність, зрілу обдуманість і обшліфованість” літературної праці, вміння в усьому виявити свою розтривожену і ніжну душу. У “пробі характеристики”, поданій “Літературно-науковим вістником” (1907. – Т. 37. - Кн. 1) критик наголошував: “При тім він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні і своєму народові – і се в Росії тип поки що свіжий, мало ще розповсюджений, тип, можна сказати, будущини. Отим-то він такий дорогий і любий кождому українському серцю, такий своєрідний та національний – не штучний, а немов так готовий уже виріс із рідного грунту…”.