Розвиток преси в університетських осередках. Михайло Максимович.

І. Розвиток преси в університетських осередках
1. Київський університет і Михайло Максимович
На Михайловій горі він провів останні 30 літ свого життя як “київський вигнанець”, залишивши професорську кар’єру у 36 років і лише час од часу повертаючись до викладацької діяльності. Але в ньому перемагав і потяг до журналістики, і потреба спілкування із друзями, і нескінченні дослідження з історії, етнографії, географії. Видатний мислитель і різнобічний учений, невтомний трудівник, Михайло Максимович був, за висловом М. Драгоманова, подібний за значенням до українського Ломоносова, який для Київської Русі слугував всеохоплюючим історико-філософським закладом. Чимало його сучасників стверджували, що Максимович був істинним патріархом нашої науки не тільки в університеті, а й у краї. І в усьому почував себе свідомим українцем, в якому генетично поєднався талант родоводу Тимковичів і Максимовичів – сотників запорізького війська, професорів, письменників (їх було аж 6!).
У діяльності М. Максимовича відчутна нерозривність двох понять – кафедра і журнал. Якраз журналістику Максимович уважав “рідною сестрою” історії, що дозволяє поєднати сили вчених різних галузей знання та зорганізувати їх для загальної справи просвіти й подвигнення народу. Його публікації – здебільшого наукового та літературно-критичного характеру з’являлися у більшості сучасних йому видань: “Московском телеграфе”, “Телескопе”, “Вестнике Европы”, “Москвитянине”, “Северных цветах”, “Молве”, де молодий студент Московського університету, а пізніше помічник професора Гофмана, завідувач саду та гербарію зарекомендував себе як “дивовижне явище в російській ученій літературі”, за зростанням якого спостерігали і до голосу якого прислухалися Адам Міцкевич, Олександр Пушкін, Микола Гоголь, Федір Тютчев та інші. У рік захисту своєї дисертації “Про системи рослинного царства” він був уже знаним у Росії фахівцем української народної творчості, слідом за князем Цертелєвим видрукувавши у Москві чотири книги “Малороссийских песен”.
Висока освіченість і широка культура давали змогу Максимовичу розмірковувати не тільки про речі суто наукові, а й триматися близько до літературних кіл, сперечаючись щодо сутнісних проблем словесності.
Невипадковою була видавнича, редакторська діяльність професора, до котрого тяглися молоді літературні сили. Так, 1830 р. М. Максимовим влаштував видання альманаху “Денница” (пізніше вийдуть у світ ще два випуски – 1831 і 1834 рр.), який в огляді тодішньої російської словесності названий В. Кирієвським найкращим альманаховим виданням, бо в ньому містився цвіт тодішньої прози й поезії Росії.
Ослаблене здоров’я й туга за батьківщиною змушували М. Максимовича думати про повернення на українську землю. Коли трапилася нагода – пропозиція очолити кафедру російської словесності у новоствореному університеті святого Володимира в Києві – він прийняв її із щирим задоволенням, а вже 4 травня 1834 р. міністр народної освіти Уваров підписав призначення 30-літнього професора на посаду декана філософського факультету, та в день відкриття навчального закладу Максимович тут виступав уже як ректор.
У Києві вчений неодноразово наполягав на організації періодики. Все ж його клопоти тривалий час були марними. 1835 р. М. Максимович звертався до місцевої влади з пропозицією про заснування “Киевских новостей” задля “допомоги бідним”, але уряд відповів категоричною відмовою. На основі невеликої друкарні штабу 2-ї армії професор створив університетську друкарню, де мріяв видавати “Ученые записки”, але недостатність наукових сил і матеріальних коштів перешкодила цьому здійсненню.
З 1839 р. М. Максимович виношував задум видання альманаху “Киевлянин”: просить своїх знайомих подавати йому різноманітні матеріали (старовинні історичні записи, грамоти, універсали, акти, листи), збирати пісні, легенди, бувальщини, малюнки з давніх будівель і предметів старожитності. Для пожвавлення свого видання мав на меті подати до збірки вірші й повісті. З цим проханням звернувся упорядник до В. Жуковського, М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Венедиктова та інших літераторів. Для історичного відділу М. Максимович працював здебільшого сам, бо зібрав чималий матеріал, працюючи в архівах Видубецького та Михайлівського монастирів, ретельно проглядаючи пам’ятки Печерської лаври та інших церков. Особливої уваги вимагали представлені в першому випуску “Киевлянина” “Сказання про Коліївщину 1768 р.”, нещадно викоренені цензурою.
Звертаючись до читачів, упорядник обіцяв, що це буде радше літературний альманах, тож його мета – запропонувати таке видання, яке б відкрило незнані або затуманені обрії у царині вітчизняної історії. Справді, в період назрівання грозових бур над українським словом у Російській імперії, це був відважний крок, і невипадково Яків Головацький писав зі Львова: “Видання Вашого “Киевлянина” буде для всієї Південної Русі основним центром розумового об’єднання і поширення просвіти, промінь котрого, дай Боже, впаде і на галицьких сусідів”.
Нарешті 1840 р. вийшов перший номер “Киевлянина”, на який покладалися великі сподівання. Наступного року з’явиться другий, а ще через 9 років – третій випуск цього літературно-наукового збірника. Тут видрукувані твори Г. Квітки-Основ’яненка, П. Куліша, А. Подолинського, Ф. Глінки, але, безумовно, більшу частину альманаху складали історичні розвідки самого Максимовича, що відкривали нові сторінки минулого України.
Принагідно згадаймо і такий факт: хоча ім’я колишнього ректора Київського університету не значилося серед членів Кирило-Мефодіївського товариства, але він бував на деяких засіданнях, товаришував із братчиками, поділяв їхні погляди. Кирило-мефодіївці сподівалися для поширення своїх ідей видавати власний журнал; це питання обговорювалося у присутності Т. Шевченка, М. Максимовича, М. Костомарова та ін. На суді Т. Шевченко відповідав слідчому: “Не я, а колишній ректор Київського університету Максимович просив мене й Костомарова брати участь у журналі чи скласти збірник із статей, котрі стосуються Південної Русі, на великоросійському та малоросійському наріччі”.
Перебуваючи 1857 р. у Москві, М. Максимович підготував до видання новий журнал – “Украинец”, який по суті продовжив розпочаті традиції “Киевлянина”. Тут знайдемо низку публікацій рідною мовою – “Псалми”, “Слово о полку Ігоревім”, “Листи до Богдана Хмельницького”, спогади про Золотоношу тощо. Майже через 10 літ, узимку 1864- 1865 рр. учений підготував другий випуск “Украинца”, що складався на 90 відсотків із власних статей, знахідок і коментарів, присвячених історії Києва та Волині. Та незважаючи на одержимий темперамент самого видавця, справи з друком просувалися надто тяжко. На перешкоді щоразу виникав глухий мур цензури, чимало планів руйнувалося і не знаходило свого втілення: місцева духовна цензура не пропускала псалми українською мовою, а світська – малоросійські прислів’я. 1868 р. М. Максимович занотував: “Мені й досі гірко згадувати, під яким цензурним тягарем і з якими втратами у статтях друкувалися ті дві мої кнги “Киевлянина”.
В останні роки свого життя М. Максимович опублікував деякі власні твори в “Русской беседе”, “Москвитянине”, “Вестнике географического общества”, “Санкт-Петербургских ведомостях”. Неможливо викреслити з його журналістського життя й сторінки спілкування з редакцією журналу “Основа”, де зав’язалася сутичка М. Максимовича й П. Куліша (зіткнулися протилежні погляди на творчість і значення М. Гоголя).
З появою М. Максимовича в Києві відверто говорили, що він наділений розумом світлим, був здібною і високоталановитою людиною, здатною до майже поетичних узагальнень і критичного аналізу, до тонкого, майже мікроскопічного дослідження найменших нюансів у науці й літературі; він приніс до Києва грунтовність характеру особистості й високі моральні якості.