Розвиток преси в університетських осередках. Ідейно-творчі перехрестя: дискусії і конфлікти

ІІ. Ідейно-творчі перехрестя: дискусії і конфлікти
Оригінальним явищем на ниві журналістики стала поява 1 (13) липня 1859 р. першої приватної політичної та літературної газети в краї - “Киевского телеграфа”, що проголошував гасла “свободи критики”, “свободи друку” і “безтенденційності”. “Киевский телеграф” поінде знаходився в опозиції до таких відомих видань як “Киевлянин” (1864–1919) та “Вестник Юго-Западной и Западной России” (1862–1863). Часопис мав свою структуру, за якою матеріали розподілялися за кількома загальними розділами: офіційна інформація (постанови уряду стосовно краю, телеграми, розпорядження губернського начальства, що підлягали оприлюдненню, переміщення і нагороди офіційних осіб Київської, Подільської і Волинської губерній тощо), внутрішні відомості (повідомлення про поточне життя Київщини, новини звідусюди, метеорологічні спостереження, явища природи), місцеві відомості (значні події у місті, прибуття і відправка пошти, детальна інформація про осіб, які прибувають і від’їжджають з Києва, різноманітні видовища тощо), закордонні повідомлення (політичне, економічне і культурне життя Європи, особливо східних слов’ян), новини зі сфери культури (фейлетони, невеликі оповідання, рецензії на вистави театрів, концерти тощо) та різноманітні приватні оголошення.
Редакція “Киевского телеграфа” планувала друкувати невеликі за обсягом перекладні повісті й оповідання, українські й російські анекдоти, а також короткі огляди книг, що виходили у Києві. Газета видавалася тричі на тиждень, за винятком днів, коли відбувалися контракти або різдвяний ярмарок (20 січня – 10 лютого) – тоді читач потребував щоденної інформації. На шпальтах газети часто з’являлися літературно-критичні огляди. Особливої уваги тут заслужили твори, що побачили світ в “Отечественных записках” (зокрема п”єса “Горячее сердце” О.Островського, поема “Кому на Руси жить хорошо” М. Некрасова); у рубриці “Нас просили узнать” (1864. – № 10) згадувався роман “Що робити?”, автор якого на той час був ув’язнений. Автори публікацій часом дорікали громадянству, звинувачуючи суспільство у дотриманні «кастового характеру», коли в окремій людині розрівнялися лише «віросповідування і чин” (1862. – № 9), критикувалися окремі статті законодавчої політики.
Отже, як бачимо, “Киевский телеграф” відстоював проукраїнський напрям, за що неодноразово потрапляв під критику російської шовіністичної преси, зокрема, газети “Киевлянин”, яка звинувачувала його у пропаганді українського сепаратизму. Підтримку цього звинувачення російські шовіністи знаходили і в уряді. Тому не випадково уже в середині 1875 р. місцевий цензор Пузиревський отримав від головного управління у справах друку таємний наказ, де підкреслювалося необхідність при цензуруванні газети “Киевский телеграф” відноситися до неї з особливою обачністю, “не допускати жодних статей, що проводять українські тенденції”.
На цей період припадає і новий спалах активності Київської громади, пов’язаний із тимчасовою лібералізацією політики царського уряду стосовно культурницької діяльності української інтелігенції. У цей період київська громада з численної організації перетворилася на тісно згуртовану корпорацію українців - патріотів, які активно обстоювали й обґрунтовували українську ідею у своїх наукових і публіцистичних дослідженнях.
Невипадково, сторінками “Киевского телеграфа” спробували скористатися члени київської громади для ведення культурно-освітньої діяльності та розвитку громадської думки місцевої інтелігенції. Так званий комітет 13-ти, що знаходився на чолі “Киевского телеграфа” з кінця 1874 р. до 30 липня 1875 р., сміливо визначив завдання - бути свідомим органом південноросійських губерній, обговорювати усі найважливіші суспільні питання, прагнучи осягнути “закони життя” й відповідно спрямувати думку “на загальне добро”. 16 грудня 1874 р. газета опублікувала складену М. Драгомановим заяву, в якій було викладено програму газети.
Газета намагатиметься висвітлювати всі сторони тогочасного життя різних верств українського суспільства, проте безеперечно віддаватиме перевагу народним масам. “Избегая всякой исключительности, мы постараемся относиться безпристрастно ко всем проявлениям взаимодействия племен и сословий в нашем крае; но будем обращать особенное внимание на нужды и проявления жизни народной массы, составляющей главную силу нашего края, как по численности, так и по экономической производительности, тем более, что недостаток образования в ней требует особенной внимательности со стороны интелегентных классов”. Також у заяві йшлася мова про постійно розростаючу роль Києва і всього Південно-західного краю в економічному і культурному житті Росії, в міждержавних стосунках і в розвитку громадської думки, виразником якої є місцева інтелігенція. “Для цієї якраз інтелігенції ми відкриваємо колонки нашої газети. Визначаючи нашу найближчу ціль – бути свідомим органом південно-російських губерній, ми, одначе, не вважаємо правомірним замикатися винятково в місцеве життя, а будемо намагатися не пропускати без обговорення ні одного значного явища, що має загальноросійський інтерес”.
На першій сторінці 131-го числа часопису від 2 листопада 1875 р. редколегія, зауваживши, що “общественное сознание все более и более проникается убеждением о необходимости служения последних выводов науки”, закликала поважати історичні права народу та вивчати всі прояви народного побуту наголошувала, що “сочетание науки с действительностью ради прогресса в благосостоянии духовном и материальном народа и должно быть основой направления всякого честного органа печати Не увлекаясь иллюзиями, не игнорируя действительности даже там, где она слишком мрачна и печальна, периодическая пресса обязана быть в состоянии помочь своим словом и советом улучшению социального быта”.
Слід зазначити, що ці слова не залишилися лише декларацією. Вже через тиждень після публікації цієї програми Я. Новицький умістив на шпальтах часопису розповідь українця “О козацкой вольнице”, у передмові до якої обгрунтував необхідність її публікації українською мовою: “[…] делается это потому, что мы слишком дорожим каждым подлинным словом малоросса – рассказчика и из-за боязни, чтобы рассказ не потерял той прелести малорусской речи, под которую так трудно подделаться нашим литературным языком, при всем его богатстве”. З цієї публікації читач міг зробити висновок, як “нелегко было запорожцам мириться с мыслью, что Сечи их, могущество которой создано веками и великой борьбой то с тем, то с другим народом, должна навсегда уничтожиться, и как нелегко было отважным героям […] привыкнуть к мирному труду и оседлости, повесить “рушниці” й “шаблю” на стену”.
Ініціаторами і безпосередніми рушіями такої програми стали Михайло Драгоманов, Сергій Подолинський, Микола Зібер, Павло Житецький, Федір Вовк, Володимир Антонович та інші. До співробітництва були запрошені кращі літературні сили; з публіцистичними матеріалами виступали І. Нечуй-Левицький, Л. Глібов, В. Навроцький, О. Русов, Ю. Цвітковський та їхні однодумці.
Загалом, період 1875–1876 років відзначається сильною соціально-демократичною спрямованістю. Майже кожен номер газети дуже детально розповідає про політичне та економічне життя Європи. На другий план відходить культурне життя країни, все менше друкується фейлетонів, театральних повідомлень або оглядів книжок. Серед загалу різних закордонних повідомлень особливо виділяється низка статей М. Драгоманова, присвячена слов’янським народам. Скажімо, у статті про сербсько-хорватські відносинам “Политические и культурные силы южных словян” (1875. – № 17), автор, спираючись суто на історичні факти доводить, що, незважаючи на “одну сербско-хорватскую национальность, можно лишь мечтать о возсоединении их в один велико-сербский народ”. Їхній розвиток відбувався геть різними шляхами, тож це буде помилкою, возз’єднавши їх. Слід зауважити, що Драгоманов був абослютно правим, як ми бачимо сьогодні. Наступна стаття “Борьба национальных чешских партий” (1875. – № 38) розкриває причини “вражды между старо и младо-чехами”, яка розгорнулась напередодні додаткових виборів до сейму. Читач стає наче свідком подій, адже автор яскраво їх переповідає, не демонструючи свого особистого ставлення.
Привертають чималу увагу і статті, яких можна об’єднати однією назвою – “По Европі”. У них здебільшого подається інформація про соціальне та культурне життя Західної Європи, нові театральні постановки, музейні виставки, розповіді про відомих діячів тої чи іншої країни або просто подорожні нотатки.
Тож, далекоглядність і відвертість повідомлень, наукова обґрунтованість суспільно-політичних і культурно-національних проблем, які постійно порушувалися на шпальтах цього видання, не залишилися поза увагою ІІІ-го відділу імператорської канцелярії, котрий після цілої низки наклепів постановив закрити газету з подібним напрямом і вивести нерозважливих співробітників із редакції. Своєрідним документом цього факту є заява “От выходящих сотрудников” (1875. – № 90) про те, що в разі потреби вони знову стануть на захист народних інтересів. Таким чином, “комітет 13-ти” втратив свою самостійну трибуну, а київська “Громада” – свій політичний голос. Професор М. Драгоманов був навіть звільнений із посади і змушений шукати праці на чужині. Цього часу поза батьківщиною опинилися також економіст М. Зібер, соціолог С. Подолинський, П. Житецький, етнолог Ф. Вовк, П. Чубинський, Ф. Міщенко та інші члени Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, співробітники “Киевского телеграфа”.
Активна дослідницька, освітня та видавнича діяльність громадівців середини 70-х рр. ХІХ ст. не минула марно для духовно-національного пробудження, незважаючи навіть на “ефективні заходи” боротьби із українством у Російській імперії – навіть підписання 18 травня 1876 р. так званого Емського указу не зупинило поступове визрівання свідомих елементів у національному середовищі. Як підкреслював Іван Франко, все ж відбувається “дуже жива і плідна праця” щодо формування фундаменту українського руху, який розвинеться згодом.