Російська революція 1905 р.: передумови виникнення, її вплив на становлення української преси І. В. Крупський

Російська революція 1905 р.: передумови виникнення, її вплив на становлення української преси
І. В. Крупський
д. філол. н., проф.
УДК 070. 41 (477)

Аналізуються причини виникнення революції 1905 р., досліджується її вплив на розвиток українського національного руху і української преси зокрема.

Political and cultural factors of the revolution of 1905 are analyzed in the article as well as its influence on the Ukrainian movement and the process of the national mass media development.

На початок ХХ ст. у Російській імперії склалася загальноекономічна криза: закривалися фабрики і заводи, тисячі робітників опинилися на вулицях. Лише у Харкові 1902 р., наприклад, було 16 тис. безробітних; у Катеринославі – понад 15 тис.; у Донбасі звільняли кожного п'ятого робітника [1, 574]. Почалися страйки, демонстрації, які охопили Київ, Одесу, Катеринослав…

За цих умов, коли українські товариства, громади та партії були урядом практично заборонені або перебували в ембріональному стані, серед робітничого класу України все більше ширяться ідеї класової боротьби, що затіняють ідею національно-визвольного руху. Однією з причин переміщення акценту боротьби була національна структура українських міст. Адже швидкий промисловий розвиток тієї частини України, що перебувала під протекторатом Росії, викликав приплив населення майже з усіх реґіонів Росії. Внаслідок цього в деяких містах Катеринославської, Херсонської і Київської губерній помітно переважало російське населення. Наприклад, у Миколаєві на початку ХХ ст. росіян було 66,3 %, українців – 27,5 %, у Харкові відповідно – 62,8 % і 26 %, в Одесі – 47,4 % і 9,2 %, у Києві – 54,5 % і 21 % [2, 23].

А втім, саме на російський та зрусифікований пролетаріат імперії опиралася й заснована 1898 р. у Мінську РСДРП, члени якої проводили значну ідеологічну роботу і в Україні. Так, друкований орган РСДРП "Искра" лише протягом 1903 р. надрукував 93 кореспонденції, присвячені Києву і Київській губернії [3, 4]. Члени РСДРП не лише налагодили нелегальне розповсюдження в Україні своєї газети, а й організували видання російською мовою "Киевского социал-демократического листка". Зрештою, їм вдалося провести за своїм сценарієм у 1903 р. у багатьох містах України масовий політичний страйк. Звичайно, цей страйк аж ніяк не захищав національних інтересів українців. Це наголошувалося і в листівці, яку видала РСДРП, – "Значення визвольного страйку у визвольній боротьбі російського пролетаріату" [3, 88], що свідчило про нехтування членами РСДРП інтересів українського народу: в листівці навіть не згадувалося про українських пролетарів.

Однак з наростанням революційних подій в імперії усе частіше лунають голоси на захист прав поневолених націй. Українська громадськість при першій же нагоді – на мітингах, зборах – неодноразово ухвалює резолюції із вимогою скасувати заборону українського друку. Такі вимоги надходили на адресу міністра внутрішніх справ з Києва, Харкова, Одеси…

У цей час українство певною мірою представляв лише єдиний друкований орган – місячник "Киевская старина". Однак 1903 р. у Києві з'явилося перше число нелегального часопису "Вісник української київської студентської громади", у Житомирі вийшов часопис "Мысль", який видавали учні Волинської духовної семінарії. Водночас революційний рух на теренах імперії розширювався, що призвело, зрештою, до "кривавої неділі" у Петербурзі. Розстріл мирних демонстрантів викликав хвилю обурення по цілій імперії, не обминув він й України.

Після "кривавої неділі", як згадував царський сановник С. Вітте, "революція захоплювала все населення. Вищі кола були незадоволені; молодь – студенти, учні шкіл – вірили тільки тим, хто проповідував антидержавні теорії; більша частина професорів доводила, що треба все перегорнути; земські та міські діячі заявляли, що врятувати ситуацію може конституція; промислові та торговельні діячі підтримували революційні ідеї й давали пожертви на революцію… Без перебільшення – уся Росія була схвильована і мала спільний лозунг: "Так далі не можна жити!" [4, 220].

Під впливом революційних подій 1905 р. відбулося значне піднесення й національно-визвольного руху багатьох націй, що населяли імперію. Торкнулося воно й України, про що, наприклад, свідчить огляд департаменту поліції: "Партизаны "украинства" принесли в 1905 р. в Россию особый украинский (малорусский) язык, как орудие борьбы против роста русской культуры в среде южнорусского населения" [5, 22]. Українські ліберальні партії консолідуються, намагаються заснувати свій друкований орган. Однак цензура відхиляла будь-які прохання про заснування газет чи журналів. Робилися й спроби налагодити випуск безпартійних часописів. Наприклад, у грудні 1905 р. український громадсько-політичний діяч А. Лихнякевич писав О. Русову: "Ваш почин в справі видання вкраїнського часопису, виголошений в № 321 "Нашей жизни", і заклик до збирання грошей на цю річ, – якраз на часі і, без сумніву, викличе між українцями як співчуття до свого, так і щиру Вам подяку" [7, 1]. Таким чином, лише напередодні 1905 р. було відхилено 22 клопотаняпро дозвіл на вихід українськомовних видань [9, 6].

Тим часом ІІ з'їзд Революційної української партії (РУП), що відбувся в Києві наприкінці 1905 р., змінив назву партії на УСДРП. Розуміючи, що партії не вдасться налагодити випуск друкованого органу українською мовою та ще й в етнічних межах України, ухвалили за активної участі С. Петлюри та П. Понятенка заснувати у Петербурзі місячник "Вільна Україна", про напрям якого свідчить певною мірою уже сама назва журналу.

Зрештою, активність українських політичних партій та громадських організацій, особливо "Просвіти", наростання невдоволення народних мас урядовою політикою змусили Миколу ІІ погодитися на деякі демократичні зміни. Маніфестом 17 жовтня він обіцяв надати народам Росії "свободу особи, слова, сумління, зібрань та союзів". Так почали виникати нові партії, які, сповідуючи соціалістичні ідеали, стояли на захисті інтересів україн-ської нації. Таких партій лише з 1905 до 1907 р. було засновано близько 30 [10, 21].

Прийняття Маніфесту вороже зустріли російські шовіністи. Розпочалося швидке зростання монархічних організацій: 8 листопада виник "Союз русского народа", членами якого могли бути лише "природные русские люди" [11, 2]. Члени союзу вважали, що "… маніфест ніякої сили й жодного значення не має" і закликали "боротися всіма силами і засобами, щоб влада царя була необмеженою, щоб цар був необмеженим монархом" [12, 56].

Відразу ж, у день оприлюднення царського Маніфесту, у Києві зібрався редакційний комітет, щоб обговорити план видання першого номера щоденної української газети "Громадське слово". І в цей же час у Києві чорна сотня влаштувала погроми. Налякані погромами, київські друкарні боялися друкувати українську газету лише на підставі Маніфесту 17 жовтня. Чекали окремого спеціального письмового дозволу від губернатора. Губернатор, як і можна було очікувати, такого дозволу давати не поспішав. Терміни видання першої української газети затягувалися.

Однак у Лубнах, на Полтавщині, місцеві українські патріоти зуміли домовитися з керівництвом місцевої друкарні про друкування українського часопису. Так, у листопаді 1905 р. у Лубнах з'явилася перша на теренах Наддніпрянщини українськомовна газета "Хлібороб". Підписував її як редактор наймолодший із братів Шеметів – Микола, хоча насправді редактором був старший брат Володимир, який ще перед революцією 1905 р. спробував видавати щоденну газету "Поступ", але не отримав дозволу міністерства внутрішніх справ.

Публікації часопису відрізнялася безкомпромісною постановкою злободенних, животрепетних питань, були пронизані чіткою, лаконічно сформульованою національно-патріотичною думкою. Щодо національного питання, то "Хлібороб", як це випливає зі статті, підписаній криптонімом В. К. "Як залагодити справи народів Російської держави", опублікованій у п'ятому числі газети, виходив з інтересів Української народної партії (ця партія утворилася внаслідок першого розколу РУП 1902 р.).

Однак не довго формував українське інформаційне поле часопис "Хлібороб". У грудні 1905 р., на п'ятому числі, він був заборонений. Та, незважаючи на його короткий вік, часопис відіграв чималу роль як у становленні національного українського інформаційного поля на Наддніпрянщині, так і в розвитку національної свідомості народу. Заслуга "Хлібороба" була і в тому, що він відкрив нову еру в історії культури й суспільно-політичної думки України і після його появи українська преса вже ніколи, незважаючи на будь-які заборони, не переривала свого родоводу.

Після заборони "Хлібороба" В. Шемет намагався продовжити видання часопису під назвою "Хліборобська справа", однак, незважаючи на "конституційні свободи", усі його клопотання не мали результатів.

Та прогресивна українська молодь не відступила. Наприкінці грудня 1905 р. члени гуртка "Українська демократична громада", до якого входили Л. Жебуньов, Г. Маркевич, П. Мирний, Г. Коваленко, на одній із своїх нарад, розуміючи, що "Хлібороб" не зможе вижити в розбурханому морі російського шовінізму, вирішили розпочати збір коштів для створення нового видання. Видавцем обрали Г. Маркевича, обов'язки головних редакторів поклали на М. Дмитрієва та Г. Коваленка. Часопис вирішили назвати "Рідний край".

25 грудня 1905 р. у Полтаві, рівно через місяць після прийняття царською адміністрацією "Тимчасових правил про друк", побачило світ перше число тижневика "Рідний край", який відкривався поезією-маніфестом П. Мирного "До сучасної музи":

З слова живого скуй самопали,
Й з ними між люди іди.
Бий ними, музо, всяку неправду,
Хто б не вчинив її, бий!

А в програмній статті, що була колективно створена всіма членами редакційного комітету і друкувалася у першому числі часопису, окреслювалася мета тижневика: "Ми виходимо на широкий світ, щоб боротися за кращу долю усіх трудящих, покривджених, обідраних, щоб визволити людей наших і цілий наш милий край з неволі…".

Авторський колектив журналу, обираючи нелегкий і небезпечний шлях розбудови рідної культури, прагнув розбудити національну свідомість українців, виховувати в них почуття національної гідності. Мета, яку ставив перед собою журнал, визначалася вимогами життя, потребами духовного і політичного відродження українського народу, усвідомленням українською інтелігенцією свого місця і ролі в суспільстві. І закономірно, що часопис "Рідний край" за своєю ідейною спрямованістю був безпартійним. Це свідчить про те, що для видавців важливими були не політичні амбіції певної партії чи групи людей, а згуртування загальноукраїнського руху на шляху до створення повноцінної європейської нації. Саме тому для повного і всебічного висвітлення життя редакція намагалася залучити до участі в роботі якомога більше людей: "Може, у Катеринограді або Маріуполі лучиться який цікавий випадок, що годилося списати його до часописі, – спишіть та засилайте, – писав П. Мирний в одному з листів до свого приятеля Я. Жарка 9 січня 1906 р. – Часопись повинна слідкувати за щоденним життям, красне письмо се так додали, щоб закрасити часопись. Та лічились ще й з тим, що нас досі не пропускали до публіцистики, а тільки до красного письменства" [13, 521].

Редакція "Рідного краю" при висвітленні суспільно-політичних проблем неодмінно наголошувала на двох аспектах, які, на її погляд, могли привести до автономії України: державність української мови і діяльність українських депутатів у складі Державної думи. Тому закономірно, що в період виборів до Думи редакція розповідала про кандидатів до неї, радила обирати лише тих, хто служитиме інтересам українців, дбатиме за інтереси України. Про це, зокрема, систематично йшлося в публікаціях рубрик "З життя на Україні", "З життя політичних партій", "З життя по всій Росії" та ін.

Коли ж Думу було розпущено, газета відверто виступила проти уряду. Зокрема, 22 липня 1906 р. в передовій статті, автором якої був М. Дмитрієв, зазначалося: "Думу розпущено. Державну Раду теж розпущено. Спасителем "отєчества" залишився той самий уряд, котрому Дума одноголосно виразила своє повне недовір'я. Народ багато вже зазнав таких "спасателів" і не очікує від них ніякого спасіння, а тільки притаївся і взира, яку ще риє для нього безодню "спасательный" уряд… Суспільство стоїть на роздоріжжі біля стовпа, на котрому написано: "Управо підеш – попадеш в неволю; уліво – буде велика боротьба. Треба добре поміркувати, кудою йти".

За цю статтю номер газети був конфіскований. Зрештою, така ж доля спіткала і номер за 8 серпня [8, 3]. На цей раз причиною конфіскації стала стаття, в якій редакція критикувала уряд за воєнно-польові суди, намагання перешкодити лівим партіям брати участь у виборах до Думи і створення сприятливих умов для діяльності "Союза истинно русских людей" та інших правих партій. Знайшла цензура "крамолу" й у заклику редакції до читачів, що був надрукований у № 39 газети за 1906 р.: "Не вірити тим промовцям, які будуть держать руку бюрократії, а піддержувать тих проводирів, які справді стоять за поліпшення життя, за волю для всього народу і за землю, – а у нас на Україні – які ще й домагаються для цього автономії".

Економічні питання редакція "Рідного краю" неодмінно пов'язувала з політичними проблемами. Так, аналізуючи причини зубожіння українського села, в одному з номерів у кінці лютого 1906 р. редакція зазначила, що в цих бідах народу винне "державне хазяйнування": "Дорого у нас все, до чого не кинься, а все через те, що дуже високі непрямі видатки накладають на чай, цукор, горілку, на сірники, на товар, що йде з-за границі. Тільки й дешеве в нас, що життя і людська праця. Ніде в Європі так не знущаються з людей і так мало не платять, як у нас… Доки в державі сам народ не матиме сили й права в своїх руках, доти не буде доброго християнського хазяйнування. Селянинові треба землі. Доступитись до неї трудно", тому, на думку редакції, треба, щоб земля належала селянам. Але як це зробити? – запитувала редакція і відповідала: "Коли землю почнуть вільно продавати й купувати, то скоро її скуплять грошові люди і хлібороб знову буде без землі. Через те треба так зробити, щоб земля тая не купувалась й не продавалась, а належала цілому народові й давалась за невеликі гроші тому, хто її оброблятиме, в оренду, й доти, доки схоче її обробляти".

Окрім цього, розгортала свою думку редакція далі, "треба позаводити добрі школи, зменшити податки". На риторичне запитання, де ж взяти для цього кошти, зазначила, що все залежить від уряду: "Як уряд буде народній, – то він не воюватиме з народом. Значить, проти народу не треба буде содержувати війська, козаків, жандармів, стражників… Так збережемо багато мільйонів". Редакція радила "скоротити число чиновників, а щодо податків, то завести податки з доходів, щоб багатий більше й платив".

На якихось одних політичних гаслах, висловлюваних тією чи іншою партією, редакція "Громадської думки" не зациклювалася, а ознайомлювала читачів з програмами та діяльністю різних політичних партій – монархістів, конституційних демократів, українських радикалів, соціалістів, причому особливих симпатій до будь-якої з них не висловлювала. Основним лейтмотивом її публікацій було звільнення і об'єднання українського народу, розвиток його самобутньої культури, реабілітація української мови. Тобто ті проблеми, які уряд вирішував не на користь українства. Саме за це протягом усього періоду, коли газета виходила у світ, а за цей час вийшло 190 номерів, за нашими підрахунками, зробленими на основі аналізу архівних документів, проти неї було порушено понад 10 судових справ, не кажучи про десятки накладених штрафів на більш як кілька сотень карбованців.

Зрозуміло, що формування українського інформаційного простору в такому напрямі, як це робила редакція "Рідного краю", викликало рішучий протест уряду. Це призвело до того, що в провінції надалі часопис видаватися не міг. Тому вирішено було перенести його видання до Києва. Таким чином, з кінця жовтня 1907 р. часопис почав видаватися в Києві. Очолила редакцію О. Пчілка, яка і стала першою українською жінкою-редактором на Наддніпрянщині.

Однак і в Києві, як заявила О. Пчілка, редакція не мала наміру змінювати напрям часопису. За це редакцію знову очікували покарання: конфіскація номерів, великі грошові штрафи і навіть попередження про закриття часопису.

У 1906 р. виповнилося 25 років від дня виходу журналу "Киевская старина". Хоча гостро відчувалася потреба ввести в національне інформаційне поле не лише газету, а й журнал, який би видавався рідною мовою і виходив у столиці України. Таким "переходовим до нових вимог" часописом став журнал "Україна". Друкувався він двома мовами – українською і російською. Був це місячник, обсяг якого становив 10–12 друкованих аркушів, що складався з двох частин: наукової та інформаційно-публіцистичної. Друкувалися в ньому твори І. Нечуя-Левицького, В. Доманицького, І. Франка. Нерідко зі своїми публікаціями на його сторінках виступав С. Петлюра. Усі національні проблеми редакція вирішувала через призму соціалістичної ідеології.

Тим часом, наприкінці 1905 р. В. Леонтович отримав дозвіл на видання щоденної політичної, економічної та літературної газети "Громадська думка" і в останній день року встиг видати її перший номер. Видання це побачило світ замість задекларованої газети "Українське слово", на яку й, власне, було подане прохання на випуск.

Завдяки широкому колу авторів редакції, а серед них були Б. Грінченко, його дружина М. Загірня, В. Самійленко, А. Тесленко, А. Кримський, М. Лисенко, В. Доманицький та ін., редакція торкалася усіх важливих суспільно-політичних проблем, використовувала весь арсенал тогочасних газетно-публіцистичних жанрів – від заміток до великих аналітичних статей, від віршів до гумористично-сатиричних жанрів.

Та не уникнув і він пильного ока цензури, яка майже в кожному номері вбачала якусь "єресь" чи "заклик до повалення ладу шляхом насильства". При цьому уряд розумів, що видання українською мовою неодмінно будуть "порушувати правила і надалі", й тому зобов'язував усі "підозрілі" публікації перекладати російською мовою й надсилати їх прокуророві [6, 177]. А тим часом і в самій редакції між її членами почалися дискусії щодо подальшого вирішення економічних проблем у державі (політичний же курс був визнаний усіма і не брався під сумнів – домагатися автономії України). Так, В. Леонтович доводив, що земельну реформу треба здійснювати поступово, і безапеляційно заявляв, що не хоче, аби за його підписом виходила газета, яка підбурює проти заможних мас; Б. Грінченко був лише за те, щоб відібрати в багатих землю задарма. Зрештою, дійшло до того, що В. Леонтович передав видання газети Є. Чикаленкові, а редактором її став Ф. Матушевський. Б. Грінченко змушений був залишити часопис, а незабарому редакції був проведений обшук, під час якого знайшли деяку заборонену літературу, що стало причиною для остаточного закриття видання.

Що ж до масового представництва українських політичних партій у періодичній пресі, то до 1905 р. його фактично не було. Партіям не вдавалося налагодити постійний випуск своїх часописів: на перепоні стояли урядові заборони. "Репресії проти українства, – зазначав В. Дорошенко, – стають на порядку деннім, сиплячися день за днем ніби з рогу достатку, набираючи характеру послідовної системи в міру того, як міжнародний горизонт почали вкривати зловісні хмари" [14, 82]. Звичним явищем стали переслідування за належність до українських товариств, за передплачування українських часописів, за розмови українською мовою на службі тощо. За таких умов діяльність українських партій ставала неможливою.

Таким чином, часописи "Хлібороб", "Рідний край" і "Громадська думка", незважаючи на їхню недовговічність, вперше в історії України зайняли провідне місце в українському інформаційному полі, заклали фундамент для подальшого розвитку української національно-патріотичної преси, і завдяки їхній діяльності український народ відчув себе політичною нацією, здатною до творення своєї держави. Саме завдяки українській національно-патріотичній пресі українство у своєму політичному розвитку на початок ХХ ст. пройшло декілька етапів: етап українознавства, українофільства та українського націоналізму, які, безсумнівно, були певним чином пов'язані між собою. Зокрема, в період українознавчого етапу викристалізовувалося питання про необхідність створення української державності, причому не лише в рамках слов'янської федерації, а й у формі самостійної держави. Етап українофільства позначився не лише поглибленням рефлексій над буттям народу, а й періодом "практичного українофільства", що виявилося в діяльності громад, земському русі, у спробах об'єднання всіх опозиційних та революційних елементів у боротьбі за конституцію, просвітництво мас тощо.

Пройшовши фазу українофільства, інтелектуальна еліта на початку ХХ ст. дійшла до декларування своєї українськості, стала, власне, українською [15, 15]. Без цілеспрямованої, систематичної діяльності української преси таке порівняно швидке пробудження українства, залучення його до активного політичного життя навряд чи могло б відбутися. Тому навіть після закриття цих часописів їхнє місце могли зайняти лише такі видання, які продовжували лінію на національно-культурне відродження української нації, на автономію України. Для цього в суспільстві уже був підготовлений належний ґрунт, й інших часописів українська нація, що пробуджувалася від політичного сну, вже не сприймала.

Звичайно, царський уряд намагався не допустити розширення мережі української преси, забороняв її розповсюдження, стежив за тими, хто організовував її читання, причому нерідко розповсюджувачів і читачів преси навіть арештовували. Однак усе ж це мало допомагало.

Серед інших часописів, які спричинили розвиток національної свідомості, – газети "Народна справа", "Вісти", які видавалися в Одесі у 1906 р., "Добра порада" і "Запоріжжя" (Катеринослав), "Слобожанщина" і "Порада" (Харків), низка часописів Києва. Однак із 34 друкованих органів, які видавалися в першій половині 1906 р., до кінця року залишилося менше десяти, та й названих часописів усього вийшло лише по кілька номерів [16, 9]. Проте розвиток української преси все ж заборонити ніхто не міг.

1. Історія Української РСР: У 2 т. – К., 1963. – Т. 1.
2. Г. К. Материалы к вопросу о земельной политике на Украине // Украинский коммунист. – 1919. – № 1.
3. Парасунько О. Массовая политическая забастовка в Киеве в 1903 г. – К., 1953.
4. Витте С. Воспоминания. – Берлин, 1924.
5. Центральний державний історичний архів України у Києві (далі ЦДІА). – Ф. 385, оп. 2, спр. 134.
6. Там само. – Ф. 295, оп. 1, спр. 7.
7. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського НАН України (далі ІР НБУВ). – Ф. 159, спр. 108.
8. Там само. – Ф. 10, спр. 17986.
9. Сидоренко О., Шудря Н. Нездійснені проекти українських періодичних видань ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ ст. // Вісн. Київ. ун-ту. – 1991. – Вип. 23.
10. Білоус А. Діяльність конституційно-демократичної партії в Україні під час першої російської революції: Автореф. дис. … канд. іст. наук. – К., 1993.
11. Устав и основоположение Союза русского народа. – М., 1906.
12. Союз русского народа: по материалам чрезвычайной следственной комиссии Временного правительства 1917 г. – М.; Л., 1929.
13. Мирний П. Лист до Я. Жарка. 9 січня 1906 р. // Мирний П. Зібр. творів: У 7 т. – К., 1971. – Т. 7.
14. Дорошенко В. Українство в Росії: Новійші часи. – Відень, 1916.
15. Кармазіна М. Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). – Автореф. дис. … докт. політ. наук. – К., 1999.
16. Україномовна преса Росії 1905–1907 рр.: Анот. покажчик періодичних видань / Укл. О. І. Сидоренко. – К., 1987.