Харківська журналістика в період першої російської революції І. Л. Михайлин

Харківська журналістика в період першої російської революції
І. Л. Михайлин

д. філол. н., проф.

УДК 070.41 (477)

Проаналізовано журналістику в Харкові під час розгортання революційних подій 1905–1907 рр. за напрямами: українські часописи, партійна журналістика, розвиток приватної ініціативи на інформаційному ринку.

Kharkiv regional periodicals are analysed during the first Russian revolution due to the main journalism streams: national Ukrainian mass media, political and private initiatives on the information market.

Революційні потрясіння в Російській імперії докотилися й до Харкова. Вже 19 січня 1905 р. у місті розпочався перший політичний страйк – на знак солідарності з жертвами Кривавої неділі. Згодом він охопив 42 промислові підприємства. Мітингували й бойкотували лекції студенти університету. Розмах протесту був значним, влада й підприємці змушені були шукати шляхи до компромісу. Між керівництвом Харківського паровозобудівного заводу і представниками майстрових і робітників 1 лютого 1905 р. був укладений перший в історії профспілок колективний договір [4, 95]. Губернатор та окружний фабричний інспектор кілька разів збирали промисловців, аби виробити заходи для заспокоєння страйкарів. Цукрозаводчики ухвалили резолюцію: ніякі часткові заходи без докорінної зміни ладу нічого не дадуть. Цей факт свідчив про глибоку кризу влади, необхідність реформування суспільства. Внаслідок поступок з боку власників підприємств із 17 лютого страйковий рух пішов на спад.

Але не змирилися соціал-демократи (більшовики), які тримали курс на збройне повстання. У січні 1905 р. до Харкова прибув емісар РСДРП(б) товариш Артем (Ф. А. Сергєєв). Його організаційна діяльність спричинила створення спочатку групи "Вперед", а потім Харківського міського осередку більшовицької партії. Восени революційний рух знову почав наростати. У Харкові 10 жовтня розпочався новий страйк, сталися сутички демонстрантів з військами, пролилася перша кров. Генерал-губернатор 11 жовтня зосередив війська навколо паровозобудівного заводу, але всупереч очікуванням величезний мітинг зібрався в центрі міста, на Миколаївській площі. Повідомлення про смерть пораненого напередодні студента Константініді стало приводом для спорудження на Університетській вулиці барикад. До вечора повсталих оточили урядові війська. Харківська міська дума під керівництвом професора Харківського університету О. К. Погорілка створила комітет для переговорів між ворогуючими сторонами. Згодом це Комітет громадської безпеки, до якого увійшли О. К. Погорілко, професори університету М. І. Свєтухін, М. А. Гредескул, адвокат М. І. Міхновський. Комітет виступив третьою стороною в переговорах між двома озброєними таборами, вна-слідок чого вдалося уникнути кровопролиття. 12 жовтня повсталі змогли без обшуку залишити барикади, а генерал-губернатор вивів війська з центру міста. 13 жовтня в Харкові був запроваджений воєнний стан, який тривав до 1 січня 1908 р.

Для заспокоєння суспільства цар змушений був підписати Маніфест 17 жовтня 1905 р., в якому проголошувалося надання народові політичних свобод (зокрема свободи слова і друку) та утворення в Росії законодавчого органу – Державної думи. Прийняття Маніфесту можна вважати тимчасовим переможним результатом революції.

У радянській історіографії прийнята одно-значна оцінка, що ґрунтується на партійній більшовицькій позиції про те, що перша російська революція зазнала поразки. Проте сьогодні з цим навряд чи можна погодитися. Революція дала новий поштовх російському суспільству, змінила сам тип держави, яка трансформувалася з необмеженої монархії до конституційної монархії; у країні запрацював справжній парламент як законодавчий державний інститут, проголошення політичних свобод спричинило створення легальних партій та організацій, звільнилося від пут українське публічне слово, яке дістало, нарешті, право вільного використання у книгодрукуванні й періодичній пресі. Щоправда, царський уряд не був послідовним у запровадженні демократичних змін, ішов на поступки лише під тиском революційних сил і використовував першу ж можливість, аби викоренити революційні завоювання. Українська мова так і не була допущена в головну сферу функціонування – в освіту. Виборчий закон позбавляв законних прав більшу частину населення Росії. Незважаючи на це, революційні настрої набули такого поширення, що Державна дума першого скликання, розпочавши роботу 27 квітня 1906 р., була розпущена царським маніфестом уже 9 липня. Подібне сталося з Державною думою другого скликання, яка існувала від 2 лютого до 2 червня 1907 р. У Росії був проголошений новий виборчий закон, який забезпечив перевагу в третій (1907–1912) і четвертій Думі (1912–1917) проурядовим партіям. Дата 3 червня 1907 р. вважається кінцем першої російської революції.

Проте чимало завоювань революції ліквідувати не вдалося. У Росії все-таки існував парламент, з трибуни якого дістали право говорити про свої потреби різні верстви населення. Неможливо було вже ліквідувати й політичні свободи. Ними користувалися навіть крайні ліві партії. Більшовики, які найбільше волали про поразку революції, сповна скористалися її здобутками, створивши цілу мережу своїх партійних легальних видань: газети "Новая жизнь" (27 жовтня – 3 грудня 1905), "Наше эхо" (25 березня – 10 квітня 1907), "Звезда" (16 грудня 1910 – 22 квітня 1912), яка підготувала появу класичної щоденної більшови-цької газети "Правда", що розпочала свою історію в день припинення "Звезды" – 22 квітня 1912 р. (5 травня за н. ст.). До 8 липня 1914 р. газета, вісім разів змінюючи назву після припинення її видання урядом, виконувала функції центрального органу партії і була остаточно закрита лише на початку першої світової війни. Більшовики видавали також легальні журнали "Вестник жизни" (30 березня 1906 – вересень 1907), "Просвещение" (грудень 1911 – червень 1914).

Зрозуміло, що революція мала грандіозне значення не лише для більшовиків, а й для журналістики в Росії. Без перебільшення можна сказати, що вона викликала справжній пресовий вибух. Складається враження, що країна, яка раніше десятиліттями мовчала, внаслідок революції дістала можливість виявити себе в публічному слові. У Харкові від часу проголошення нових правил про друк 24 листопада 1905 р. до початку 1907 р. виникли дві газети українською мовою і 27 російською. Щоправда, з огляду на проголошений у місті воєнний стан більшість із них за-кривала місцева влада, хоча деякі виявили життєздатність і залишилися на інформаційному ринку.

Журналістика періоду першої російської революції має всі підстави розглядатися як окрема інформаційна епоха. Необхідно назвати щонайменше три її виразні атрибутивні ознаки. По-перше, у Харкові вперше були здійснені спроби видавати газети українською мовою, раніше про це не могло бути й мови. По-друге, великого поширення набула партійна преса. Новостворені політичні партії намагалися захопити інформаційний ринок і використати друковане слово для пропаганди своїх програм. По-третє, нова політична ситуація спричинила в галузі періодичної преси вибух приватної ініціативи: якщо раніше видання газети чи журналу приватною особою було швидше винятком, аніж правилом, то після Маніфесту 17 жовтня кількість таких ініціатив значно зросла.

Першим скористався новою ситуацією видатний український політик, публіцист і журналіст Микола Іванович Міхновський (1873–1924). Розпочавши роботу над об'єднанням свідомого українства ще в Братстві тарасівців, переслідуваний урядом, він у січні 1899 р. прибув до Харкова, де відкрив адвокатську контору. Через рік, у січні 1900 р., він був серед організаторів Революційної української партії (РУП), для якої у вигляді програми написав твір "Самостійна Україна" (1900) – пам'ятку української публіцистики. Про великий авторитет М. Міхновського серед харків'ян свідчить включення його до Комітету громадської безпеки, який 12 жовтня 1905 р. не допустив розстрілу студентів університету на барикадах урядовими військами. Миколі Міхновському належить і перша ініціатива видавати в Харкові газету українською мовою. Нею стала "Слобожанщина: Щоденна політична, економічна, літературна та громадська часопись" (25 березня 1906). Єдине число містило повідомлення телеграфних агентств, місцеву хроніку, кореспонденції, фейлетони, літературні твори, а також оголошення. Видання було ілюстроване портретами Гонти й Залізняка. За припущеннями професора Н. М. Сидоренко, "видання припинилося з огляду на технічні причини й відсутність "виключно української друкарні" [7, 439]. На думку М. Комариці, воно й замислювалося як пропагандистська одноденка з метою агітації за кандидатів українсько-кадетського блоку на виборах до першої Державної думи [5, 130]. Вибори в губернії відбувалися якраз 26 березня. Обидва ці твердження не позбавлені права на існування. Так чи інакше, а М. Міхновському належить честь виступити засновником у Харкові української газети. "Слобожанщина" доводила харків'янам можливість інформаційної діяльності українською мовою, відстоювала ідею української культурної й політичної самостійності. Підтримка в ній Партії народної свободи (кадетів) пояснювалася тим, що Харківська організація цієї партії виступала за демократичне розв'язання національного питання в Росії, за надання широкої автономії національним окраїнам, до яких зараховувала не лише Фінляндію й Польщу, а й Україну. Продовжив спроби заснувати в Харкові українську пресу М. Ф. Лободовський, який походив із роду відомих харківських українофілів. У 1906 р. він створив часопис "Порада", який назвав газетою "для крестьян и міщан хліборобів", двотижневиком "на українській мові". Видання мало сільськогосподарське спрямування, призначалося для селян і орієнтувалося на монархічну (а не революційну) концепцію дійсності. Проте й М. Ф. Лободовському пощастило не більше, ніж М. Міхновському. "Порада" спромоглася вийти лише один раз 14 травня 1906 р. спареним числом 1/2, де всі матеріали належали редакторові. Газету надрукувано етимологічним правописом, який застарів навіть для Галичини, де свого часу широко використовувався.

Більш вдалим, ніж приватна ініціатива, було інституційне видання українсько-російськомовного журналу "Хлібороб / Хлебороб" (1907–1917), що виходив двічі на місяць за підтримки Харківського товариства сіль-ського господарства. Редагував його агроном С. М. Кузнецов, який з 1905 р. був редактором іншого органу сільськогосподарського товариства – "Южно-русской сельскохозяйственной газеты". Журнал "Хлібороб" був ілюстрованим часописом, з 1909 р. подавав свій заголовок українською мовою, орієнтувався (особливо після столипінської реформи) на заможне селянство. У додатках подавав інформацію з хлібної торгівлі, видавав "Бібліотеку "Хлібороба" – серію брошур з різних галузей сільського господарства. Часопис виходив регулярно по 24 числа на рік, і лише руїна громадянської війни, захоплення Харкова в грудні 1917 р. червоними військами і встановлення тут більшовицької диктатури при-звели до його закриття.

Отже, була зроблена спроба видавати газети українською мовою. З сучасного погляду ці кроки навряд чи були надто успішними, адже їх видання припинялося на першому числі. Для пояснення цього існували певні об'єктивні причини: харківський масовий читач не звик до сприйняття української книжки, а тим паче періодики; кількість української інтелігенції була настільки малою, що історія знає імена всіх діячів українського руху того часу; національній журналістиці бракувало кваліфікованих кадрів як на рівні генераторів ідей, так і на рівні сумлінних виконавців; у друкарнях не було кваліфікованих складальників для набору українських текстів.

Головним чинником залишалося переслідування української преси царською адміністрацією. Відомий історик преси А. Животко продемонстрував це, узявши для прикладу 1910 р., як середній між двома російськими революціями, коли суспільство переживало відносну стабілізацію [3, 223]. Тоді виходило у світ 13 періодичних видань українською мовою, тимчасом, як на українських землях видавалося 226 назв російськомовної періодики (із них 35 – у Харкові). У 1910 р. у Росії виходило 234 періодичні видання польською, 69 – німецькою, 31 – єврейською, 21 – вірменською мовами; як і українці, 13 видань мали грузини; менше, ніж українці, татари – 11, азербайджанці – 6, білоруси – 1, чехи – 1. Статистика багато що пояснює в становищі української журналістики в царській Росії. Залишаючись справою приватних осіб, по-збавлена інституційної підтримки, зазнаючи стабільних урядових переслідувань, вона весь цей час перебувала в стані виживання, про що свідчать спроби її створення в Харкові.

Другою особливістю інформаційної ситуації у добу революції була поява легальної партійної журналістики. Першими після проголошення царського Маніфесту організувалися ліберали-центристи, створивши Конституційно-демократичну партію народної свободи, члени якої на політичному сленгу того часу дістали назву "кадети". Тоді ж у Харкові утворився їх осередок, який невдовзі нараховував 800 членів. Лідерами партії були професори Харківського університету М. П. Чубинський (голова харківського бюро), М. А. Гредескул, Д. І. Багалій, М. Ф. Сумцов, учитель М. М. Ковалевський, лікар В. В. Фавр. Як показали вибори до першої Державної думи, кадети мали в Харкові найбільший політичний авторитет.

Харківські кадети не були сліпими наслідувачами столичних однопартійців. Навпаки, їх позиція відрізнялася самостійністю, враховувала українські інтереси. Вони послідовно виступали за автономію України в складі федеративної Росії і в цілому вимагали демократичного розв'язання національного питання, а отже, засади демократизму були для них самодостатньою цінністю. Це надавало харківським кадетам особливого статусу серед їхніх російських товаришів по партії. Невипадково харківські депутати обиралися на посаду товариша (заступника) голови першої (М. А. Гредескул) та другої (М. М. Познанський) Державної думи. Надто гостро вони розуміли визначну роль преси в утвердженні й роз'ясненні в суспільстві своєї позиції.

Перше число кадетської щоденної "політичної, громадської, літературної і економічної" газети "Мир" вийшло 27 листопада 1905 р. Її видавцем і редактором значилася приватна особа – Є. Ф. Тихонович. Але фактичним редактором і активним автором був професор права, декан юридичного факультету Харківського університету М. А. Гредескул (1865–1941). Після запровадження воєнного стану в місті розпочалися масові арешти учнівської молоді. У цих умовах учень реального училища О. Скрипченко вбив пристава поліційного відділку. У статті "Хто винен?" М. А. Гредескул, спираючись на свої правові знання, довів, що не можна вважати державним злочинцем підлітка з нестійкою психікою, який марить помстою за однокласників. Справжній злочинець, як вважав автор, – впертий і тупий російський уряд, який не бачить потреби діалогу зі своїми ж громадянами, а по-старому хоче поставити народ за допомогою зброї на коліна. Після цієї публікації в № 12 (10 грудня 1905) на підставі правил про воєнний стан видання газети було припинено за "антиурядові статті", М. А. Гредескул заарештований, а друкарня опечатана.

Видання газети у форматі попереднього часопису вдалося продовжити 29 грудня під назвою "Волна". Оскільки згідно з "Тимчасовими правилами" від 24 листопада 1905 р. попередній редактор не мав права розпочинати нове видання до розгляду його справи в суді, до участі в газеті було залучено нових авторів – відомих журналістів і професорів університету. Серед редакторів значився сам М. П. Чубинський – голова харківського осередку Партії народної свободи (ПНС). На цей раз вдалося видати 29 номерів і протриматися до 29 січня 1906 р. Видання газети було так само зупинено за розпорядженням харківського генерал-губернатора.

Від 4 лютого 1906 р. газета виходила під назвою "Будущее" знову зі зміною видавця, яким значився М. Я. Кутієв. Нова газета проіснувала до 10 березня (26 номерів), а з 15 березня вона вже мала заголовок "Накануне" і проіснувала до 9 липня (94 номери), видавцями були Ф. А. Павловський, В. А. Фаусек (з № 49), Ф. А. Ляхович (з № 61). Доля видання виявилася такою ж, як і в попередників, але під час перерви 14–21 червня воно було замінено ще однією новою газетою "Девятый вал", видавцем якої значився В. М. Ніколевський. До кожної газети видавався додаток із телеграмами та іншим поточним матеріалом.

Журналістська діяльність кадетів зробила свою справу й забезпечила їм перемогу на перших у Росії парламентських виборах. 80 харківських виборців, які мали зі свого числа обрати 10 депутатів, були виключно кадетами. Вони домоглися обрання депутатом М. А. Гредескула, який у цей час, незважаючи на м'який вирок суду, до квітня 1906 р. залишався в тюрмі, а потім за особистим наказом міністра внутрішніх справ висланий на три роки до Архангельська. Його повернули до Харкова й вручили посвідчення депутата, а у Думі обрали товаришем голови С. А. Муромцева.

9 липня 1906 р. цар видав маніфест про розпуск І Державної думи. Партії, що становили більшість у ній – кадети і трудовики – у ніч з 9 на 10 липня зібралися у Виборзі й ухвалили так звану Виборзьку відозву, де кваліфікували розпуск Думи як акт політичного насильства і закликали народ до беззбройного опору: не сплачувати податки і не постачати державі рекрутів. Царський уряд відреагував негайно: учасники Виборзької наради були заарештовані, у грудні над ними відбувся суд; усі вони були засуджені до трьох місяців ув'язнення й позбавлені політичних прав, професорів звільнили з університетів, а дворян виключили зі складу дворянства. Виборзька нарада мала негативні наслідки й для всієї Партії народної свободи, яка зініціювала цю акцію протесту: тимчасово їй було відмовлено в легалізації, а всі її друковані органи закрито. Так на газеті "Накануне" 9 липня 1906 р. припинилася журналістика ПНС у Харкові.

Історія кадетської преси й партії, яка лояльно ставилася до уряду, об'єднувала видатних людей Росії і прагнула досягти поліпшення суспільного ладу лише в межах легальних і конституційних дій, свідчить про те, що імперська, тоталітарна держава виявилася не готовою до випробування свободою, демократією. Кадетська газета змушена була п'ять разів змінювати назву, маскуватися, її забороняли, хоча стояла не на революційних, а на центристських, ліберальних позиціях. Проте уряд не був готовий до діалогу з суспільством навіть у такому форматі.

Спроби кадетів створити партійну журналістику в Харкові на цьому припинилися. Але залишилися приватні часописи, що виявляли політичні симпатії. Не маючи формального зв'язку з Партією народної свободи, на позиціях кадетів стояли дві найбільші харківські приватні газети "Южный край" і "Утро", які й здійснювали інформаційне забезпечення її діяльності. Правоцентристська проурядова партія "Союз 17 октября" (октябристи) не мала в Харкові особливої популярності. Це була партія чиновників, урядовців. І хоч її лідерами стали Харківський міський голова О. К. Погорілко і голова губернської земської управи князь О. Д. Голіцин, сама харківська організація октябристів нараховувала 200 членів. Незважаючи на це, 21 листопада 1906 р. вона розпочала видання своєї щоденної великої політичної газети "Центр", видавцем якої значилося "Товарищество Общества партии "Центр", а редакторами – С. Ф. Бельський (справжнє ім'я – Савченко) і В. Я. Власов. Вийшло 70 чисел цієї газети, останнє – 18 лютого 1907 р.

Відчутну підтримку населення дістали крайні праві монархічні партії "Русское собрание" (РС) і "Союз русского народа" (СРН), які ввійшли в історію під назвою "Чорна сотня" [8]. Вони вважали непотрібними політичні реформи, шкідливими компроміси з революційними силами і мали за ідеал доманіфестський зразок самодержавства. Їх лідером у Харкові був професор Харківського університету з кафедри загальної історії Андрій Сергійович Вязігін (1867–1919). Участь університетської професури в організації й розвитку чорносотенного руху була сумною традицією суспільно-політичного життя Росії. У Києві головою міського осередку "Союза русского народа" був професор університету св. Володимира Д. І. Піхно (1853–1913), він же редагував чорносотенну газету "Киевлянин".

Ще в 1902 р. А. С. Вязігін як редактор заснував часопис "Мирный труд" – так званий "товстий" журнал науково-літературного і громадського спрямування. У перші два роки його періодичність становила п'ять разів на рік, далі він перетворився на щомісячник. У програмній статті "Від редакції" (1902. – № 1) А. С. Вязігін підносив культ "маленької людини", "скромного трудівника"; саме для пробудження його громадської самодіяльності мав працювати новий часопис. "Мирный труд" зайняв позицію, близьку до слов'янофільства – "посильне сприяння пробудженню вільної від всякої нетерпимості національної самосвідомості, посиленню культурного спілкування з слов'янством". Така програма дозволила редакторові залучити до участі у виданні провідні наукові сили міста, зокрема одним із видавців виступив професор О. В. Ветухів.

Але в наступних числах журналу з'явилися відверто антисемітські матеріали, що вимагали розправитися з демократичним рухом. Згодом А. С. Вязігін закликав уряд очистити університети від вільнодумства і навіть, не називаючи прізвищ, описав, від кого саме. У портретах розпізнавалися його університетські колеги. Редактор оголосив неіснуючими всі слов'янські мови; вони, мовляв, є лише наріччями російської. Української присутності в політичному чи культурному полі Росії він взагалі не визнавав.

Видання журналу "Мирный труд" у перший рік мало два наслідки. Перший полягав у тому, що більшість свідомих харків'ян відмовилася співпрацювати з реакційним часописом. По-друге, журнал допоміг А. С. Вязігіну згуртувати однодумців, оприлюднити свою позицію, унаслідок чого в 1903 р. він заснував харківський відділ РС, проголосивши своїм завданням теоретичну розробку і пропаганду ідей неподільності Росії під гаслами самодержавства, православ'я і єдиної "русской народности".

15 січня 1906 р. А. С. Вязігін провів установчі збори харківського відділу "Союза русского народа". Вже влітку цього ж року в Харкові нараховувалось 1100 членів цієї політичної організації, у березні наступного – 3900. У цілому, в губернії діяли 29 місцевих осередків, які об'єднували майже 12 тисяч членів. Це було найчисленніше політичне угруповання в Росії [10, 82]. Особливістю харківських чорносотенців було те, що вони не допустили в місті погромів проти інтелігенції та єврейських громад. Їхні лідери прагнули до інтелектуального забезпечення руху.

Перша чорносотенна газета з'явилася в Харкові 19 листопада 1906 р. і мала назву "Правда", так само, як і пізніший орган ЦК РСДРП. Видавцем і редактором значилася приватна особа – В. В. Рюмін. Проте на № 5 (від 25 листопада) видання зупинене, а з 26 листопада почала виходити газета "Глас народа", видавцем якої був харківський осередок "Союза русского народа". Ця політична, громадська і літературна газета виходила тричі на тиждень, а з 1907 р. – щотижнево. Редакторами її були С. А. Чернишов і Ю. В. Дорошенко. З № 14 видавці вирішили не ховатися під метафоричними назвами. Вони дали своїй газеті нову назву "Чорна сотня", зберігши наскрізну нумерацію попереднього видання. Редагували її до № 45 за 1907 р. Ю. В. Дорошенко та І. А. Аносов.

Названі часописи виходили в друкарні "Мирный труд", власником якої був А. С. Вязігін. Друкарня вважалася однією з семи найбільших поліграфічних підприємств Харкова. Тут також друкувалися "Харьковские ведомости" (у 1903 р. перейменовано "Харьковские губернские ведомости"). Харківські чорносотенці, таким чином, загалом не потребували окремого періодичного органу, маючи у своїх руках таке могутнє видання, як "ХВ", яке ще не втратило авторитет серед читачів.

Журнал "Мирный труд" існував до 1914 р., перетворившись на мозковий центр чорносотенства. У ньому була розроблена ідеологія російського чорносотенства, якою воно користується й донині. В основі її думка про те, що підкорені Росією народи, включені до складу імперії зі своїми землями, мусять розчинитися серед великоросів, повинні забути про будь-які елементи автономії, адже російський народ – єдиний господар у своїй державі. Українців і білорусів не можна визнати окремими народами, бо тоді росіяни залишаться в меншості в Росії і з'являться законні підстави для ліквідації імперії. У журналі виношувалася ідея світового панування Росії, виходу її до "світового вільного океану"; проголошувалася необхідність застосувати зброю для досягнення цієї мети. Насильницькими методами запроваджувалася великоруська гегемонія й усередині країни. "Мирный труд" охоче надавав свої сторінки відомим чорносотенним публіцистам: В. Пуришкевичу, В. Шульгіну, В. Замисловському, Г. Шечкову, А. Чернишову. На хвилі розгулу реакції А. С. Вязігін був обраний депутатом до третьої Державної думи.

Але в Росії авторитет чорної сотні швидко падав, що зумовлювалося кількома причинами: по-перше, її ідеологи не висунули конструктивної програми державних реформ, залишилися в межах демагогічних гасел, які спрацьовували в момент кризи, але виявляли свою творчу неспроможність у мирний час; по-друге, проти чорної сотні виступила вся здорова й чесна інтелігенція, яка прагнула демократичних змін; по-третє, з початком першої світової війни припинилося урядове фінансування скомпрометованого в громадській свідомості політичного руху. Про падіння авторитету реакційних політичних сил свідчить такий факт: депутатський звіт А. С. Вязігіна у вересні 1912 р. прийшло послухати не більше ста осіб. Без урядового фінансування загинув наприкінці 1914 р. й "Мирный труд". Життя чорносотенця-редактора закінчилося трагічно: він був розстріляний органами ЧК у складі захоплених більшовиками заручників перед відступом червоних частин із Харкова в червні 1919 р. напередодні вступу до міста добровольчої армії генерала А. Денікіна.

Скориставшись царським Маніфестом, спробували створити свою легальну пресу в Харкові й ліві партії, зокрема соціал-демократи. РСДРП нараховувала в Харкові 900 членів та 2095 загалом у губернії. Це була одна з найчисленніших партійних організацій, але налагодити свою партійну журналістику харківським соціал-демократам не вдалося. 25 жовтня 1905 р. з'явився єдиний номер органу Харківського комітету РСДРП – газети "Харьковский рабочий", що фактично була нелегальною (ім'я редактора не зазначено), адже вийшла до прийняття "Тимчасових правил про друк". Від 5 до 24 грудня 1905 р. у місті видавалися "Известия Федеративного совета Харьковских комитетов РСДРП" (всього 7 чисел), що теж порушили існуюче законодавство, не зазначивши редактора. Якщо ліберальні видання кадетів наражалися на численні заборони й мусили боротися за виживання, то на соціал-демократичну пресу очікували ще серйозніші перешкоди. Хоча в цей же час і згодом соціал-демократам вдалося налагодити випуск легальних видань в обох столицях і в Закавказзі.

Пізніше з'явилися на харківському інформаційному ринку есери (Партія соціалістів-революціонерів), заснувавши газету "Харьковская жизнь" (10 лютого – 5 листопада 1906). До № 28 вона мала підзаголовок – "щоденна політична, громадська і літературна газета", далі виходила без підзаголовка. Газета приховувала свою партійну належність; відповідальність за видання й редагування взяв на себе П. Д. Зайкін. Випуск газети двічі припинявся генерал-губернатором за "шкідливе спрямування". У першу перерву (1–15 березня) редакційний колектив видавав недільний збірник, дотепно названий "После жизни" (4–11 березня, № 1–2) із позначкою: "Видання співробітників "Харьковской жизни".

Друга перерва тривала п'ять місяців – від 29 травня до 4 листопада. Журналістам уже було не до жартів. Відновивши газету 5 листопада, вони попрощалися з читачами, але вже 17 листопада 1906 р. розпочали новий видавничий проект у форматі попередника – щоденної газети "Современное обозрение". Видання тривало до 27 січня 1907 р. і на № 58 припинилося. Редагував газету Б. Попов, а видавцем виступив І. Хованський. У "Современном обозрении" співробітничала Х. Алчевська, подаючи огляди української преси та переклади актуальних статей.

Таким чином, партійна журналістика в Харжурналістика в Харкові періоду першої російської революції мала доволі розгалужену систему й була репрезентована чотирма політичними силами: лібералами-центристами, монархістами, соціал-демократами, есерами. Проте політичні події розгорталися так, що соціал-демократична преса лишилася в зародковому стані й розвиватися не змогла; кадетська й есерівська преса були заборонені царським урядом; і лише чорносотенна журналістика існувала до початку першої світової війни, спираючись на урядову підтримку й дотації, але втративши авторитет у переважної частини інтелектуальної еліти, яка вела за собою населення. Харків'яни відчували нехіть до міжпартійної боротьби, що раз у раз підтверджувалося і їх участю у виборах. Партійне як таке, що протистоїть загальнолюдському, сприймалося більшістю громадян як неповноцінне.

Спрощення процедури отримання дозволу на заснування періодичних видань і скасування попередньої цензури спричинили вибух приватної ініціативи в галузі журналістики; і в цьому полягала третя особливість інформаційної ситуації під час першої російської революції. З'ясувалося, що в Харкові досить велика група осіб була зацікавлена у створенні приватної преси: це журналісти, письменники, викладачі вищих навчальних закладів і гімназій, службовці державних і приватних установ. До того ж, продуктивний процес зростання армії професійних журналістів, який розпочався із заснування газети "Южный край", сприяв створенню в Харкові цілого цеху працівників преси. На початку ХХ ст. вони становили кількісно і якісно відчутну творчу силу. З появою нових правил друку найталановитіші з них виявили потяг до самостійності; багатьма керувало прагнення перетворити свої видання у прибуткові підприємства, адже таких прикладів чимало в історії світової преси.

Уявлення про ціни на поліграфію на початку ХХ ст. можна скласти з такого факту. Х. Алчевська 27 березня 1916 р. (набагато пізніше, ніж описуваний період, але під час першої світової війни) у листі до М. Мочульського писала, що переросла свою книжку лірики "Встань, Сонце!", яка щойно ви-йшла накладом 1000 примірників і лежить нерозпакована у її помешканні, у продаж ще не надійшла, а заплачено за неї друкарні 50 карбованців [1, 496]. Про реальну вартість такої суми свідчить те, що заробітна плата вчителя гімназії тоді коливалася від 400 до 800 карбованців на рік, існувала гнучка система надбавок, за кожні 5 років стажу вчитель отримував 100 крб. З наведених цифр випливає, що видати книжку пристойним накладом за власні кошти або розпочати випуск газети, сподіваючись швидкого успіху й прибутку, було цілком доступно для середнього класу. Відносна дешевизна поліграфії була додатковим аргументом на користь створення приватної періодики.

Проте для багатьох видавців період першої російської революції став часом розчарувань і нездійснених надій. Воєнний стан у Харкові від 13 жовтня 1905 до 1 січня 1908 р. давав губернаторові виключні права в галузі журналістики. Історія харківської преси цієї доби подає чимало прикладів адміністративного самодурства, припинення періодичних видань за те, що чиновникам губернської управи не сподобалися якісь незначні деталі у висвітленні подій поточного політичного життя. Багатьом виданням судилося стати приватними одноденками, до яких належать й ті, що не втрималися на інформаційному ринку більше одного місяця, хоча амбітні видавці здебільшого заявляли про щоденні часописи. Крах ілюзій, короткочасність існування – така сумна особливість приватної журналістики періоду революції.

Першою жертвою стала громадсько-політична, економічна та літературна газета "Родная земля" (31 травня – 10 червня 1906, № 1–10), редактором-видавцем якої був І. О. Булгаков. Видання газети припинено за "шкідливе спрямування" і більше не відновлювалося. Три числа вдалося проіснувати щоденній газеті "Харьковские новости" (13–15 червня 1906), видавцем якої був М. У. Шляпошников, а редактором – А. С. Ольяк. Так само (на № 3) занепала ініціатива В. С. Пархоменка щодо видання першої місцевої щоденної вечірньої газети. Випуск "Харьковской вечерней газеты" (1–3 серпня 1906) припинено губернатором. Подібне формулювання за-значено в історії щоденної "Южной жизни" (12 жовтня – 3 листопада 1906, № 1–19), яку видавав М. І. Греков, а редагував М. В. Петров.

Не вдалося О. М. Бодянському налагодити постійний випуск тижневої селянської газети "Народное слово" (14 січня – 4 лютого 1907, № 1–4), губернатор вбачав у виданні шкідливі тенденції. Редактор-видавець не скорився урядовій сваволі і спробував, замість припиненого часопису, надсилати передплатникам нову газету "Народная молва" (8 квітня 1907), але після № 1 (редактор-видавець І. О. Селіванов) вона припинена на весь час воєнного стану. Така ж доля чекала громад-сько-політичну, літературну й популярно-наукову газету "Последняя почта" (8 жовтня – 5 листопада 1907, № 1–8), яку редагував О. С. Елькін разом із М. В. Могучим. На хвилі політичного піднесення були спроби створити жовту пресу, розраховану на невибагливі смаки обивателя. Типовим її зразком стала газета В. І. Іванова "Откровенные разговоры" (20 січня – 19 лютого 1906, № 1–22), яка подавала поліційну хроніку, роздмухувала скандали з життя відомих осіб. Але видавцеві вдалося протриматися місяць і згодом за-крити газету, оскільки вона не зацікавила читачів.

Важкою була доля не тільки газет, а й журналів, навіть тих, що видавалися інституційно. У Росії 4 березня 1906 р. почали діяти "Тимчасові правила про професійні спілки". Царський уряд у цій галузі змушений був задовольнити вимоги працівників. Невдовзі харківський губернатор зареєстрував 13 і відмовив у реєстрації 26 профспілковим організаціям. Профспілки сподівалися створити в місті свою журналістику, розпочавши видавати, як приватний орган, тижневий журнал, присвячений профспілковому руху "Союз" (7–23 вересня 1906, № 1–3), видавцем-редактором виступив С. С. Жилкін. Після заборони журнал спробували врятувати під новою назвою "Труд" (18 листопада 1906), змінивши видавця (Ф. М. Єрасов), але видання часопису на № 1 припинено губернатором "за шкідливе спрямування".

Щасливіше склалася доля приватного ілюстрованого журналу "Торгово-промышленная Россия" (липень–грудень 1906 – щомісячно, січень–червень 1907 – двічі на місяць). Видавцем його виступив А. І. Браухлі, а редактором – В. Людендорф. Журнал не був заборонений, а припинений видавцем, оскільки політична ситуація не сприяла розвиткові ринкових відносин.

Розуміння необхідності й потяг до реформування всіх аспектів життя були в суспільстві настільки загальними, що охопили й органи місцевого самоуправління. У січні 1907 р. у Харкові виходив створений за ініціативою тодішнього харківського міського голови професора О. К. Погорілка новий офіційний часопис "Известия Харьковской городской думы" (січень 1907 – квітень–травень 1917). Це був щомісячний журнал, який підписував до друку як редактор міський голова професор О. К. Погорілко (до № 8 за 1912), К. О. Зворикін (№ 2 за 1908), М. Є. Дорофєєв (з № 9 за 1912), професор Д. І. Багалій (з 1915). Тут подавалися протоколи засідань Харківської міської думи та думських комісій, доповіді й ухвали, офіційні документи з питань місцевого самоуправління, аналітичні статті спеціалістів і гласних із проблем життя міста, хроніка найважливіших подій. Створення цього журналу демонструвало прагнення міської влади зробити свою діяльність прозорою для громадськості, що відповідало запитам революційного часу. Як додаток до "Известий", виходив часопис "Статистические сведения по г. Харькову" (1912–1919). Видання підписували до друку ті ж офіційні особи.

Ще однією особливістю розвитку приватної журналістики стала її тематична розмаїтість. Вперше в Харкові був заповнений спектр головних тематичних напрямів, з'явилися сатиричні, дитячі, мистецькі й спортивні часописи. Так, після великої перерви, власне, після журналу "Харьковский Демокрит" (1816), революція посприяла відновленню сатиричної журналістики. За винятком окремої спроби Д. Ф. Шереметьєва створити ілюстрований гумористичний альманах "Эхо", який вийшов двома випусками в 1900, одним – у 1901 і одним – у 1902 рр., інших прикладів у цьому напрямі не зафіксовано. Наприкінці 1905 р. з'явився піонер відродження сатиричної журналістики – випуск "Харьковского будильника" (1905), редактор-видавець якого заховався під дотепним псевдонімом "Голочка", що свідчило: часопис (єдине число вийшло без дати) розпочатий ще до запровадження "Тимчасових правил". Надалі такі свавільні речі, як приховування видавця під псевдонімом, стали неможливими.

"Харьковский будильник" знаменитий тим, що його головним співробітником був Аркадій Тимофійович Аверченко (1881–1925). Він заснував у журналі розділ "Харьков с разных сторон", де висміював вади місцевої адміністрації, уміщував каламбури на теми революційного побуту. У харківський період життя митця (1900–1907) відбулося його становлення як журналіста й сатиричного письменника. Дебютувавши в газеті "Южный край" оповіданням "Як мені довелося застрахувати життя" (1903. – 31 жовт.), він потім часто друкував гумористичні оповідання в газетах "Южный край" і "Харьковские ведомости". Революція 1905 р. дала новий поштовх його творчості, вивела на шлях соціальної сатири, перші приклади якої трапляються в "Харьковском будильнике".

До нетривалих видань належать нечисленні спроби середини й кінця 1906 р.: І. О. Гусаковського видавати щотижневий художній журнал політичної й суспільної сатири "Злой дух" (травень 1906), І. М. Кожуховського створити журнал сатирико-гумористичної літератури з карикатурами "Брызги" (1906, № 1 вересень; № 2 без дати) і О. П. Тихановича розпочати гумористичний літературний журнал "Буфф" (19 листопада 1906). Цим часописам довелося негайно припинити своє існування. Зате справжнє довголіття й процвітання мав тижневик "Настоящее жало" (1906–1917) з таким підзаголовком: "Відлуння громадсько-політичної гумористики. Орган незалежної думки". Видавцями виступали О. О. й О. П. Гермейєри, а редакторами в різний час були М. Г. Ковальов, А. К. Архипов, Я. Г. Буланов та ін. Секрет успіху часопису полягав у тому, що під декларованою маркою незалежної думки і приватним статусом на-справді був прихований чорносотенний журнал, вістря сатири якого спрямовувалося проти революційних перетворень і суспільних реформ.

З "Настоящим жалом" дотепно полемізував Аркадій Аверченко на сторінках журналу сатиричної літератури і гумору з "малюнками в кольорі" "Штык" (1906–1907, № 1–9). Видавав його діяч Партії народної свободи Є. Ф. Тихонович, який був і першим редактором щоденної кадетської газети "Мир". Обов'язки редактора виконували О. І. Бахмач (№ 1–3), потім А. Т. Аверченко. За критику чорносотенної преси, полеміку з "Настоящим жалом", ідеологічне демаскування його журнал "Штык" був оштрафований, а згодом заборонений. А. Аверченко створив новий сатиричний часопис "Меч" (№ 1–3, 1907, б. д.), видавцем-редактором значилася Євгенія Андріївна Тихонович.

У літературознавчих працях прийнято вважати "Штык" і "Меч" журналами Аркадія Аверченка [6, 34]. Він виступав тут як автор художніх творів і художник-ілюстратор. Йому належала й загальна концепція видань. Журнали зосереджувалися на критичному висвітленні поточних подій у країні, викритті урядових спроб викоренити революційні завоювання, предметом критики була продажність журналістів, політика чорносотенних партій. Стосунки А. Аверченка з владою дедалі загострювалися, під тиском губернатора М. М. Пєшкова письменник змушений був залишити Харків. У 1907 р. він з'явився в Петербурзі вже сформованим сатириком, там створив журнали "Стрекоза" (1907), "Сатирикон" (1908–1913), "Новый сатирикон" (1913–1918), які мали великий успіх у читача й принесли редакторові всеросійську славу. Проте саме в харківський період А. Т. Аверченко зростав як письменник, усвідомив своє покликання сатирика, апробував специфічні авторські жанри малої сатиричної прози, якими користувалася потім російська сатира, наприклад Михайло Зощенко.

Розвиток сатиричної журналістики в Харкові початку ХХ ст. повчальний у багатьох відношеннях. По-перше, прикметними є численні спроби харків'ян налагодити видання сатиричних журналів, хоча більшість цих спроб зазнала невдачі. По-друге, харківська сатирична журналістика у цей час дала світові класичні надбання, до яких слід віднести творчий доробок А. Аверченка. По-третє, виразно характеризує епоху й ситуацію в місті той факт, що за умов закриття ряду критично налаштованих до уряду часописів, єдиний гумористичний тижневик, якому ніщо не загрожувало, виявився пов'язаний з чорносотенними партіями та їхньою ідеологією.

Другим після сатиричних журналів тематичним напрямом, який мав найбільшу кількість спроб, були мистецькі часописи. Спроби їх започаткував 1907 р. тижневиком "На темы дня" (№ 1–6) М. В. Петров, замисливши видання як "ілюстрований журнал літератури, мистецтва, науки і громадського життя". Не набагато більше пощастило часописові "Театральный листок" (№ 1–13), який видавала Ксенія Іванівна Шехтер, запропонувавши підзаголовок – "щоденна газета, присвячена театру, мистецтву і спорту". Закріпився на інформаційному ринку лише часопис "Последние новости сезона" (1907–1917), кваліфікований як "газета театру, музики, спорту, художньої літератури і злоби дня в мисте-цтві", що виходила 2–3 рази на тиждень. Редактором і видавцем був М. Н. Шор. Усі ці видання планувалися як інформаційні бюлетені, що повідомляли про театральні, музичні, літературні, малярські новинки переважно харківського мистецького ринку, подавали хроніку столичного й зарубіжного мистецького життя. Про поважну критику в них говорити не доводиться, хоча спроби давати хоча б поверхові, приблизні роз'яснення неодноразово траплялися. Для сучасної людини дивним є поєднання мистецтва і спорту в підзаголовках вищеназваних видань, оскільки сьогодні ці тематичні напрями сприймаються як цілком окремі. Але для журналістики початку ХХ ст., зокрема провінційної, був притаманний певний синкретизм, властивий початковим етапам кожного явища.

Спільним для тематичного сектору, який охоплював спорт і мистецтво, було поняття розваги, продуктивне проведення вільного часу. Проте магістральний шлях розвитку журналістики полягав у виробленні дедалі вужчої спеціалізації. Про це свідчить поява в Харкові журналу "Русский спорт" (1906–1916), який кілька разів змінював підзаголовок: "журнал, присвячений усім видам спорту", "ілюстрований журнал для всіх видів спорту". Виходив він, як зазначалось, "напередодні забігів і скачок, а в несезонний час 1 і 15 числа кожного місяця", потім щотижнево. Першим видавцем і редактором був доктор медичних наук В. А. Пржевальський, а в 1913 р. (з № 41) журнал став офіційним органом товариства фізичного розвитку.

У час першої російської революції в Харкові відновилася й дитяча журналістика. Її початком можна вважати відділ "Дитяче читання", який існував упродовж усього 1816 р. у журналі "Украинский вестник". Після 90-літньої перерви, у 1906 р. почав видаватися у Харкові щотижневий журнал для дітей "Весеннее солнышко" (1906, кн. 1–7). З № 2 за-значалося, що це "журнал для дітей молодшого, середнього та старшого віку". Редакторами-видавцями виступали Д. І. Свєтухін та К. О. Шебаліна. Тут подавалися популярні розповіді про природу, мистецтва й ремесла, бесіди з релігії та християнської етики, поради щодо зміцнення здоров'я й загартування. Редактори співчували українській національній ідеї й були близькими до українського руху. До участі в журналі запрошено професора М. Ф. Сумцова, який у № 1 під псевдонімом М. Сумець виступив зі статтею про Тараса Шевченка, де чи не вперше розглянув "Кобзар" у контексті дитячої літератури, показавши його значення для формування й розвитку дитини та її національної самосвідомості. Поет возвеличив свою рідну українську мову, наставляв своїх читачів плекати її у своїх піснях і молитвах, вивчати її, а не цуратися. Журнал мав постійний "Иностранный отдел", де друкувалися художні твори польською, французькою та українською мовами. З одного боку, появу в дитячому журналі української мови слід сприймати як позитивний факт; з іншого – її поява в іноземному відділі спонукає до сумних роздумів про загальне зросійщення Харкова на початку ХХ ст.

Зазнала трансформації в період російської революції 1905–1907 рр. і фахова журналістика. Цей процес найкраще виявився на прикладі еволюції найбільш консервативної її галузі, якою завжди була релігійна преса. Революція створила можливості для появи приватних релігійних видань. Саме в такому аспекті заслуговує на особливу увагу журналістська праця Іоанна Іоанновича Філевського (1865–?; остання публікація 1927), тоді священика і приват-доцента, а згодом професора кафедри історії церкви Харківського університету, який виступив у 1906 р. редактором і видавцем "Церковной газеты" (№ 1–24 / 25). Він запропонував підзаголовок: "громадсько-літературна щотижнева газета; орган церковного оновлення і культурно-прогресивних прагнень". Дослідниця преси православної церкви в Україні А. А. Бойко зазначила: "Церковная газета" виділялася серед інших періодичних видань для широкої аудиторії здатністю до критичного мислення, об'єктивної оцінки ситуації, відповідальністю" [2, 120]. Газета стала органом цілого руху всередині православної церкви в Україні, діячі якого виступали за "церковне оновлення". Центром цієї течії був Харків, де навколо І. І. Філевського сформувався гурток талановитих діячів церкви, до якого належали протоієрей П. Григорович, священики В. Купленський, Н. Вознесенський, В. Шаповалов. За допомогою приватної газети гурток висловлював і поширював свої ідеї, гуртував прихильників. Ідеологія гуртка і відповідно його газети була сформована у вирі суспільно-політичних подій революції. Справжнім випробуванням для церкви стало питання: з ким духівництво – з самодержавством чи народом, який проти нього повстав? На це запитання мусила відповісти не тільки церква загалом, а й кожен священик зокрема.

Традиційно церква була головною духовною опорою самодержавства. Недарма багаторічним офіційним гаслом Росії була вербальна формула: самодержавство – православ'я – народність. Під час революції церква як су-спільний інститут зберегла вірність самодержавству, але цього не можна було сказати про кожного священика зокрема. Серед них було чимало таких, які співчували народові в його боротьбі й розуміли неминучість суспільних реформ. Течія "церковного оновлення" й була репрезентантом цієї групи священиків. Вони виступали проти офіційної політики російської православної церкви, залежності церкви від самодержавства, підтримували демократичні зміни в суспільстві. Їхні позиції були близькі до програми Партії народної свободи, про що свідчать і деяка спорідненість проблематики кадетської преси й "Церковной газеты", і публікації на її сторінках видатних діячів харківської організації ПНС. Так, у № 4 кадетської газети "Волна" (1906. – 5 січ.) опубліковано анонімну статтю "Голос священика про смертну кару", де висловлювався протест проти розправи над повсталим народом. Ця ж проблематика стала центральною для "Церковной газеты". Захищаючи основи християнської етики, діячі церковного оновлення, апелюючи до Євангелії, заперечували і смертну кару, і масові розстріли. Господь заборонив убивство як таке. Милості й прощення заслуговує злодій і навіть убивця. Самодержавство ж, усупереч вченню Христа, карає на смерть людину чесну, лише захоплену політичними або соціальними ідеями. Убивство не може бути засобом політичної боротьби, як заявляли публіцисти "Церковной газеты", протестуючи проти політики офіційної Росії.

Своє покликання газета вбачала в боротьбі проти чорної сотні, засуджувала тих діячів православ'я, які схвально ставилися до погромів. Багатьом авторам довелося ховатися під псевдонімами й криптонімами або взагалі виступати анонімно. За ініціалами П. Л. подано статтю "Єврейське питання і пастори церкви" (1906. – № 12), де вперше в публіцистиці розглянуто психологію натовпу. Юрба позбавляє людину індивідуальності, як вважав автор, людина втрачає можливість бути особистістю; при масових злочинах ступінь особистої свободи індивіда дорівнює нулю; відповідальність за злочини лежить на підбурювачах натовпу, а не на кожному учасникові зокрема; у культурній державі не може бути самосуду натовпу.

Підносячи людське життя як найвищу цінність, автори "Церковной газеты" протестували проти будь-яких способів обмежити його. Наприклад, в анонімній статті "Секта іоанітів" (1906. – № 1) розглядався епізод ритуального вбивства жінки, яка вирішила принести себе в жертву як послідовниця протоієрея Іоанна Кронштадтського ("іоаніти"). Ніхто не може, крім Господа, розпоряджатися людським життям, навіть сама людина. Фанатизм несумісний зі справжнім служінням Богу. Навпаки, ідеал християнства – вільна, всебічно розвинена людина.

З видатних діячів Партії народної свободи з газетою співробітничав професор М. Ф. Сумцов. У межах церковної проблематики він розкривав основну тему своєї публіцистики – культурну велич України та її право на політичну самостійність. У статті "Старовинні українські церковні співи" (1906. – № 11) він довів, що духовне життя України за старих часів було сповнене свіжих та оригінальних барв, що саме в Україні виробилася традиція церковного співу, запозичена пізніше церквою московської Русі, стосовно якої українці відіграли видатну художньо-культурну роль.

Підтримуючи суспільні реформи, публіцисти "Церковной газеты" розуміли згубність соціалістичної ідеології й можливого запровадження соціалізму. В анонімній статті "Соціалізм і мистецтво" (1906. – № 8-9) соціалізм розглядався як модель споживацького су-спільства, зорієнтованого на шлункові інтереси. Людина в такому суспільстві буде принижена, а її сутність вихолощена, мистецтво, зведене до функціонального значення, приречене на загибель. Водночас газета звертала увагу на питання розвитку літератури і мистецтва, про що свідчать численні матеріали, зокрема статті П. Свєтлова "Чехов про народних учителів" (1906. – № 1), "Пам'яті Достоєвського" (1906. – № 2) та ін., де мистецтво розглядалося як вищий вид духовної діяльності людини.

"Церковная газета" вирізнялася певною ренесансною розкутістю, розумінням людини як найвищої самодостатньої цінності, яка є сама для себе метою, а не засобом досягнення якихось інших цілей. З цієї головної філософської настанови випливали ідеї заперечення смертної кари, масових розстрілів, чорносотенних погромів, критика лівих партій за тероризм і тоталітарні методи політичної боротьби, а соціалізму за функціональну концепцію людини в межах її споживацьких потреб, розуміння величезної духовної сутності мистецтва як способу єднання людини з Богом. Царський уряд підозріло ставився до опозиційного видання, хоча воно й декларувало релігійну сутність. Після розпуску царем першої Державної думи й заборони кадетської преси видання "Церковной газеты" припинено генерал-губернатором на підставі правил про воєнний стан. Так закінчилася історія цього яскравого журналістського явища. Класичним здобутком початку ХХ ст. була поява ще однієї щоденної загальнополітичної (позапартійної) газети "Утро" (1906–1916), видання якої виявилося тривалим і склало конкуренцію "Харьковским ведломостям" і "Юному краю". Видавцем і співредактором цієї політичної, громадської, літературної та економічної газети став син відомого в Харкові купця А. А. Жмудський. Редакторами різного часу були журналісти П. Г. Ріттер, А. А. Жмудський, В. А. Мойсеєнко, О. З. За-мошников.

Ідея газети зародилася серед викладачів Харківського університету. Першим редактором (1906–1909) став П. Г. Ріттер (1872–1939) – тоді доцент історико-філологічного факультету (з 1921 – професор, з 1922 – завідувач кафедри мовознавства), викладач порівняльного мовознавства, санскриту й італійської мови. Газета успадкувала матеріальну базу і традиції таких кадетських видань, як "Мир", "Волна", "Девятый вал", "Накануне", "Будущее". На цей раз зв'язок із Партією народної свободи не декларувався, газета відкривалася як приватне видання, проте його політична позиція визначалася як лівокадетська. 7 листопада 1906 р. видавець подав губернаторові прохання про видання нової газети, стисло виклавши її програму. Газета мала містити урядові постанови, телеграми, політичні статті, закордонні та внутрішні повідомлення, огляди газет та журналів, військову, місцеву та судову хроніку, листи кореспондентів, фейлетони, оголошення, театральну та мистецьку критику. Передплата на рік – 9 крб., ціна одного числа – 5 коп. Обсяг газети становив 4–10 сторінок у звичайні дні, 12 – у неділю, включаючи ілюстрований додаток. У 1914–1915 рр. видавався окремий випуск 1–4 рази на добу "Утро: Экстреннные телеграммы. От наших корреспондентов и Петроградского телеграфного агентства".

Дослідник Д. М. Чорний, вивчивши архівні матеріали, зазначив: "Власник намагався утворити навколо свого видання кілька газет-"супутників" з метою якнайширшого охоплення читацької аудиторії. Тому в 1914–1915 рр. з'явилася розрахована на робітників "Южная газета-копейка". Планувався випуск щоденної вечірньої газети "Вечерние известия" і телеграм "Утра" в Слов'ян-ську" [9, 63]. Газета-копійка була щоденною, її видавало "Товариство газети "Утро", редакторами були журналісти С. Й. Губергриць (№ 1–52) і В. К. Конопко. Видавниче товариство газети "Утро" було створене 1912 р., його капітал становив на час заснування 150 тис. крб. Уже 8 січня 1907 р. за наказом генерал-губернатора М. М. Пєшкова була підготовлена ухвала про покарання "Утра" з призначенням штрафу 3 тис. крб. Сам губернатор дописав у тексті ухвали, що видання газети припинено за вміщений фейлетон у дусі, образливому для православного духівництва і релігійних почуттів членів Союзу руського народу. Поява такої ухвали могла виявити справжню позицію М. М. Пєшкова, спрямовану на захист харківської чорної сотні. Апарат губернського управління затримав ухвалу до того часу, поки не вдалося переконати у потребі зняти компрометуючі владу фрагменти тексту. Лише 3 лютого 1907 р. ухвала була винесена. А. А. Жмудський сплачував штраф трьома частинами по 1 тис. крб. упродовж трьох місяців. Не встиг він сплатити останній внесок, як у травні 1907 р. генерал-губернатор виніс нову ухвалу – газету зупинити, друкарню закрити до кінця воєнного стану. Газета вистояла, але й далі зазнавала адміністративного тиску. Тільки в 1910 р. (спокійному) її штрафували п'ять разів на суму 1700 крб., причому три рази на максимальну суму – по 500 крб. Новинну політику "Утра" вирізняли оперативність та достовірність, емоційність у поданні матеріалів, схильність до сенсаційності, використання такого джерела інформації, як чутки. Змістовий рівень програми визначався орієнтацією на демократичні цінності, увагою до робітничого питання, полемікою з чорносотенцями. "Утро" ретельно висвітлювало проблеми національних окраїн, домагалося демократичного розв'язання національного питання в Росії, стежило за паростками пробудження національної свідомості у пригноблених народів імперії.

Редакція зі співчуттям ставилася до українського руху, подавала огляди національної преси, відгукувалася на видатні культурні й політичні події. До 50-ї роковини від дня смерті Т. Шевченка надруковано статтю Х. О. Алчевської "Пам'яті Шевченка" (1911. – 26 лют.), де наголошено не лише на його загальнодемократичних ідеях, а й висвітлено мрію Кобзаря про національне визволення України.

У газеті широко видібражено різноманітні аспекти міського життя, проблеми молоді та її дозвілля, а також такі специфічні аспекти, що увірвалися в журналістику наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., як злочинність, проституція У жанрі фейлетону виступав відомий журналіст А. Смолянов. На теми духовного життя та моралі писав А. Обухов. У висвітленні міжнародного життя "Утро" користувалося не лише інформацією телеграфних агентств, а й мало власних зарубіжних кореспондентів. Газету читали як у Харкові, так і в багатьох повітах та за межами губернії. Статті з "Утра" передруковували газети Катеринослава, Полтави, Чернігова. Це щоденне видання стало значним явищем на інформаційній ниві Харкова у період між двома російськими революціями. Газета ввібрала волелюбний дух, сміливо порушувала важливі суспільні проблеми, виступала на боці ліберальної інтелігенції. Редакція гідно репрезентувала інтелектуальний, фінансовий і промисловий потенціал Харкова, орієнтувалася на внутрішньоміського рекламодавця, чим сприяла економічному піднесенню міста. З 19 газет, які виникли в Харкові у 1906 р., вижила лише газета "Утро". Поруч із такими гігантами харківської журналістики, як "Харьковские ведомости" і "Южный край", вона потребує пильної уваги сучасних дослідників.

У цілому ж харківська журналістика періоду першої російської революції – це цілком нове явище у порівнянні з попередніми періодами її розвитку. За кількістю новонароджених видань, за якістю інформаційного висвітлення суспільно-політичного й культурного життя, за тематичною розмаїтістю, розкутістю стилю й жанрових пошуків – це повноцінний період в історії харківської преси. Журналістика стала дзеркалом і зброєю політичної, партійної боротьби. Вперше за допомогою журналістики розгорнулася боротьба за прихильність виборців, поширення свого політичного впливу, активізувалися не лише відображальні, а й формотворчі функції періодичної преси. Подальшу долю Харкова вже не можна було уявити поза розгорнутою системою періодичних видань.

1. Алчевська Х. О. Твори. – К.: Дніпро, 1990.

2. Бойко А. А. Преса православної церкви в Україні 1900–1917 рр. Культура. Суспільство. Мораль: Моногр. – Д.: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 2002.

3. Животко А. Історія української преси / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 1999.

4. Історія міста Харкова ХХ століття. – Х.: Фоліо, 2004.

5. Комариця М. Міхновський Микола Іванович // Українська журналістика в іменах. – Л., 1994. – Вип. 1.

6. Літературна Харківщина: Довідник / За заг. ред. М. Ф. Гетьманця. – Х.: Майдан, 1995.

7. Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку ХХ століття / Уклад. Н. М. Сидоренко, О. І. Сидоренко. – К., 1999.

8. Термін "чорносотенці" запозичений від міщанських ополчень часів Московської держави (див.: Ашукин Н. С., Ашукина М. Г. Крылатые слова. – М.: Худож. лит-ра, 1966). Його значення увиразниться через наведення антоніма: чорні сотні (тобто такі, що складалися з чорних, простих людей) протистояли дворянським загонам. Порівняйте з українським терміном "Чорна рада", що як антонім протистоїть поняттю "Старшинська рада".

9.Чорний Д. М. Газета "Утро": історія становлення, місце в системі періодичної преси міст Лівобережної України // Українська періодика: історія і сучасність: Матеріали ювілейної наукової конференції, присвяченої 70-річчю багатотиражної газети "Харківський університет". – Х., 1998.

10.Чорний Д. М. Харків початку ХХ століття: історія міста, долі людей. – Х., 1995.