Політичні орієнтири київської преси у сприйнятті революційних подій 1905–1906 рр. А. М. Волобуєва

Політичні орієнтири київської преси у сприйнятті революційних подій 1905–1906 рр.
А. М. Волобуєва

асист.
УДК 070.37.018 "1905–1906"





У статті розглядається, як відображали події 1905–1906 рр. київські газети і журнали різної політичної спрямованості.

The article tells how kiev newspapers and journals of different political directivity display the events of 1905–1906 years.

Завданням суспільного життя Наддніпрянської України початку ХХ ст. стає формування національної ідеї, виховання національної свідомості – нові обставини політичного життя кликали до праці задля духовного піднесення народу. Як писав журнал "Україна", здійснювався перехід до "нових форм думання, звичок, світогляду" і в цих умовах врешті з`явилася нагода для втілення ідеї української самобутності й вільного національного розвитку, про що мріяла свідома інтелігенція і в періоди найлютіших утисків. І. Огієнко в "Украинской жизни" зазначав: "Український національний рух зробився помітним суспільним фактором, став проникати, як свідоме начало, в саму товщу народних мас і викликав велику увагу ззовні" (1912. – № 2. – С. 7).

Українська громадськість на зборах і мітингах неодноразово приймала резолюції з різних міст України з вимогою ліквідації усіх форм гноблення, засуджувала національний гніт, домагалася безплатного загального навчання рідною мовою у школах, права користуватися нею у пресі, на сцені, в державних установах. Український народ хотів жити повним національним життям. Водночас прогресивна російська преса розгорнула широку кампанію за скасування урядових розпоряджень 1863 і 1876 рр. щодо української мови. У березні 1905 р. у Петербурзі відбувся з'їзд журналістів, на якому пролунала думка про необхідність створення української преси. Репрезентував цю ідею Є. Чикаленко, який вимагав "поставити українське слово в однакові цензурні умови з московським" [17].

До дослідження цих питань – в історичному, політичному, культурному, художньо-публіцистичному контекстах неодноразово зверталися українські дослідники. Варто згадати праці А. Животка, Є. Демченко, О. Мукомели, І. Крупського, М. Романюка, М. Михайлина та інших учених. Але чимало часописів, зокрема регіональних, досі залишаються поза увагою науковців, адже не систематизовано їхні політичні орієнтири, змістові та формотворчі ознаки, типологічну специфіку тощо. Зрештою не всі газети й журнали того чи іншого краю доступні в бібліотеках України. Тому метою цієї статті є відтворення подій 1905–1906 рр. співробітниками київських часописів, що мали різне партійне спрямування.

Для дослідження використано видання, що виходили у Києві впродовж 1905–1906 рр. після проголошення Маніфесту. Це соціал-демократичні органи "Южная неделя" (1905), "Голос солдата" (1906), "Работник" (1906), "Голос народа" (1905); монархічні – "Киевлявнин" (1864–1919), "Самодержавие" (1906); суспільно-політичні – "Новый век" (1906), "Пробуждение" (1906), "Вестник свободы" (1906), "Эхо" (1906), "Громадська думка" (1905-1906). Окрему групу становили сатиричні часописи: "Шершень" (1906), "Заклепка" (1906), "Гром" (1906), "Удав" (1906) та додаток до "Киевского вестника" (1905–1906). Предметом розгляду стали політичні публікації, шаржі, карикатури, епіграми, політичні вірші вищезазначених газет і журналів.

За умов наростаючого невдоволення мас Микола ІІ погодився на демократичні поступки. Кульмінаційним моментом став Маніфест 17 жовтня 1905 р., який ліберали називали "епохою оновленого строю". За ним населенню обіцяно дарувати "свободу особи, слова, сумління, зібрань та союзів" [11, 20].

Після проголошення в Росії нових конституційних гарантій "повстала доконечна потреба концентрації українських сил і плянового розподілу між ними тої культурної й політичної роботи, яку висували на чергу нові обставини життя" [2, 106]. Невипадково до цих змін українська громадськість поставилася з певною двозначністю. Свою думку, художньо-образну й гостру водночас, висловив публіцист О. Маковей: "Холодні настають тепер часи, якісь такі тверезі, поважні,.. вже покидаємо числити зорі та зітхати за русалками і козаками, а беремося помалу до системної роботи… пропала давня романтика! Та вже була й пора їй пропасти! Сто літ жила, досить з неї і досить нам її. Пора нам тепер злізти з неба і робити так, як інші народи роблять, що ходять по землі" [12, 37].

Становище друку в той час регламентувалося кількома додатковими правилами, зокрема "Временными Правилами о периодической печати" (24 листопада 1905 р.), законами про тимчасові й надзвичайні охорони, включно з втручанням поліції. Такі правила після 15 грудня 1905 р. стали захоплювати все більше регіонів імперії. Необмежені права мали губернатори і градоначальники, які створювали "внутрішні" обов'язкові розпорядження про друк, усіма засобами перешкоджаючи розповсюдженню видань, публікації матеріалів, які здавалися "шкідливими" чи "підозрілими" [3, 120].

Так, 1905 р. адміністрація заборонила видавати щоденну газету "Вільне слово". З тих самих причин не здійснився намір Є. Чикаленка з 1 січня 1906 р. випускати щоденну політичну, економічну та літературну газету "Громадське слово" зі стотисячним тиражем по копійці за номер; не реалізована спроба друкувати соціал-демократичну робітничу газету "Праця". За період 1905–1907 рр. відмовлено видавати 25 різнопланових газет і журналів [14]. З цього приводу Ф. Матушевський у місячнику "Нова громада" зазначав, що преса "в часи найтяжчого панування цензурного статуту з усіма циркулярними додатками до нього, не зазнала такої лихої долі, як після оповіщення волі слову" (1906. – № 2), адже подібна свобода "гірше достає часами письменника, аніж попередня цензура". За словами С. Петлюри, на українство знову впало "ярмо безцеремонних, невиправданих репресій і "попереджувальних" заходів, нечесні вигадки, безглузді інсинуації та злі доноси з боку націоналістичних кіл російського суспільства,.. байдужість, суспільне ігнорування нас, наявність обмовок і обмежень у визнанні за нами прав".

У 1919 р. П. Стебницький, аналізуючи процес українського визвольного руху початку ХХ ст. на шпальтах "Нашого минулого" писав: "Вітер російської політики гнав нас іншим шляхом, прищеплюючи нашому народові національну свідомість не розвитком культури, а шаленою боротьбою проти неї, яка проводилась за допомогою всіх бичів та скорпіонів адміністративно-поліцейського апарату" (№ 2. – С. 90). А ось що писав про це свідок тогочасних подій Б. Грінченко: "Промайнуло трохи часу і виявилося, що в тому розквіті багато пустоцвіту: частина його зав'яла сама, а іншу оббив неприхильний холодний вітер" [3, 23].

Періодичні органи по-різному висвітлювали жовтневі події 1905 р. та оцінювали Маніфест 17 жовтня. Так, скажімо, монархічний "Киевлянин" (1864–1919) зазначав: "Публіка навряд чи розуміє, що відбувається в останні дні у столицях і великих містах, чому ці міста охороняються військами, чому і для чого порушується громадське життя, здійснюються насильства, відбуваються в деяких місцях сутички з військами, які охороняють порядок… Прагнучи здійснити політичний переворот, але не маючи для цього достатньо сил, соціалістичні і радикально-політичні гуртки почали втягувати фабрично-заводських робітників у політичний рух… Робітникам пропонують страйкувати, страйкувати і страйкувати, все збільшуючи і збільшуючи вимоги" (1905. – 16 жовт.). Такої ж думки дотримувалася інша монархічна газета "Самодержавие", основне завдання якої полягало у "неухильному проведенні в свідомість російського суспільства ідеї необхідності для Росії самодержавного ладу" (1906. – 19 лют.). Щодо самого Маніфесту, то "Киевлянин" писав: "Височайший Маніфест 17 жовтня не лише не приніс заспокоєння, але викликав відкриті криваві міжусобиці у багатьох містах. За останні дні з 18 жовтня кількість убитих вже могла рахуватися тисячами, а кількість поранених і покалічених – мабуть, десятками тисяч. І поки що цьому не видно кінця, тому що гостре збудження перейшло в маси, якими не можна керувати, які діють стихійно…" (1906. – 25 жовт.).

З іншого боку, редакція щоденної літературно-політичної газети "Новый век", ставши під прапор основних принципів Маніфесту 17 жовтня 1905 р., проголосила своєю метою здійснення і наполегливе втілення цих засад у життя і свідомість суспільства. Газета прагнула всебічно висвітлювати питання російської дійсності, особливо ж детально, чітко і правдиво подавати життя й обговорювати потреби населення південно-західних територій імперії. За основу відображення бралися не якісь "утопічні теорії, а безпосередні "питання поточного життя на ґрунті їхнього реального здійснення". Найближчі завдання видання бачило в "сприянні якомога швидшого скликання Державної думи" як єдиного, невідкладного і неухильного засобу заспокоєння розбурханої країни і здійснення великих реформ" (1906. – 1 січ.).

Щотижнева політична, суспільна і літературна газета "Пробуждение" подала заклик: "Вставай, сплячий. Вставайте, вставайте всі після довгої, тривожної ночі! Вставайте на загальну справу життя і відродження духовного! Після довгого тривожного сну, під діями яскравих променів сонця, що сходить, особливо приємне пробудження" (1906. – Жовт.). Подібні настрої підтримував і соціал-демократичний часопис "Южная неделя". У статті "Невідкладне завдання" анонімний Б. К. Ф. змальовував тодішню ситуацію: "Диким ураганом пронеслась Росією похмура злість... Напередодні перетворення всього нашого державного ладу, напередодні зародження політичної самостійності, стоїть перед нами маса народна, безпомічна, темна, оточена дружною зграєю фальшивих друзів у спілці з хижаками, експлуататорами її не-уцтва... Чи не наш обов'язок допомогти їй, усним і друкованим словом розібратися, підготуватися до зовнішньої творчої роботи" (1905. – 29 жовт.).

Чимало київських газет, зокрема демократичного спрямування, стежили за революційними подіями, із захопленням вітали перші революційні перемоги. Преса зафіксувала факт: 18 жовтня 1905 р. у Києві збуджені юрби заполонили місто, вітаючи одне одного зі святом волі. Але знайшлися і темні сили супротивників "проголошеної свободи", вони затьмарили цей великий день, як повідомляли кореспонденти "Южной недели", мерзенними вбивствами, пограбуванням магазинів і квартир невинних людей. Редакція газети наголошувала: "Маніфест утверджує свободу громадян і діяльну участь народу в особі обраних представників... Росія повинна стати на новий шлях державного життя. В основу цього нового життя повинні бути покладені: повага до прав усіх громадян і діяльна участь народу в створенні законів і керуванні країною". Та вже в наступному номері у статті "Київ, 6 листопада" зазначено: "Стає все ясніше, що Маніфест 17 жовтня виявився лише обіцянкою".

Газета "Громадська думка" (1905–1906) зі щирою надією сприйняла жовтневі події: "18 жовтня у Києві зранку довідалися люди про Маніфест 17 жовтня, про Конституцію. І старі, й молоді прийшли до храму науки, до університету, щоб гуртом радіти, гуртом стрічати волю, рівність та законність, яких ми, здавалося нам, діждалися, купивши їх дуже, дуже дорогою ціною" (1906. – 24 трав.).

Орган Київської військової організації РСДРП "Голос солдата" друкував чимало матеріалів про політичну ситуацію у суспільстві, ставив перед читачами важливе питання "Чому відбувається кровопролиття в країні, в'язниці переповнені безліччю ув'язнених у них борців за волю народу?" і давав роз'яснення: "купка товстосумів", дворян-поміщиків і чиновників живе добре, володіючи значними коштами; інше ж населення – це бідняки, головним чином селяни і робітники. Безземелля, викупні платежі, непрямі податки, висока орендна плата відбирають останні селянські гроші; надмірно довгий робочий день, маленька заробітна плата, а часто й безробіття, тримають найманого робітника у злиднях. Таким чином уряд оббирає і пригнічує народ. Саме цей народ уже "не спроможний терпіти, не спроможний так жити. Він підіймається" (1906. – 16 берез.). Автор пропонував чіткий висновок: мусять існувати недоторканність особистості, право вільно писати про народні потреби, можливість обговорювати наболілі проблеми в гурті, на зборах.

У статті "Народ і солдати" йшлося про придушення народних виступів силою, коли проти обурених і незадоволених влада неодноразово виставляла солдат. У таких випадках колишні селяни і робітники, одягнені в сіру шинель, озброєні гвинтівками, мусили виступати супроти своїх батьків і братів. "От звідки братовбивча війна", – констатував журналіст. Газета "Голос солдата" відгукувалася на потреби казарм, визначала місце армії у боротьбі робітничого класу за визволення Росії від сваволі царського уряду. Скажімо, у публікації-зверненні Старо-Слухаючого "До саперів" зазначено: "Ви перші з військ Києва стали на захист Ваших забутих товаришів-солдатів... Товариші, будьте тверді, не падайте духом! Нехай царський уряд засуджує борців за волю до багаторічної каторги, сподіваючись проіснувати ще десятки років. Усе, що діється навкруги, говорить нам про близький кінець торжества ґвалтівників". Завершується матеріал революційними рядками: "Братья, поверьте, победа за нами, Правда, как солнце, сильна. Во тьме, над кипящими злобой волнами, Вестница утра видна".

Детально обговорювала політичну кризу в Російській імперії і партійна газета "Работник", що стала першим легальним більшовицьким органом у Києві. Так, у статті "Про тактику" кореспондент Борисов повідомляв: "Політичне становище з кожним днем стає напруженішим. Почувається наближення кризи. Необхідно зрушити з мертвої точки" (1906. – 8 черв.). Висвітлювалася політична тактика соціал-демократів, яка "повинна бути гнучкою, відповідати політичній ситуації, швидко реагувати на нові події. Селянський, робітничий і військовий рух широко розвиваються у Росії – зі зростаючою силою, свідомістю і планомірністю. Робітничий клас буде в перших лавах великої народної армії".

На противагу монархічним часописам "Киевлянин" і "Киевский вестник", газета "Вестник свободы" намагалася подати своїм читачам реальну, не затуманену вірнопідданськими ідеалами, картину. Журналісти відзначали несподіваність факту "дарування свобод" у розпал народних хвилювань у Російській імперії, сприйняття "акту 17 жовтня", тобто Маніфесту, як проголошення нових конституційних засад у державі. Але така політика графа Вітте створила "куций закон", адже проголошена свобода слова перетворилась у "розгнузданість, у балаканину з комічною санкцією "дозволено цензурою", свобода спілок і зборів звелася до "самозваних з'їздів" і мітингів. Не відчувалися й духовні зміни, бо свобода віросповідань "знесилила Православ'я і взагалі Християнство". Анонімний дописувач Гр. Де-Вокінноки у публікації "Маніфест 17 жовтня 1905 р." стверджував, що сам документ "дуже гарний", але його прочитання і здійснення вимагає величезних політичних зусиль. Кореспондент іронічно і гротескно малював майбутнє: "Невже "свобода" дійде до такої принадності, що, наприклад, під час богослужіння в храмі... виступатимуть акробатки чи оголені балерини? Можна очікувати різних проявів волі перед очима беззаконного уряду, але це не будуть ті свободи, під якими в Маніфесті 17 жовтня підписаний Микола; це буде (і є) розгнузданість народна, що не знає меж" (1906. – 22 січ.).

По-своєму розкрита суть Маніфесту на шпальтах газети "Голос народа", єдиний номер якого вийшов 23 грудня 1905 р. Скажімо, у публікації М. Шепт-ого "З приводу 129 ст." стверджувалося, що це – "стара пісня, але тільки на новий лад: старий "не конституційний" закон про попередню цензуру замінений новим "конституційним" законом "про свободу друку" плюс усілякі конфіскації, закриття, заборони говорити про те чи інше – і виходить, що слова пісні одні й ті самі, лише мотив змінився, він уже звучить тепер "по законному". Публіцист навіть допускав, що і йому, як автору подібних гострих рядків, уже "готовий обвинувальний акт і підготовлено містечко серед засланих літераторів. Але ж який жах піддавати остракізму за здійснення найдорожчого права – свободи думки…". Адже слово, на думку дописувача, – "найвищий дар людини", воно відрізняє

Тижневик "Эхо", розглядаючи Маніфест, зазначав той факт, що уряд після 17 жовтня 1905 р. перестав бути "продовженням чи свого роду еманацією верховної влади з усіма її прерогативами, які приводили на практиці до самодержавства "бюрократії", що уявляла себе частиною верховної влади (1906. – № 2). Тепер, за думкою невідомого автора, ситуація змінилася, з'явилася опозиція, яка не піде шляхом злочинця. А отже, все, що відбувається в країні, – "абсолютно нормальний" розвиток подій.людину від усіх інших істот; а це слово хочуть утиснути, караючи всіх тих, хто публічно виголосив чесне, вільне слово…".

Не трималася осторонь відображення бурхливих політичних подій у Російській імперії і київська сатирично-гумористична періодика. Оригінальне бачення ситуації, художні образи й деталі, ущипливе слово гнівних фейлетонів і дотепних сатиричних віршів наповнювали тодішню пресу. Так, одноденна, "дешева космополітична і сатирична газета, яка виходила "в перший та останній раз із милостивого дозволу цензури", під назвою "Заклепка" у редакційній статті з'ясовувала потребу сміху в суспільстві, його сприйняття як "серйозного знаряддя" у боротьбі за світлі починання. Ми будемо цілком задоволені, якщо посильно посприявши успіху вечора, ми в той же час дамо на мить вихід почуттю тих, хто прийшов сюди… веселитися, скажуть деякі, а може бути, – відвести душу від російської дійсності, скажемо ми" (1906. – 21 листоп.).

Газети і журнали активно публікували:

епіграми – на Піхно: "В пыли лежит его дубина… Он пьян… и денег нет на хлеб… И, может быть, его судьбина Теперь печальней всех судеб. Но чуть божественный Пихно Воскликнет: "Бейте жидовина!" – Опять работает дубина, И сердце бешенства полно…" [20];

політичні вірші – "Под вечер, в ясную погоду, Премьер, измокший весь от слез, Чудесный плод любви к народу В благословенный Питер вез", – і нашептував йому, роняючи гірку сльозу, – "Тебя загубит злое стадо, Тебя на муки я везу!.. Ты испытаешь злую травлю И задохнешься ты в тисках… Тебя я создал, как уловку, И преподнес народу в дар…" [19]; "Напрасно мы старались живо Сразить находчивостью свет: Премьер-министром быть не диво Когда министров вовсе нет" [1]; "Какие времена настали?.. Нам верить нынче перестали И пальцем тычут – это вор! О, Боже мой, какой позор!.. Погибло все, чем Русь богата: Не стало нынче бюрократа – Теперь он комик и жонглер… О, Боже мой, какой позор!" [5]; "Министры! Не дорожи любовию народа Иди, куда влечет тебя твой гордый ум. И если крикнет кто "Да здравствует свобода" Тащи его туда, где молкнет всякий шум!" [6];

прислів'я – Л. Мазилкін "Прислів'я": "Хліб-сіль їж, правди не говори, а в дільницю потрапиш" [4, 5]; "Вот тебе, бабушка, и Юрьев день", сказал Витте, получив вести из Дерпта", "Куда конь с копытом, туда и рак с клешней", решил сыщик, пробираясь за рабочими на митинг" [10, 31]; "Любиш міністром бути – люби й у відставку ходити", "Куца конституція в запас не піде" [15, 7];

карикатури і шаржі – "Виборче право" – пасивне (принижують, б'ють, усе забирають, але ти на волі), активне (ти в тюрмі) [4, 6]; намальована газета, що сидить в тюрмі із підписом: "Нарешті дочекалися свободи друку" [9]; "Піхно і визвольний рух": "Ай, моська, знать она сильна, что лает на слона…", "Піхно в припадку юдоманії, побачив навіть і себе в дзеркалі в образі єврея…" [15, 6];

вислови на "злобу дня" – "Дещо про пресу": "Редактори-видавці не можуть користатися двома свободами відразу: бути "на волі" і “вільно писати"; "Напишеш – посадять, намалюєш – посадять, надрукуєш – посадять, не встиг ще проредактувати сатиричний журнал – посадять [10, 31].

Листок художньої сатири "Гром" подав влучну характеристику політиків, партій та тогочасного життя: "Граф Вітте – "уявно-хворий", Гапон – "Іудушка", есери – "червона квітка", бюрократи – "вічне свято", кадети – "переможців не судять", Партія правового порядку – "Погром", євреї, вірмени, латиші та інші інородці – "Без вини винуваті".

Інші видання також не відставали, згадували відомих людей того часу: "П. Н. Дурново пожертвував на користь голодуючих 1500 зерен вівса" [7, 3]; "Старий пес, який втратив зуби, віддається безкоштовно чи з невеликою приплатою бажаючому. Породи істинно руської. Масті чорносотенної. Прізвисько Гава-Замарка" [7, 8]; "д. Немешаєву: "Ворог зухвалості, завжди соромливий, несміливий", д. Дурново: "Отцы мои, уж если зло пресечь: Забрать газеты бы да сжечь" [8]. У вигляді афіші до великого всеросійського концерту уміщено критику політичних діячів: романс "И скучно, и грустно и некому руку пожать" виконує С. Вітте; арію з опери "Пікова дама" "Прости, небесне створіння" виконує, звертаючись до Москви, адмірал Дубасов; російську народну пісню "Гаманець" виконує І. Шипов [18].

Непокоїло сатиричні видання і питання свободи преси: "Якби була свобода преси, то вона відняла б усі чари новизни і чарівни-цтва у сліпих промов демагогів. Тому що найстрашніше слово нейтралізує і у зародку вбиває помилкові чутки. А помилкові чутки – це отруйні рослини, що живуть у темних, сирих і заражених місцях, при сонячному ж яскравому світлі гинуть. Але для раба, який звик у пітьмі цілувати ціпок, і для самотнього у своєму безсиллі деспота яскраве світло свободи преси однаково неприємне і пагубне". І далі автор пише: "Якщо б чимало членів партії правого порядку мали б більше права на звання порядних людей, то вони засоромилися б самих себе, відчули б незручність один за одного" [16].

Отже, проаналізувавши ряд київських видань, які виходили в Києві у 1905–1906 рр., можна зробити висновок, що майже кожне з них не обійшло своєю увагою політичні події. Журнали і газети, залежно від свого спрямування, підтримували чи не сприймали їх. Так, проти Маніфесту та тогочасних подій активно виступали монархічні видання на чолі із газетою "Киевлянин", які боялися кардинальних політичних змін; соціал-демократичні органи, навпаки, бачили у тих подіях першу вагому перемогу. Щодо інших видань, які не позиціонували себе до жодної з партій, більшість із них бачила в Маніфесті 17 жовтня надію на зміни, на покращання життя суспільства.

Окрім того, саме 1905 р. створив нові умови для легального виходу газет і журналів українською мовою. Щоправда, як стверджував Б. Грінченко, "налякана погромами й карами, ні одна київська друкарня не згоджувалася випускати перший номер української газети на підставі Маніфесту 17 жовтня, без окремого дозволу…" [6, 73]. Проте все одно з прийняттям Маніфесту періодичні видання ковтнули свободи і вже з кінця 1905 р. на теренах Києва почала виходити преса українською мовою, а чимало російськомовних органів відводили місце під українськомовні матеріали.



1. В альбом // Киевский вестник. – 1905. – 17 груд. – С. 2.

2. Горевалов С. І. Військова журналістика України: Історія і сучасність. – Л.: Вид-во ВІ ДУ "Львівська політехніка", 1998. – 388 с.

3. Грінченко Б. Тяжким шляхом: Про українську пресу. – К., 1906. – 74 с.

4. Гром. – 1906. – квіт.

5.Данкайро Іль. Плач бюрократа // Удав. – 1906. – квіт. – С. 5.

6. Демон. Присвята // Удав. – 1906. – квіт. – С. 5.

7. Заклепка. – 1906. – 21 листоп. – С. 3.

8. Із "Горя від розуму" // Удав. – 1906. – квіт. – С. 6.

9. Киевский вестник. – 1905. – 17 груд. – С. 2

10. Киевский вестник. – 1906. – 20 січ.

11. Крупський І. Національно-патріотична преса і журналістика України: (Друга половина ХІХ – перша чверть ХХ ст). – Л.: Світ, 1995. – 184 с.

12.Маковей О. З життя і письменства: Хрестини "Літературно-Наукового Вістника" // ЛНВ. – 1898. – Т. 1. – Кн. 1. – С. 36–48.

13.Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку ХХ століття / Упоряд.: Н. Сидоренко, О. Сидоренко. – К., 2001. – 448 с.

14. Сидоренко О. Нездійснені видання: Анот. покажч. нереалізованих проектів україномовних періодичних органів кінця ХІХ – початку ХХ ст. – К., 1995. – 71 с.

15. Удав. – 1906. – квіт.

16. Фауст. Що було б, якби було б те, чого нема // Гром. – 1906. – квіт. – С. 2.

17. ЦДІА України. – Ф. 4465, оп. 1, спр. 867, арк. 3.

18. Чивокреб. – Удав. – 1906. – квіт. – С. 5..

19. Lolo. З жовтневих мелодій // Гром. – 1906. – квіт. – С. 4.

20. Lolo. Пародії // Заклепка. – 21 листоп.