Цензурні та видавничі умови існування київської преси (1905–1907) К. П. Касаткін

Цензурні та видавничі умови існування київської преси (1905–1907)
К. П. Касаткін

ж-ст
УДК 070.41 (477)





Розглядаються видавничо-організаційні процеси, пов'язані з виходом у світ київської преси 1905–1907 рр., зокрема наводяться архівні матеріали, що стосуються умов друку, передплати, тиражів, цензурних заборон тощо.

The article deals on the issues of Kyiv periodicals in the period of 1905–1907 and such editorial activities as printing conditions, subscription, circulation, censorship etc.

Російська революція 1905 р. стала неминучим закономірним результатом економічного та політичного розвитку Російської імперії початку ХХ ст. 6 жовтня 1905 р. почався загальний політичний страйк у Москві, що вилився у потужний політичний виступ пролетаріату; 17 жовтня події досягли апогею, коли царизм виявився на межі катастрофи. Уряд вдався до деяких поступок, щоб урятувати самодержавство. Маніфест давав чимало обіцянок (проголошувались свободи слова, зборів, організації товариств і спілок, недоторканність особистості), більшість із яких реально не були забезпечені.

1905 р. створив нові умови, легально почали видаватися газети партій, з'явилися видання рад і профспілкових організацій. Водночас епоха першої російської революції принесла в газетну справу докорінні зміни. Швидкий темп політичного життя, міжпартійна полеміка, скликання Державної думи – все це стало поштовхом до кількісного зростання періодики. Почали видаватися подібні газети й на території України. Завдяки розвиненій поліграфічній базі найбільша кількість преси друкувалася в Києві.

Маніфест 17 жовтня 1905 р. поклав початок тому періоду в суспільно-політичному житті Російської імперії, який навіть ліберали не без іронії називали "епохою оновленого ладу". Становище преси на той час регламентувалося низкою додаткових правил, законами про тимчасові та надзвичайні охорони, жорстким і постійним втручанням поліції та адміністрації. Примітно, що в іменному указі про тимчасові правила про друк від 24 листопада 1905 р. цар "звелів", поміж інших розпоряджень, скасувати: попередню як загальну, так і духовну цензуру періодичних видань; постанови про адміністративні заборони, які б накладалися на періодику тощо [6, 69].

Одночасно з цензурними постановами і відповідно до розширення прав, що надавалися новими законами і циркулярами, до преси постійно "прикладали руку" губернатори і градоначальники. Необмежений простір відкривався перед ними з уведенням "правил" про надзвичайну та іншу "охорону". Такі правила після 15 грудня 1905 р. почали поширюватися на більшість регіонів Російської імперії. У різних місцевостях губернатори мали право видавати власні "обов'язкові розпорядження" стосовно друку, що забороняли розповсюдження видань, публікацію статей і заміток, які вони вважали шкідливими.

Такий самий характер мав і циркуляр інспектора друкарень, звернений до власників друкарень та подібних закладів у м. Києві. У ньому зазначено: "На підставі іменних височайших указів... вважаю за необхідне роз'яснити, ... що нині друкарні і т.п. заклади мають право друкувати без цензурного дозволу як усі періодичні видання, так само і всі книги, брошури, естампи, малюнки і т.п. духовного і світського змісту з дотриманням наступних правил:

1. Стосовно періодичних видань:

1. Жодна друкарня не має права починати набір і друк газети чи журналу без особливого свідоцтва, що видається губернатором спеціально для друкарні на право друку цього видання. Це свідоцтво повинне зберігатися в друкарні.

2. В разі будь-яких змін в умовах виходу в світ даного періодичного видання, заміни відповідального редактора іншою особою, зміни друкарні і т.п. видавець має подати заяву про це губернатору до початку подальшого випуску у світ видання, а якщо зміна була не передбачуваною, то упродовж 3-х днів із вступом в силу обставин, що викликали зміни, попереднє свідоцтво має бути замінене новим.

3. На кожному номері періодичного видання мають бути надруковані прізвища відповідального редактора і видавця, адреса редакції в друкарні, де віддрукований цей номер.

4. Кожний номер газети чи журналу, духовного чи світського, з усіма додатками, має бути одночасно з випуском його з друкарні негайно подаватися друкарнею в узаконеній кількості примірників у Київський тимчасовий комітет у справах преси (колишню цензуру)" [7].

Подібні обмеження подані й у "таємній" доповіді Київського губернатора генерал-губернатору: "... У підвідомчій мені канцелярії губернатора встановлений наступний порядок дозволу клопотання про видачу свідоцтва на право випуску в світ нових періодичних видань. По кожному такому клопотанню, якщо в поданому проханні наявні всі необхідні ... дані і якщо особою, котра бере на себе обов'язки відповідального редактора, подана передбачена ... розписка, на другий і не пізніше третього дня після отримання клопотання посилаються запити: в Київський тимчасовий комітет у справах преси, начальнику Губернського жандармського управління, а про осіб, що мешкають у Києві, і начальнику Охоронного відділення і, нарешті, відповідному начальнику поліції, у межах відомства якого мешкає редактор передбачуваного видання. Потім, до завершення двотижневого терміну ... видавцю видається свідоцтво на право випуску в світ видання, незалежно від того, чи надійшли на той час відповіді на здійснені запити, чи ні" [8].

Таким чином, навіть отримати дозвіл на видання газети у 1905 р. було не так і просто. Чимало бар'єрів зводили самі "вірнопіддані". Так звана "головна рада Київського союзу російського народу" звернулася з посланням до генерал-губернатора: "Упродовж останніх років, починаючи від горезвісних "днів свобод", російські люди з сердечним болем були невільними свідками безшабашної, неприборканої оргії лихослів'я, що, під виглядом свободи преси, невтримною брудною хвилею полилася на гради й вісі землі російської, немов біблейська сарана, немов одне з покарань єгипетських. Російські люди неодноразово, жахаючись згубних наслідків цього отруйного дурману, цього бісівського шабашу брехні, підлості й розпусти, подавали боязкі голоси про необхідність приборкання брехунів, підлотників і розпусників... Отрута, що безборонно подається населенню, має свою згубну дію, забезпечуючи щедрим порядковим заробітком хронікерів убивств, самовбивств, грабунків, розбоїв і всіляких злочинів..." [9].

Далі Київський союз російського народу пропонував свої шляхи, як необхідно боротися з подібним "кричущим злом": з одного боку, підтримуючи і розвиваючи російську праву пресу, яка б "щогодини і щохвилини" розвінчувала всіх ворогів самодержавства; а з іншого боку, щоб чиновники, покликані "наглядати за пресою", суворо виконували закон і вимагали цього від інших. Невипадково за взірець подавалася газета "Киевлянин" як поодинокий орган, що стежить за порядком у величезному, густонаселеному і "досить культурному краї", при цьому намагається протистояти всіляким листкам, "просякнутим найсмердючішою отрутою". Малися на увазі передусім ті "ліві видання", які прагнули відстоювати правду життя, не піддаючись на улесливі обіцянки самодержавства.

Тому поряд із зростанням кількості періодичних видань, розгалуженням тематичної і жанрової палітри, розвитком національного друку не припиняються переслідування редакцій і друкарень, накладання штрафів і заборон, що часто призводили до закриття. Скажімо, з 15 грудня 1905 р. до 25 січня 1906 р. було закрито 78 періодичних видань й арештовано 58 редакторів [5]. До кінця 1906 р., всього за 14 місяців "свободи преси" при "оновленому" суспільному устрої в Росії було конфісковано понад 430 періодичних видань; за цей же час закрито понад 370 газет і журналів, 97 друкарень опечатано, 607 редакторів і видавців піддані штрафам чи арештам [4].

Можливо, лише редакції чорносотенного "Киевлянина" за всі роки його існування жилося спокійно, хоча на це існували певні причини, бо невипадково архів редакції виявився у фондах Київського жандармського управління, а самій редакції надавалися всілякі можливості, зокрема, й такі: "Видавці газети "Киевлянин", які отримали ... право на видання цієї газети без попередньої цензури, нині внесли передбачений ... задаток у розмірі п'яти тисяч карбованців, внаслідок чого головним управлінням у справах друку і здійснено ... відповідне розпорядження по Київській цензурі" [10].

Зрештою, характер публікацій і відданість монархічним устремлінням служили запорукою тривалого життя цієї газети. Це зрозуміло навіть із тексту телеграми, що й досі зберігається в редакційному архіві, де висловлено прохання надсилати примірник газети "безпосередньо на ім'я великого князя Миколи Михайловича" за адресою: Петроград, Дворцова набережна, 18 [18].

На 1 січня 1906 р. у Києві було чимало "закладів", за висловом інспектора друкарень, які мали дозвіл на друк, оформлення і роз-повсюдження періодичних видань. Серед них: друкарень – 29, літографій – 25, нотодрукарень – 1, швидкодруків (скоропечатен) – 14, закладів для друку торгових фірм на пакетах – 8, словоливарень – 4, закладів, які здійснювали і продавали засоби для тиснення, – 18, фотографій – 50 (при наявності 43 фото-апаратів і 5 фотографічних складів), фототипій – 1, фотоцинкографій – 1, ксилографій – 1, книгарень – 19, книжкових лавок – 71, книжкових складів – 5, бібліотек і читалень – 30, апаратів для тиражування – 298; палітурних закладів, що мають шрифт, – 50; магазинів і лавок, де відбувалася торгівля бланками відкритих листів із зображеннями й текстом, – 35. Роздрібною торгівлею "творів друку" займалися 449 осіб.

У київських друкарнях на початок 1906 р. працювало майже 200 швидкодрукувальних машин, до кінця року їх кількість зменшилася до 187, але кількість верстатів збільшилася від 94 до 139, а шрифтів – від 23388 пудів 16,5 фунтів до 24240 пудів 27 фунтів [11, арк. 1].

Один із звітів за 1906 р. подавав цікаві документальні дані, що стосувалися київських друкарень, які друкували: періодичні видання, наукові й літературні твори і брошури, театральні афіши, звіти, календарі тощо. Наголошувалося, що всього в Києві виходило 82 назви періодичних видань, замовлення на які виконували такі друкарні: Антоновича, Барського, Горбунова, Губернського правління, Круглянського, Кушнарьова, Лаври, Лубківського, Друкарської справи, Борисова, Спіліоті і Гирича. З усіх подібних закладів за "своїм зразковим облаштуванням і порядком" вирізнялися друкарні Києво-Печерської лаври і штабу Київського військового округу. У технічному відношенні найкраще була оснащена друкарня Кульженка [11, арк. 9].

Тиражі київських газет при вищезазначених можливостях були різними. Найбільшими вважалися наклади газети "Киевская заря", що підтверджує посвідчення, видане редактору-видавцю С. О. Бердяєву Київським генерал-губернатором. Зокрема, зазначалося: "... Як видно із свідоцтва друкарні, газета, що видається у Києві під назвою "Киевская заря", друкується в кількості від 19000 до 25000 екземплярів і в цей час тираж її є найбільшим серед усіх газет, що видаються у Києві" [14, арк. 6].

Усі газети, окрім вечірніх, друкувалися вночі, щоб вранці надійти до замовника. Одним із джерел даних про тиражі газет можуть бути протоколи про обшуки та конфіскації, проведені жандармами у випадках накладення арешту на той чи інший номер якоїсь газети. Так, в одному з таких документів повідомлялося: "... Прибувши у друкарню товариства Н. А. Гирича, де друкується газета "Работник", і оголосивши, ... що ця газета підлягає конфіскації, запропоновував йому призупинити друк, а віддруковані 2100 номерів цієї газети, конфіскувавши, опечатати. При цьому п. Гирич заявив, що зазначеної газети замовлено друкарні редакцією віддрукувати 8000 екземплярів, і цієї ж газети здано до редакції 5900 екземплярів цього дня о 7 годині ранку" [13, арк. 355].

В іншому протоколі закарбовані такі свідчення: "... Прибув до друкарні Борисова, який, пред'явивши чотири номери означеної газети "Боротьба" № 4, заявив, що цієї газети віддруковано 3100 екземплярів, які й вручені співробітнику чи уповноваженому редакції А. Жуку під його розписку, цього дня в 6 1/2 годин ранку" [13, арк. 385]. Ще один документ стосувався № 130 щоденної київської газети "Громадська думка" (від 8 червня 1906 р.): "... Віддруковано 3700 екземплярів, які отримані в друкарні між 5–8 годинами ранку" [13, арк. 359].

У довідках інспектора друкарень подано чимало свідчень про газети "Закон и правда" та "Юго-Западный край", які "щодня друкуються, перша в кількості 2600 екземплярів, а друга – 3700 екземплярів" [12, арк. 56].

Тиражі журналів були значно меншими. Наприклад, перший номер "Киевской старины" за січень 1905 р. обсягом 18 аркушів віддрукований у кількості 913 примірників [1, арк. 2], а журнал "Україна" за січень 1907 р. – 1110 примірників [2, арк. 6].

Папір для друку періодичних видань надходив із різних місць. "Киевлянин", скажімо, використовував папір фінського акціонерного товариства паперових фабрик "Кюммене" [15], а журнал "Киевская старина" отримував його зі складів паперу Добруської фабрики князя Паскевича в кількості 50 стоп на 913 примірників журналу за ціною 2 карбованці 75 копійок за стопу [1, арк. 5].

Надруковані газети з друкарні передавалися рознощикам, на пошту, а також на книжкові склади, звідки розподілялися в кіоски. Коли на четвертий номер газети "Боротьба" був накладений арешт, жандарми влаштували справжнє "полювання" за примірниками газети, які не вдалося конфіскувати безпосередньо в друкарні. Тут розгорталася ціла детективна історія, складена з поліційних донесень: "... Із цієї кількості відправлено в різні міста поштою і залізницею 1600 примірників, а решту роздано в кіоски, Компанійцю, Винокурові (власники книжкових складів. – К. К.) та іншим, а також рознощикам" [13, арк. 382]; "Для конфіскації у кіосках і у рознощиків випущеного ... з редакції № 4 газети "Боротьба" відбув для виконання ... розпорядження і здійснив конфіскацію в наступних місцях: 1) у складі книг і журналів Компанійця, Хрещатик, 54 десять із кількості отриманих 150 – поширено 140 номерів. 2) В кіоску Якубовського, на Фундуклеївській вулиці, що навпроти будинку Бернера № 2, один із десяти екземплярів. Дев'ять продано різним особам. 3) В кіоску Родіна, на розі Пушкінської і Фундуклеївської, десять із п'ятнадцяти екземплярів, п'ять пішли у продаж. У рознощиків не виявилось, заявили, що для продажу не отримували" [13, арк. 310].

Розпорядження про затримання арештованих газет київський цензор надсилав і на пошту. Начальник Київського поштово-телеграфного округу 4 грудня 1905 р. передав цензору такий секретний документ: "На відношення від 1 цього грудня маю честь повідомити що газета "Киевские новости" за № 311, в кількості 587 примірників була вже відіслана до отримання мною вашої вимоги про затримання цієї газети, причому 514 примірників відправлені шляхами залізниць на Брест, Полтаву і Курськ, а 73 примірники розіслані були по Києву листоношами. В момент пред'явлення телефоном вашої вимоги у поштовій конторі залишалося всього 428 примірників, які й були затримані і будуть доставлені вам" [13, арк. 19].

Згодом, 9 червня 1906 р., ще одна доповідна стосовно київської преси: "Передаючи при цьому затримані в довіреній мені конторі газети: № 130 "Громадської думки" 500 екземплярів, № 1 "Работника" 116 екземплярів, повідомляю, що начас мені повідомлення про затримку таких більше в конторі не залишалося" [13, арк. 276].

Частина газет розсилалася передплатникам бандеролями, частина – накладною платою. "Киевлянин", наприклад, надсилався накладною платою 33 особам у Таращу, Камінець-Подільський, Жмеринку, Житомир, Тетіїв, Черкаси, Монастирище, Миргород, Вінницю, Чернігів, Ніжин, Сквиру, Дубно, Звенигородку, Кам'янку, Стародуб, Ковно, Конотоп [16, арк. 29].

На початок 1906 р. передплатників у "Киевлянина" було 3834 особи, із них отримували газету в Києві 8 службовців цукеркової фабрики "Валентин Єфімов", 11 осіб – із Пріорки, 52 – з Куренівки, 19 учнів Києво-Печерської гімназії, 11 учнів Першої київської гімназії, 7 учнів Другої гімназії і 10 службовців управи [16, арк. 88–95]. У порівнянні з іншими газетами монархічний "Киев-лянин" мав значно більше передплатників. Так, "Закон и правда" здобув 2400 передплатників, а суспільно-літературний "Юго-Западный край" – всього лише 700 осіб [12, арк. 56].

Передплата здійснювалась у всіх поштових і поштово-телеграфних закладах лише на рік, півроку і три місяці. Ті редакції, які бажали, щоб передплату на їхню газету або журнал проводили подібні установи, зобов'язані були подати у Головне управління пошт і телеграфів заяву, де зазначали місце видання, точну й детальну адресу, за якою необхідно пересилати повідомлення і гроші на передплату, дату початку передплатного року, терміни виходу видання, терміни передплати, передплатну ціну з пересилкою. Ці дані мали надходити щорічно не пізніше 1 вересня.

Управління пошт і телеграфів урахувало, що будь-яка газета в будь-який момент може припинити своє існування, і заявило, що воно "не несе ніякої відповідальності за своєчасне отримання передплатниками передплачених ними видань і не повертає грошей передплатникам у випадку припинення чи призупинення виходу газети" [17].

У питаннях передплати газети й журнали нерідко знаходили спільну мову. Скажімо, передплатити газету "Громадська думка" можна було не тільки в конторі редакції (Київ, вул. Михайлівська, 10), а також за такими адресами: "1) у книжковому магазині "Киевской старини", Безаківська вулиця, 14; 2) у відділі контори "Наша жизнь", Хрещатик, 52. У Ніжині в книжковому магазині п-і Чекмарьової. У Львові (Галичина) у книжковому магазині Наукового товариства ім. Шевченка, вул. Театральна, 1" (1906. – 12 черв.).

Деякі газети надсилалися бандеролями, причому бандеролі нумерувалися й часто супроводжувалися такими попередженнями, як-от від редакції "Громадської думки": "Контора редакції просить передплатників, коли вони міняють адресу чи відновлюють передплату, присилати надруковану адресу чи вказувати номер бандеролі, за яким висилалася газета" (1906. – 5 квіт.).

На прикладі газети "Киевлянин" можна простежити способи розповсюдження преси. Так, у грудні 1905 р. це видання отримували 26 рознощиків (дозвіл на роздрібну торгівлю "творами друку" у Києві мали 96 осіб) [11, арк. 28]. Із друкарні "Киевлянин" надходив іногороднім передплатникам, у Хрещатицьке та Подільське відділення, цензору, поштовим працівникам, у редакцію, архів, залишалися примірники для отримання "без доставки", у контору посильних, на вокзал і в довідкову контору, а також за адресами 26 кіосків [16, арк. 93]. Читачі, котрі з якихось причин не передплатили газету, могли завітати до редакції і там придбати черговий і навіть попередні випуски газети.

Уже на початку ХХ ст. редакції газет й журналів стали звичайними комерційними підприємствами, що потребували засобів для виробництва і вкладення певних капіталів. У багатьох випадках періодика існувала за рахунок меценатства, адже найчастіше тиражі та кількість передплатників були незначними і прибутків не приносили.

Скажімо, журнал "Киевская старина" був збитковим: і 1905, і 1906 рр. редакція завершила з дефіцитом. Тираж журналу "Україна" (спадкоємець попереднього часопису) у січні 1907 р. становив 1110 примірників (у порівнянні з 913 примірниками "Киевской старины" в січні 1905 р.), це підвищення тиражу дозволило редакції отримати незначний прибуток. Цікаво простежити за відомістю витрат на журнал "Україна" у 1907 р. У цьому документі записані такі цифри: "Друкарня – 3403 крб. 86 коп. Красовський (кореспондент. – К. К.) – 120 крб. Папір – 1682 крб. 38 коп. Пошта і дрібниці – 851 крб. 74 коп. Прислуга – 216 крб. Редакційні засідання (як написано у звітах, "закуска". – К. К.) – 114 крб. Телефон – 75 крб. Секретарство – 240 крб. Огляди газет – 100 крб. Квартира, освітлення й опалення – 451 крб. 60 коп. Гонорари, вінки, листування – 205 крб." [2, арк. 20].

Нерідко журнали підтримували українських письменників, маючи для цього преміальний фонд. Так, "Киевская старина" тисячу карбованців такого фонду розподілила між письменниками: В. Винниченком, М. Коцюбинським, М. Чернявським, О. Кобилянською, Лесею Українкою [3].

Основні газети й журнали на території України в межах Російської імперії упродовж 1905–1907 рр. видавалися в Києві, що зумовлено значною кількістю обладнаних і модернізованих, як на той час, друкарень. Ця преса надходила читачам шляхом розгалуженої і налагодженої мережі. Хоча не завжди легко було розібратися у безлічі назв (у 1906 р. їх налічувалося 82) періодики, що мала різноманітне політичне спрямування. Чимало видань залишалися збитковими через незначну кількість передплатників, а отже, й тиражі.

Все ж адміністративно-політичні утиски царизму не вбили прагнення багатьох редакцій до об'єктивності та свободи висловлювання, відстоювання істинних інтересів народу.



1. Інститут рукопису Наукової бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. – Ф. 11, № 4144-б.

2. Там само. – № 4146.

3. Там само. – № 4160, арк. 2.

4.Минцлов С. Р. 14 месяцев "свободы печати": 17 октября 1905 г. – 1 января 1907 г. // Былое. – 1907. – № 3. – С. 134.

5.Русь. – 1906. – 1 янв.

6. Собрание узаконений и распоряжений правительства, издаваемое при Правительствующем Сенате. 1905. Отдел первый, второе полугодие. – СПб., 1905. – № 226.

7. Центральний державний історичний архів України (далі – ЦДІА). – Ф. 442, оп. 637, спр. 205, арк. 16.

8. Там само. Оп. 861, спр. 10, арк. 93

9. Там само. Спр. 314, арк. 1.

10. Там само. Оп. 848, спр. 496, арк. 1.

11. Там само. Оп. 637, спр. 205.

12Там само. Оп. 856, спр. 89.

13.Там само. Ф. 295, оп. 1, спр. 7.

14. Там само. Спр. 55, арк. 6.

15. Там само. Ф. 296, оп. 1, спр. 1, арк. 17.

16. Там само. Спр. 33.

17. Там само. Ф. 296/31 с, оп. 1, спр. 1, арк. 12.

18. Там само. Ф. 296, оп. 2, спр. 28, арк. 12.