Сидоренко Н. Українська таборова преса ХХ ст.

Сидоренко Н. Українська таборова преса ХХ ст.


УКРАЇНСЬКА ТАБОРОВА ПРЕСА ХХ ст.:
СУТЬ ЯВИЩА У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТЕКСТІ



Н. Сидоренко[1]

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,
Інститут журналістики
вул. Мельникова, 36/1, 04119 Київ, Україна



Укра­їн­сь­ка та­бо­ро­ва пе­рі­о­ди­ка ХХ сто­літ­тя — до­сить своє­рі­д­не ду­хо­в­но-­по­лі­ти­ч­не яви­ще, ви­кли­ка­не не тіль­ки го­с­т­ри­ми сві­то­ви­ми про­ти­річ­чя­ми (про­ти­сто­ян­ням ве­ли­ких ім­пе­рій, бо­ро­ть­бою за єв­ро­пей­сь­кий про­с­тір і по­ши­рен­ня вла­ди), а й вну­т­рі­ш­ні­ми не­ви­рі­ше­ни­ми пи­тан­ня­ми дер­жа­в­но-­не­за­ле­ж­но­го ста­ту­су. Фор­му­ван­ню по­ді­б­но­го ти­пу пре­си спри­я­ли, як пра­ви­ло, між­на­ро­д­ні во­єн­ні зма­ган­ня (І та ІІ сві­то­ві вій­ни) та по­лі­тич­ні пе­ри­пе­тії усе­ре­ди­ні дер­жа­ви (по­раз­ка УНР і ЗУНР, ін­тер­на­ція їх­ніх ар­мій, від­тік на­ці­о­наль­ної ін­те­лі­ге­н­ції, а та­кож гро­ма­дян­сь­кі вій­ни, що при­зво­ди­ли до емі­г­ра­ції як вій­сь­ко­вих, так і ци­ві­ль­них осіб). З огля­ду на ці скла­д­ні фа­к­то­ри у ви­рі­шен­ні до­лі ба­га­тьох сло­в’ян­сь­ких на­ро­дів, пе­ре­ду­сім укра­ї­н­ців, у пер­шій поло­ви­ні ХХ ст. (1914-1950) на всіх кон­ти­тен­тах (най­біль­ше у Єв­ро­пі) ви­ни­ка­ли та­бо­ри рі­з­но­го при­зна­чен­ня: для вій­сь­ко­во­по­ло­не­них, ви­се­ле­н­ців, пе­ре­мі­ще­них осіб, бі­же­н­ців, на­йма­них ро­бі­т­ни­ків то­що.

Ска­жі­мо, та­бо­ри для укра­їн­сь­ких вій­сь­ко­во­по­ло­не­них зо­се­ре­джу­ва­ли­ся під час Пер­шої сві­то­вої вій­ни та пі­с­ля її за­вер­шен­ня на те­ри­то­рії Ні­ме­ч­чи­ни, Ав­с­т­ро-­Уго­р­щи­ни, Іта­лії, Ро­сії. Ка­та­с­т­ро­фа не­за­ле­ж­них дер­жав Схі­д­ної і За­хі­д­ної Укра­ї­ни у 1919-1920 рр. при­зве­ла до роз­мі­щен­ня ін­тер­но­ва­ної на­ці­о­наль­ної ар­мії на те­ре­нах По­ль­щі, Ру­му­нії і Че­хії. У цей же час зброй­на гро­ма­дян­сь­ка бо­ро­ть­ба в са­мій Ро­сії, су­ти­ч­ки біль­шо­ви­ків із не­за­до­во­ле­ни­ми вій­сь­ка­ми Вра­н­ге­ля, Юде­ни­ча, Де­ні­кі­на та ін­ших не­при­ми­рен­них цар­сь­ких ге­не­ра­лів да­ли при­від до вте­чі з кра­ї­ни ба­га­тьох вій­сь­ко­вих, а з-по­між них — і ве­ли­кої кіль­ко­с­ті укра­ї­н­ців. По­ді­б­ні по­се­лен­ня й та­бо­ри іс­ну­ва­ли у Єги­п­ті, Ту­ре­ч­чи­ні, Бо­л­га­рії, Юго­с­ла­вії, Гре­ції, Си­рії, Ла­т­вії, Ес­то­нії, на­віть Да­нії і Но­р­ве­гії. Але ін­тер­но­ва­ни­ми ста­ва­ли не тіль­ки со­л­да­ти чи офі­це­ри ті­єї чи ін­шої опо­зи­цій­ної ар­мії; у та­бо­ри по­тра­п­ля­ли та­кож по­лі­тич­но чи на­ці­о­наль­но іна­ко­ду­ма­ю­чі, ко­ли на пе­в­ній те­ри­то­рії вста­но­в­лю­ва­ла­ся вла­да ін­шої дер­жа­ви. Це сто­су­ва­ло­ся до­лі ба­га­тьох за­хі­д­них укра­ї­н­ців, які вна­с­лі­док фро­н­таль­но­го на­сту­пу ро­сій­сь­кої ар­мії ви­яви­ли­ся ви­ве­зе­ни­ми на Во­л­гу, за Урал, у Тур­ке­с­тан і т.д. У 1919-1920 рр. поль­сь­ка вла­да теж здій­с­ни­ла по­ді­б­ний крок, за­про­то­рю­ю­чи ци­ві­ль­не на­се­лен­ня до Бе­ре­с­тя, До­м­б’є, Пі­ку­лич, Мо­д­лі­на то­що (за­галь­на кіль­кість по­ло­не­них та ін­тер­но­ва­них на поль­сь­кій те­ри­то­рії у 1919 ро­ці до­ся­га­ла 100 ти­сяч).

Вар­то на­го­ло­си­ти: по­чи­на­ю­чи від та­бо­рів вій­сь­ко­во­по­ло­не­них у цен­т­рі Єв­ро­пи, про­дов­жу­ю­чи ін­тер­но­ва­ни­ми у схі­д­но­є­в­ро­пей­сь­ких дер­жа­вах, за­вер­шу­ю­чи вій­сь­ко­во­по­ло­не­ни­ми та пе­ре­мі­ще­ни­ми осо­ба­ми пі­с­ля ІІ Сві­то­вої вій­ни, укра­ї­н­ці ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ли най­ме­н­шу на­го­ду для куль­ту­р­но-­про­с­ві­т­ньої і ду­хо­в­но-­ми­с­те­ць­кої пра­ці, для ви­да­в­ни­чої ді­я­ль­но­с­ті й по­ши­рен­ня рід­но­го сло­ва по­за ба­ть­кі­в­щи­ною. То­му ви­дан­ня, ко­т­рі поста­ли за до­сить не­спри­я­т­ли­вих для люд­сь­ко­го іс­ну­ван­ня об­ста­вин, все ж да­ва­ли змо­гу рі­з­но­ча­со­во ти­ся­чам укра­ї­н­ців ви­про­бу­ва­ти й за­гар­ту­ва­ти свою на­ці­о­наль­ну сві­до­мість, під­три­ма­ти ду­хо­в­но-­куль­ту­р­ну ене­р­гію, збе­ре­г­ти па­т­рі­о­ти­ч­ні по­чу­ван­ня й ві­ру у не­за­ле­ж­ність своєї дер­жа­ви.

Се­ред ма­си­ву укра­їн­сь­кої та­бо­ро­вої пе­рі­о­ди­ки знайде­мо по­над 600 роз­ма­ї­тих ви­дань, де спів­ро­бі­т­ни­ча­ли ві­до­мі гро­мад­сь­ко-­по­лі­ти­ч­ні, куль­ту­р­но-­ос­ві­т­ні й лі­те­ра­ту­р­ні ді­я­чі: З.Кузеля, Б.Лепкий, В.Пачовський, В.Сімо­вич, А.Жук, В.Біднов, І.Огі­єнко, С.Петлюра, Є.Маланюк, О.Саліковський, М.Чирський, К.Поліщук, І.Багряний, Ю.Клен, У.Самчук, К.Гри­не­ви­че­ва, Ю.Шевельов та ба­га­то ін­ших, чий пу­б­лі­ци­с­ти­ч­ний, ми­с­те­ць­кий і на­у­ко­вий та­лант роз­ви­ва­в­ся за­вдя­ки ча­со­пи­сам, що під­три­му­ва­ли дер­жа­в­ну ідею по­за ме­жа­ми Укра­ї­ни у пер­шій по­ло­ви­ні ХХ ст. Так, під час Пер­шої сві­то­вої вій­ни у Ра­ш­та­ті, За­ль­ц­ве­де­лі, Фрай­ш­та­д­ті, Ве­ц­ля­рі, Йо­зе­ф­ш­та­д­ті, Ган­но­ве­рі-­Мю­н­де­ні, Бі­лій на Під­ля­ш­ші, де се­ред по­ло­не­них із ро­сій­сь­кої ар­мії ін­тен­си­в­на на­ці­о­наль­но-­ду­хо­в­на пра­ця ве­ла­ся за до­по­мо­гою Со­ю­зу ви­з­во­лен­ня Укра­ї­ни, з’я­ви­ло­ся по­над 10 ча­со­пи­сів (“Ві­ль­не сло­во”, “Про­сві­т­ній ли­с­ток \ Гро­мад­сь­ка ду­м­ка”, “Наш го­лос”, “Роз­с­віт”, “Роз­ва­га”, “Се­ля­нин”, “Шлях”, “Ме­те­лик”, “Ос­но­ва”, “Рі­д­не сло­во”, “Сво­бо­д­не сло­во”); на іта­лій­сь­кій зе­м­лі га­ли­ча­ни із ав­с­т­ро-­угор­сь­кої ар­мії ство­рю­ва­ли у 1919-1920 рр. ру­ко­пи­с­ну пре­су — бе­ле­т­ри­с­ти­ч­ний жу­р­нал “По­ло­не­ний” із са­ти­ри­ч­ним до­да­т­ком “Ля­за­ро­ні” та ще не­пе­рі­о­ди­ч­но го­ту­ва­ли “Но­ві ві­с­ти” й “Ка­син­сь­кий укра­ї­нець” (Мо­н­те Ка­с­сі­но).

Та­бо­ри ін­тер­но­ва­но­го во­я­ц­т­ва ар­мії УНР на те­ре­нах По­ль­щі впро­довж 1920-1924 рр. спри­я­ли ви­дан­ню в Ка­лі­ші, Щи­п­йо­р­но, Ла­н­цу­ті, Ва­до­ви­цях, Стшал­ко­ві, Але­к­сан­д­ро­ві Ку­яв­сь­ко­му, Чен­с­то­хо­ві, Пйо­т­р­ко­ві Три­бу­наль­сь­ко­му бли­зь­ко со­т­ні га­зет, жу­р­на­лів, бю­ле­те­нів, аль­ма­на­хів, найя­с­к­ра­ві­ши­ми се­ред яких ста­ли “Ве­се­л­ка”, “На­ша зо­ря”, “Но­ве жит­тя”, “Ре­лі­гій­но-­на­у­ко­вий ві­с­т­ник”, “Укра­їн­сь­ка три­бу­на”, “За­лі­з­ний стрі­лець” та ін. У та­бо­рі га­ли­чан у Ту­хо­лі по­пу­ля­р­ні­с­тю ко­ри­с­ту­ва­ли­ся ру­ко­пи­с­ні ви­дан­ня: ін­фор­ма­цій­ні “Ра­да”, “Та­бор”, “Спор­то­вець”, са­ти­ри­ч­ні “Ле­­жух” і “Взад”. Від 1919 до 1923 р. Укра­їн­сь­ка Га­ли­ць­ка Ар­мія, ін­тер­но­ва­на у Че­хії (Ні­ме­ць­ке Яб­лон­не, Лі­бе­р­ці, Йо­зе­фів), по­д­ба­ла про по­яву ча­со­пи­сів “Го­лос та­бо­ра”, “Укра­їн­сь­кий стрі­лець”, “Укра­їн­сь­кий ски­та­лець”, “Бо­м­ба”, ру­ко­пи­с­них ви­пу­с­ків са­ти­ри­ч­но­го змі­с­ту — “Ка­ме­ду­ла”, “Ла­за­рет” та ін. У Ру­му­нії (Бра­шов, Фа­га­раш) ви­да­ва­ли­ся у не­зна­ч­ній кіль­ко­с­ті “За ґра­та­ми” й “Укра­їн­сь­кий та­бо­ро­вий віс­ник”. На­віть у Єги­п­ті по­ши­рю­ва­в­ся укра­їн­сь­кий жу­р­нал “На ру­ї­нах” (Те­ль-­ель-­Кі­бір, Сі­ді-­Бішр, 1921).

Ще роз­ма­ї­ті­шою постає та­бо­ро­ва пре­са пі­с­ля ІІ Сві­то­вої вій­ни. Най­чи­с­лен­ні­шим є за­гал укра­їн­сь­ких ча­со­пи­сів на те­ри­то­рії Ні­ме­ч­чи­ни, де по­ряд із ви­да­в­ни­чи­ми цен­т­ра­ми і роз­га­лу­же­ною ме­ре­жею пе­рі­о­ди­ки (ска­жі­мо, у Мю­н­хе­ні, Ав­г­с­бу­р­зі, Но­во­му Уль­мі, Фю­р­ті, Ре­ген­с­бу­р­зі і т.д.) бу­ла зор­га­ні­зо­ва­на ці­ла ни­з­ка на­у­ко­во-­ос­ві­т­ніх, по­лі­тич­них і про­фе­сій­них ор­га­ні­за­цій (се­ред них — Ми­с­те­ць­кий Укра­їн­сь­кий Рух, Спіл­ка укра­їн­сь­ких жу­р­на­лі­с­тів, На­ці­о­наль­но-­де­мо­к­ра­ти­ч­не об’єд­нан­ня укра­ї­н­сь­ких жу­р­на­лі­с­тів). До­сі не втра­ча­ють сво­го до­ку­мен­таль­но-­іс­то­ри­ч­но­го, на­ці­о­наль­но-­дер­жа­в­ни­ць­ко­го та куль­ту­р­но-­ду­хо­в­но­го зна­чен­ня га­зе­ти й жу­р­на­ли — та­кі, як “Лі­та­в­ри”, “Час”, “Укра­їн­сь­кі ві­с­ті”, “Не­ді­ля”, “Лі­те­ра­ту­р­но-­на­у­ко­вий ві­с­ник”, “Про­мінь”, “Ар­ка”, “Лис Ми­ки­та” та ін. Во­д­но­час 15-тисячна укра­їн­сь­ка гро­ма­да ко­ли­ш­ніх “ди­ві­зій­ни­ків” на те­ре­ні Іта­лії (Бел­ля­рія, Ме­с­т­ро, Рі­мі­ні) ко­ри­с­ту­ва­ла­ся за­галь­но­та­бо­ро­вою і ло­каль­ною пре­сою, що ста­но­ви­ла по­над 20 назв. На­при­кі­н­ці тра­в­ня 1947 ро­ку у Ве­ли­кій Бри­та­нії та­кож ство­ре­ні та­бо­ри для вій­сь­ко­во­по­ло­не­них, ку­ди пе­ре­їха­ла зна­ч­на ча­с­ти­на пре­д­ста­в­ни­ків І Ди­ві­зії УНА (їм при­зна­ча­ло­ся шість та­бо­ро­вих ви­дань).

Укра­їн­сь­ка та­бо­ро­ва спі­ль­но­та у ці пе­рі­о­ди бу­ла рі­з­ною, не­од­на­ко­ві ста­ви­ли­ся за­вдан­ня пе­ред по­ло­не­ни­ми й ін­тер­но­ва­ни­ми, адже їх­ня на­ці­о­наль­но-­по­лі­ти­ч­на сві­до­мість ні­ко­ли не бу­ла од­но­рі­д­ною. Але при­му­со­ві чи “до­б­ро­ві­ль­ні” ви­г­на­н­ці з ба­ть­кі­в­щи­ни, фа­к­ти­ч­но — “улам­ки на­ції” на чу­жи­ні, про­хо­дя­чи бо­лі­с­ні ета­пи та­бо­ро­во­го жит­тя, все ж му­си­ли до­ве­с­ти зда­т­ність до са­мо­стій­но­го іс­ну­ван­ня, роз­ви­т­ку осо­би­с­то­с­ті, ви­яви­ти­ся як “на­ці­о­наль­не ті­ло” се­ред ін­ших на­ро­дів і за­ре­ко­мен­ду­ва­ти свої вмін­ня і та­лан­ти у ма­с­ш­та­бах єв­ро­пей­сь­ких дер­жав. Про­фе­со­ра і вій­сь­ко­во­го, сту­ден­та і не­гра­мо­т­но­го, се­ля­ни­на і ро­бі­т­ни­ка від­го­ро­джу­вав од ви­мрі­я­ної Єв­ро­пи, та­ким чи­ном, не “ки­тай­сь­кий мур” від­ста­ні, а від­ва­га ци­ві­лі­зо­ва­но­го вхо­джен­ня в ін­ші су­с­пі­ль­с­т­ва. Тож “ра­ція на­ці­о­наль­но­го іс­ну­ван­ня” рі­шу­че ви­ма­га­ла ін­те­ле­к­ту­аль­но­го, куль­ту­р­но­го, ро­зу­м­но­го по­єд­нан­ня з ба­га­то­гран­ним сві­том За­хо­ду. Ін­тереси май­бу­т­ньо­го Укра­ї­ни не­роз­ри­в­но по­в’я­зу­ва­ли­ся з єв­ро­пей­сь­ким роз­ви­т­ком.

Але на пер­шо­му ета­пі ос­но­в­ним все ж ли­ша­ло­ся за­вдан­ня роз­во­ру­шен­ня на­ці­о­наль­ної сві­до­мо­с­ті, на­ці­о­наль­но-­ду­хо­в­но­го са­мо­ст­вер­джен­ня у єв­ро­пей­сь­ко­му про­с­то­рі. Вій­на ста­ла для ба­га­тьох тя­ж­ким ви­про­бу­ван­ням, але, як пи­са­ло­ся у па­м’я­т­ко­вій кни­ж­ці-­ка­лен­да­рі “На пе­ре­ло­мі” (Ві­день, 1915): “Наш на­рід пе­ре­тво­ри­в­ся в на­цію і на­зверх — в чу­жих, і в сво­їй се­ре­ди­ні, бо на­ша на­род­ня сві­до­мість не­чу­ва­но зро­с­ла під цей кри­ва­вий час”. До­ре­ч­ни­ми ви­яви­ли­ся постій­ні за­кли­ки: “Пи­ль­нуй­мо, аби бу­ти гі­д­ни­ми слу­ш­но­го ча­су”, “Не про­га­ви­ти своєї до­лі”, “Знай і па­м’я­тай, що ти Укра­ї­нець і не ва­гай­ся для до­б­ра рі­д­но­го краю по­жер­т­ву­ва­ти всьо­го се­бе. Бо по­ра то ве­ли­кая єсть!”, “Ді­з­най­те­ся на­ре­ш­ті, хто ви, яких ба­ть­ків і чиї си­ни. Гур­туй­те­ся, пра­цюй­те!”. У цьо­му скла­д­но­му ви­хо­в­но­му про­це­сі, що від­бу­ва­в­ся у табо­рах для укра­їн­сь­ких вій­сь­ко­во­по­ло­не­них у цен­т­рі Єв­ро­пи, посту­по­во “си­ра ет­но­г­ра­фі­ч­на ма­са” пе­ре­тво­рю­ва­ла­ся у за­гар­то­ва­них на­ці­о­наль­них пра­ців­ни­ків. В.Сімович на­го­ло­шу­вав: “Дру­ко­ва­не сло­во є тим мі­с­т­ком, що лу­чить ав­то­ра з на­ро­дом в од­не га­р­мо­ній­не ті­ло, бо те сло­во та­є­м­ни­чи­ми шля­ха­ми під­с­ві­до­мо до­хо­дить до ду­ші й зро­зу­мін­ня на­шо­го се­ля­ни­на-­хлі­бо­ро­ба в ове­чій сви­ти­ні та за­тор­кує стру­ни йо­го на­ці­о­наль­но­го “я” і роз­бу­джує йо­го на­ці­о­наль­ну сві­до­мість. Ті­шу­ся, що пра­ця на­шо­го То­­ва­­ри­с­т­ва за пів­то­ра ро­ки да­ла по­зи­ти­в­ні на­слід­ки, а це є до­ка­зом то­го, що ми взя­ли пра­ви­ль­ний куль­ту­р­но-­на­ці­о­наль­ний курс”.

До­сить по­ка­зо­ви­ми у цьо­му від­но­шен­ні ста­ли спо­ді­ван­ня що­до укра­їн­сь­кої на­ції, її на­ці­о­наль­но-­ви­з­во­ль­них зма­гань і за­галь­но­го мі­с­ця в ко­лі єв­ро­пей­сь­ких на­ро­дів — ті ду­м­ки, які ви­сло­в­лю­ва­ли­ся пре­д­ста­в­ни­ка­ми рі­з­них дер­жав у спе­ці­аль­ній ан­ке­ті з на­го­ди ви­хо­ду у світ со­то­го чи­с­ла ві­ден­сь­ко­го жу­р­на­лу “Ukrainische Nach­rich­ten”. Так, про­фе­сор Ру­дольф Ой­кен ствер­див ціл­ко­ви­те пра­во укра­ї­н­ців на уса­мо­с­тій­нен­ня; про­фе­сор Па­в­ло Ро­р­бах із Бе­р­лі­на під­кре­с­лив зна­чен­ня Укра­ї­ни для Єв­ро­пи: “Ро­сія вже не по­збу­де­ть­ся укра­їн­сь­кої Не­ме­зи­ди, все од­но, яку хви­ле­во при­й­має фор­му до­ля ба­га­тьох укра­ї­н­ців... Лег­ше ви­рі­ши­ти про­б­ле­ми по Сві­то­вій вій­ні і по­д­ба­ти за спра­ву Укра­ї­ни, а з Укра­ї­ни за по­тре­би куль­ту­р­ної Єв­ро­пи”. Ре­да­к­тор бе­р­лін­сь­ко­го ви­дан­ня “Osteuropäіsche Zukunft” Да­віс Тріч дав під­ста­ву сфор­му­лю­ва­ти ло­гі­ч­ний ви­сно­вок: “Укра­ї­на тво­рить дій­с­но най­ва­ж­ли­ві­шу про­б­ле­му най­­біль­шої з усіх про­б­лем, які пу­с­ти­ла в рух все­сві­т­ня вій­на, і який би не був кі­нець вій­ни, все-­та­ки не мо­ж­на со­бі по­ду­ма­ти жо­д­ної бу­ду­чої все­сві­т­ньої по­лі­ти­ки, в якій укра­їн­сь­ка спра­ва не ві­ді­гра­ва­ла б зна­ч­ної ро­лі...”

Дру­га “та­бо­ро­ва хви­ля” зі­бра­ла у По­ль­щі, Че­хії та Ру­му­нії уже сві­до­мих укра­ї­н­ців, які зро­би­ли од­но­зна­ч­ний ви­бір, ста­в­ши під стя­ги не­за­ле­ж­ної дер­жа­ви. Ін­тер­но­ва­них фа­к­ти­ч­но су­про­во­джу­ва­ла й по­лі­тич­на емі­г­ра­ція, той “цвіт на­ції”, який іде­о­ло­гі­ч­ни­ми та во­єн­ни­ми пе­ри­пе­ті­я­ми був ви­ки­ну­тий із ба­ть­кі­в­щи­ни­ми. Але опи­ни­в­шись, за сло­ва­ми Оле­к­сан­д­ра Оле­ся, “без сте­р­на і без ві­т­рил”, укра­їн­сь­ка гро­ма­да му­си­ла зна­хо­дити кон­со­лі­ду­ю­чі прин­ци­пи, дба­ти про своє утвер­джен­ня на чу­жи­ні, адже по­ве­р­нен­ня до рі­д­но­го по­ро­гу не пе­ре­дба­ча­ла­ся най­бли­ж­чим ча­сом. І фі­зи­ч­ні умо­ви іс­ну­ван­ня, і пси­хо­ло­гі­ч­ний на­ст­рій не спри­я­ли ду­хо­в­но­му роз­ви­т­ко­ві, але по­ря­тун­ком від де­гра­да­ції і мо­раль­но­го ни­щен­ня мо­г­ла ста­ти тіль­ки осві­та, твор­ча пра­ця, са­мо­вдо­с­ко­на­лен­ня.

Про­ві­д­ною те­мою укра­їн­сь­кої пу­б­лі­ци­с­ти­ки за ко­лю­чим дро­том ста­ло за­гар­ту­ван­ня на­ці­о­наль­ної сві­до­мо­с­ті як най­мі­ц­ні­шої під­ва­ли­ни на­шої дер­жа­в­но­с­ті, “пу­ті­в­но­го ма­я­ка і го­ло­в­но­го кри­те­рія” для здо­бут­тя ав­то­ри­те­т­но­с­ті у єв­ро­пей­сь­ко­му про­с­то­рі. На шпа­ль­тах жу­р­на­лу “На­ша зо­ря” у стат­ті “Пер­ше за­вдан­ня” Є.Маланюк ви­зна­чив ри­си, при­та­ман­ні “ак­ти­в­но­му укра­їн­це­ві”. Він вка­зу­вав: “... Це, по-­пер­ше, єв­ро­пе­єць. Він гли­бо­ко, до кро­ві й кі­с­ток, по­чу­ває се­бе на­ці­о­наль­но сві­до­мою лю­ди­ною, се­б­то від­чу­ває свою кре­в­ну, не­роз­ри­в­ну зв’я­за­ність із укра­їн­сь­ким на­ро­дом і укра­їн­сь­кою зе­м­лею, а зна­чить, і з їх до­лею. На­то­мість він аб­со­лю­т­но зві­ль­не­ний від мо­с­ков­сь­кої спа­д­щи­ни і сві­до­мо не­на­ви­дить мо­с­ков­сь­кий азі­а­тизм... Він має осві­че­ний, єв­ро­пей­сь­ки зди­с­ци­п­лі­но­ва­ний зи­м­ний ро­зум і га­ря­че па­т­рі­о­ти­ч­не се­р­це, ко­т­ре не за­тре­м­тить пе­ред об­лич­чям смер­ти за Укра­ї­ну”.

По­ді­б­на пу­б­лі­ци­с­ти­ка, на­пи­са­на пе­ром С.Петлюри, О.Саліковського, І.Липо­вець­кого, А.Лебединського, Г.Гладкого, А.Коршнівського, М.Левиць­кого, М.Во­ро­но­го, І.Зубенка, М.Селегія — со­т­ни­ків Ар­мії УНР, при­кра­ша­ла сто­рін­ки “На­шо­го жит­тя”, “Про­ме­ня”, “За­лі­з­но­го стріль­ця”, “Зі­р­ни­ці”, “Ока”, “Та­бо­ра”, “Укра­їн­сь­кої три­­бу­ни”. Осо­б­ли­ве мі­с­це тут на­ле­жа­ло лі­те­ра­ту­р­но-­ми­с­те­ць­ко­му жу­р­на­лу “Ве­се­л­ка”, який об’єд­нав у Ка­лі­ші ці­ле гро­но ми­с­те­ць­ких та­лан­тів: Є.Маланюка, Ю.Да­ра­га­на, К.Поліщука, М.Островерху, М.Се­легія, М.Чирського, Б.Базилевича, Ф.Кру­шин­ського, В.Лімниченка, П.Омель­ченка, які пра­г­ну­ли ство­ри­ти “по­е­му На­ції”, ста­ти “ар­го­нав­та­ми, що по­пли­вуть за зо­ло­тим ру­ном Дер­жа­ви Укра­їн­сь­кої”. З-по­між лі­те­ра­то­рів своєю не­пе­ре­сі­ч­ні­с­тю, ен­ци­к­ло­пе­ди­ч­ні­с­тю, во­ло­дін­ням сло­вом ви­рі­з­ня­в­ся Є.Маланюк, яко­му, зо­кре­ма, на­ле­жить і стат­тя “Ідеї і дії”, де він на­кре­с­лив ве­ли­ч­ні за­вдан­ня — “вди­х­ну­ти ду­шу на­ці­о­наль­ній куль­ту­рі, ство­ри­ти при­ва­б­ли­во пре­к­ра­с­ну Ле­ген­ду Укра­ї­ни, за­па­ли­ти На­род Укра­їн­сь­кий свя­че­ним во­г­нем на­ці­о­наль­ної ре­лі­гії, впо­ї­ти, оду­хо­т­во­ри­ти Чо­р­но­зем мо­гу­т­ньою Іде­єю, на­т­х­ну­ти йо­го жа­до­бою на­ці­о­наль­но­го жит­тя”.

Ця ж про­б­ле­ма­ти­ка не­від­сту­п­но су­про­во­джу­ва­ла укра­їн­сь­ку емі­г­ра­цію і в та­бо­рах для пе­ре­мі­ще­них осіб на те­ри­то­рії Ні­ме­ч­чи­ни та Ав­с­т­рії, в Іта­лії і Ве­ли­кій Бри­та­нії пі­с­ля ІІ Сві­то­вої вій­ни. Ши­ро­ко­му роз­го­ло­су на­ці­о­наль­них уст­ре­м­лінь та їх­ньо­го при­сто­су­ван­ня до єв­ро­пей­сь­ких тра­ди­цій та орі­є­н­та­цій спри­яв і той факт, що у цих та­бо­рах ви­яви­в­ся над­з­ви­чай­но ви­со­кий від­со­ток на­шої ін­те­лі­ге­н­ції — по­над 20 %. Так, у при­та­ман­но­му сти­лі, пра­г­ну­чи “від­то­чи­ти ду­м­ку го­с­т­рі­ше ле­за”, Ю.Косач під­кре­с­лю­вав єв­ро­пей­сь­ку ос­но­ву укра­ї­н­ця: “Не сно­ба, не мо­н­па­р­на­сь­ко­го без­ба­т­чен­ка, але та­ко­го, який вла­с­не “я” со­бі да­в­но ви­ле­лі­яв із ті­с­ним зв’яз­ком із пред­ка­ми й ґрун­том, із цим, що в то­бі нур­тує не­зба­г­нен­но мі­ц­но. Сло­во Ба­ть­кі­в­щи­на ні­ко­ли ні­ко­го не роз­ча­ро­ву­ва­ло. Те­пер осо­б­ли­во! В ім’я Її мо­ж­на по­не­с­ти най­біль­ші жер­т­ви. Не­хай на­віть це не в’я­же­ть­ся з осо­би­с­тим ща­с­тям... Укра­їн­сь­кість у спо­лу­ці з єв­ро­пей­сь­кі­с­тю. Не ті­єю по­ш­ма­то­ва­ною, ві­до­кре­м­ле­ною, а ті­єю су­ці­ль­ною, що тво­ри­лась ві­ка­ми — все лег­ке й ча­со­ве спли­ва­ло на­верх, усе ві­ч­не от­с­то­ю­ва­лось, мов ві­ко­ве ви­но. Тут є й ес­пан­сь­ке “де­с­пе­ра­до” (про­ти хвиль, без на­дії та­ки спо­­ді­ва­тись), і пан­сь­кість ан­г­лій­сь­ко­го ос­т­рі­в­но­го сві­ту, й ен­ту­зі­азм фра­н­цу­зь­кий, май­же жан­дар­ків­сь­ка ек­с­та­за, твер­да ка­то­ли­ць­ко-­пей­зан­сь­ка ек­с­та­за. Го­мо єв­ро­пе­ус — це джен­т­ль­мен і Дон Кі­хот, це слу­хач фу­ги Ба­ха і Кор­сар” (Рі­д­не сло­во. — 1946. — Ч.3/4).

В од­но­му з ли­с­тів до дру­зів Ле­о­нід Мо­сендз за­ка­р­бу­вав на чу­жи­ні, 13 чер­в­ня 1949 ро­ку, слу­ш­ні ряд­ки: “Кри­за на­шої ду­хо­во­с­ти все по­вс­та­ва­ла не від бра­ку та­лан­тів, а від бра­ку люд­сь­ких і на­ці­о­наль­них ха­ра­к­те­рів”. Це ви­яви­ла і чи­с­лен­на укра­­їн­сь­ка пре­са у та­бо­рах Єв­ро­пи у 1945-1949 рр.: постій­ні дис­ку­сії, опо­зи­ції, зви­ну­ва­чен­ня, свар­ки, кри­ти­кант­с­т­во. Хо­ча над усі­ма па­ну­ва­ла од­на ідея — не­за­ле­ж­ної са­мо­стій­ної со­бо­р­ної Укра­ї­ни, але по­лі­тич­ні шля­хи до неї на­стіль­ки від­рі­з­ня­ли­ся, що при­йти до од­но­стай­но­с­ті бу­ло не­мо­ж­ли­во. Жит­тє­ві ін­тереси на­ції постій­но ви­ма­га­ли єд­но­с­ті дер­жа­в­но-іде­о­ло­гі­ч­ної ду­м­ки, але всу­пе­реч по­тре­бам іс­ну­ва­ли два роз­бі­ж­ні по­гля­ди: “бли­с­ку­че ві­до­кре­м­лен­ня” і ло­я­ль­на спів­п­ра­ця з рі­з­ни­ми угру­пу­ван­ня­ми. Та лег­ше бу­ло роз­ді­ли­ти­ся, аніж знайти спі­ль­ні пла­т­фор­ми, кон­стру­к­ти­в­ні рі­шен­ня, що до­по­мо­г­ли б увійти у чу­жин­ний світ.

У за­ль­ц­бу­р­зь­ко­му ти­ж­не­ви­ку “Про­мінь” Д.Квітка, на­ма­га­ю­чись осми­с­ли­ти пи­тан­ня “В ім’я чо­го?”, роз­г­ля­дав ду­хо­в­но-­по­лі­ти­ч­ну ат­мо­с­фе­ру жит­тя укра­їн­сь­кої емі­г­ра­ції, пе­ре­на­си­че­ну ре­во­лю­цій­ною ди­на­мі­кою і по­вен­ню ідей, де зма­га­ли­ся за укра­їн­сь­ку дер­жа­в­ність рі­з­ні по­лі­тич­ні пар­тії під рі­з­ни­ми га­с­ла­ми. Ав­тор пи­сав: “У ве­ли­ко­му не­спо­кій­но­му сві­ті, в сві­ті дра­ма­ти­ч­но­го зма­гу ідей, ми тво­ри­мо сей ма­лень­кий укра­їн­сь­кий світ”, де бо­рю­ть­ся, про­ти­сто­ять, за­пе­ре­чу­ють од­на од­ну чи­с­лен­ні по­лі­тич­ні си­ли, що фа­к­ти­ч­но спо­ві­ду­ють од­ну ме­ту. То­му, на ду­м­ку пу­б­лі­ци­с­та, вар­то пра­г­ну­ти до єди­но­го гур­ту, а не до ро­з’є­д­нан­ня: “Ми є од­на ве­ли­ка сі­м’я, ве­ли­ка на­ція, яка, як іс­то­ри­ч­ний твір, що фор­му­ва­в­ся ти­ся­чо­літ­тя­ми, діє од­но­стай­но, в си­лу своєї збі­р­ної на­ці­о­наль­ної ін­ди­ві­ду­аль­но­с­ти. Ця ін­ди­ві­ду­аль­ність у сво­їй су­ті од­на­ко­во про­яв­ля­є­ть­ся в ду­ман­ні й ді­ян­ні укра­їн­сь­кої лю­ди­ни, так у ча­сі, як і в про­с­то­рі” (1948. — Ч.5/6).

Але на шля­ху до Єв­ро­пи, ви­ро­б­ля­ю­чи на­ці­о­наль­ний ха­ра­к­тер, слід не зву­жу­ва­ти яви­ща, не спро­с­то­ву­ва­ти са­мої про­б­ле­ми (ча­с­то “ана­х­ро­ні­ч­ну про­сві­тя­н­щи­ну” ото­то­ж­ню­ва­ли з на­ці­о­наль­ною ду­хо­в­ні­с­тю, сен­ти­мен­таль­ні сльо­зи-­вбо­лі­ван­ня за до­лю Укра­ї­ни і не­ви­чер­п­ний роз­пач — із на­ці­о­наль­ною іде­о­ло­гі­єю, при­мі­ти­ві­за­цію на­ці­о­наль­но-­куль­ту­р­них “ат­ри­бу­тів” — із сві­то­ви­ми до­ся­г­нен­ня­ми). Па­те­ти­ч­них ви­­гу­ків не­до­ста­т­ньо, бо, за сло­ва­ми І.Франка, те­а­т­раль­ний “бля­ша­ний грім” ще ні­ко­го не вбив... Як ствер­джу­вав Б.Олександрів у стат­ті “Ку­ди пря­му­є­мо” на сто­рін­ках ти­ж­не­ви­ка “Про­мінь”: “Мо­ж­на бу­ти куль­ту­р­ною лю­ди­ною і в Азії і без­про­с­ві­т­ним не­ві­г­ла­сом у Єв­ро­пі. Як­раз тут, у Єв­ро­пі мо­ж­на зу­стрі­ти не­зчи­с­лен­ну кіль­кість на­зверх куль­ту­р­них ана­ль­фа­бе­тів. Чи­ма­ло на­слу­ха­в­шись вдо­ма про фа­в­с­тів­сь­ку За­хі­д­ню Єв­ро­пу, ба­га­то з нас му­си­ло роз­ча­ру­ва­тись, опи­ни­в­шись у ній і по­ба­чи­в­ши на вла­с­ні очі ма­лень­ких лю­дей, що ро­ї­лись у ті­ні ве­ли­ких і під­лень­ко ген­д­лю­ва­ли ви­т­во­ра­ми їх­ньо­го спра­в­ді ти­та­ні­ч­но­го ду­ха. Бу­ти єв­ро­пей­сь­кою лю­ди­ною са­ме в та­ко­му ро­зу­мін­ні, пле­ка­ти дрі­б­нень­кий его­їзм єв­ро­пей­сь­ко­го мі­ща­ни­на — не ба­га­то че­с­ти. А ко­ли го­во­ри­ти про якийсь окре­мий єв­ро­пей­сь­кий гу­ма­нізм, то не мо­ж­на ска­за­ти, що єв­ро­пей­сь­кі кон­цен­тра­ці­й­ні та­бо­ри осо­б­ли­во рі­з­ни­ли­ся від азій­сь­ких, хі­ба що ма­ли мо­де­р­ні­ші кре­ма­то­рії... І як­що нам тре­ба чо­гось шу­ка­ти в ду­хо­вих ска­р­б­ни­цях Єв­ро­пи, то шу­кай­мо з тве­ре­зим роз­су­дом, шу­кай­мо ві­ч­них, за­галь­но­люд­сь­ких вар­тос­тей, спра­в­ді ве­ли­ких ви­т­во­рів єв­ро­пей­сь­ко­го ду­ха, не ма­в­пу­ю­чи ор­га­ні­ч­но-­чу­жо­го нам і зай­во­го. Пе­ред на­ми — до­ро­ги в не­ві­до­ме. Ба­га­то з нас у най­бли­ж­чо­му ча­сі за­ли­шить ав­с­т­рій­сь­ку зе­м­лю, а з нею і Єв­ро­пу вза­га­лі. Нас не че­ка­ють укві­т­ча­ні екс­п­ре­си до рі­д­но­го краю, а ко­ра­б­лі до чу­жих зе­мель. Важ­ко шу­ка­ти у чу­жих кра­ях за­гу­б­ле­ну пра­в­ду, але ін­шо­го шля­ху по­ки що не ма­є­мо. Ті, що ли­ши­ли­ся в рі­д­но­му краю і не мо­жуть ска­за­ти сві­то­ві тра­гі­ч­ну пра­в­ду про се­бе, — на­ді­ю­ть­ся, що цю пра­в­ду ска­же­мо ми. На­ша мі­сія у сві­ті — ве­ли­ка і від­по­ві­даль­на, бо ми ре­пре­зен­ту­є­мо тут свій на­род, свід­чи­мо про йо­го на­ці­о­наль­ні зма­ган­ня. І як­що ми бу­де­мо не му­жа­ми, а тіль­ки “хло­п­ця­ми”, не пі­дійма­ти­ме­мо свій ін­те­ле­к­ту­аль­ний рі­вень і не по­гли­б­лю­ва­ти­ме­мо свою ду­хо­в­ну куль­ту­ру опа­ну­ван­ням кра­щих здо­бу­т­ків люд­сь­ко­го ге­нія вза­га­лі — нас ще до­в­гі сто­літ­тя вва­жа­ти­муть тіль­ки “лю­дь­ми пше­ни­ці”, як вва­жає ка­на­дій­сь­кий імі­г­ра­цій­ний уряд... “ (1948. — Ч.2).

Як пра­ви­ло, укра­їн­сь­кі ми­т­ці ви­пе­ре­джа­ли у своє­му роз­ви­т­ку на­ці­о­наль­ну по­лі­ти­ку. То­му не­ви­пад­ко­во зі сто­рі­нок мі­ся­ч­ни­ка “Ар­ка” про­зву­чав за­клик (по­ді­б­ний до то­го, що ви­сло­в­лю­ва­в­ся Єв­ге­ном Ма­ла­ню­ком та йо­го од­но­ду­м­ця­ми у ка­лі­сь­кій “Ве­се­л­ці” 1922-1923 рр.): “Ідей­ний під­му­рі­вок му­сить зу­мо­в­лю­ва­ти до­ба, в якій жи­ве­мо. Фор­му­є­мось у на­цію. Від­чу­ва­є­мо ви­вер­шен­ня укра­їн­сь­кої ду­хо­в­но­с­ти. Пе­рі­о­ди роз­гор­тан­ня крил за на­ми. Пе­ред на­ми про­с­тір, що ма­нить до ве­ли­ко­го стар­ту. Бу­ти бут­тям лю­ди­ни, що чує під со­бою фор­му пла­не­ти, — це зна­чить бу­ти укра­ї­н­цем. І орі­єнт, і ок­ци­дент, і тра­ди­ції, і ви­мо­ги дня... І не бу­де­мо хви­лю­ва­тись, ко­ли ви­мо­га син­те­зи бу­де зму­шу­ва­ти нас ди­ви­тись на ре­чі без упе­ре­джен­ня та за­бо­бон­но­с­ти Зна­є­мо, що пе­ред на­ми по­дії, які рі­шать і за­вер­шать епо­ху двох се­ре­д­ньо­віч — се­ре­д­ньо­віч­чя, що шу­ка­ло Бо­га, й се­ре­д­ньо­віч­чя, що шу­кає лю­ди­ни” (1947. — Ч.1).

“Вти­с­кан­ня Укра­ї­ни в За­хі­д­ну Єв­ро­пу не є іде­єю най­но­ві­шої да­ти”, — ствер­див Б.Стебельський у стат­ті “На ме­жі епох” у “Лі­те­ра­ту­р­но-­на­у­ко­во­му ві­с­ни­ку” (1948. — Кн.1), адже три­ва­лий час до­во­ди­ло­ся “бор­са­ти­ся по­між фі­к­ти­в­ни­ми по­нят­тя­ми За­хо­ду і Схо­ду”; не­об­хід­но бу­ло пе­ре­ду­сім ство­ри­ти вла­с­ну ду­хо­в­ність, нею озб­ро­ї­ти наш ін­те­лект. За­вдан­ня по­ля­гає у то­му, щоб не­на­в’я­з­ли­во, рі­в­но­пра­в­но, за­ці­ка­в­ле­но увійти в “ро­ди­ну ді­йо­вих куль­ту­р­них осе­ред­ків”. Кри­тик ствер­джу­вав: “Укра­ї­на на ­сьо­го­д­ні не є до­чі­п­кою в орі­є­н­та­ції на Схід чи За­хід, але во­на є стри­ж­нем-­віс­сю, що дов­ко­ла неї ор­га­ні­зо­ву­ю­ть­ся но­ві, да­р­ма, що вже ти­ся­чі ро­ків іс­ну­ю­чі, біо­ло­гі­ч­но та ду­хо­в­но окре­с­ле­ні вар­то­с­ті, зна­чен­ня й ва­ж­ли­вість яких для ці­ло­го люд­с­т­ва ви­хо­дить да­ле­ко по­за ме­жі цьо­го куль­ту­ро­т­вор­чо­го ко­ла. На­ші ча­си — по­ріг но­вої епо­хи, на­га­ду­ють до­бу іта­лій­сь­ко­го ре­не­сан­су...”

До­ля Укра­ї­ни — постій­но зна­хо­ди­ти­ся на “но­во­му по­ро­зі”, пе­ре­жи­ва­ти ре­во­лю­ції, стру­си і ка­та­с­т­ро­фи; сьо­го­д­ні, як і 55, 83 чи 95 ро­ків то­му, від­чу­ва­ти по­ча­ток, ще один ви­ток сво­го без­кі­не­ч­но­го ре­не­сан­су... Від­ро­джу­є­мо куль­ту­ру й еко­но­мі­ку, фор­му­є­мо на­цію і ви­хо­ву­є­мо ду­шу... Му­си­мо па­м’я­та­ти, що в ос­но­в­і роз­бу­до­ви все ж ли­ша­є­ть­ся осо­би­с­тість — без неї не­мо­ж­ли­вий поступ, про­грес, роз­ви­ток ци­ві­лі­за­ції. Щоб укра­їн­сь­ка ін­ди­ві­ду­аль­ність не асо­ці­ю­ва­ла­ся з тра­гі­ч­но при­ре­че­ни­ми си­зи­фа­ми чи ін­ши­ми не­ща­с­ли­в­ця­ми, ко­т­рі ві­ч­но у му­ках тя­г­нуть ка­мінь до­го­ри, але він зав­жди па­дає вниз, слід ус­ві­до­ми­ти вла­с­ний ду­хо­в­ний світ, утвер­ди­ти ідею на­ці­о­наль­но­го бут­тя й узго­ди­ти йо­го ко­ор­ди­на­ти у єро­пей­сь­ко­му про­с­то­рі, син­те­зу­ва­ти в за­галь­ну пло­щи­ну за­галь­но­люд­сь­ких цін­но­с­тей.

З ці­єю сен­те­н­ці­єю спів­зву­ч­ні по­лі­тич­ні по­гля­ди, ви­сло­в­ле­ні Б.Круп­ницьким у стат­ті “Іс­то­ри­ч­ні ос­но­ви єв­ро­пе­ї­з­му Укра­ї­ни” (ЛНВ. — 1948. — Кн.1). Ав­тор на­го­ло­шу­вав на па­ра­до­к­сі: на­ле­жа­чи фі­зи­ч­но до Схі­д­ної Єв­ро­пи, Укра­ї­на на­ле­жить ду­хо­в­но до За­хі­д­ної Єв­ро­пи. Іс­то­ри­ч­но на­ша зе­м­ля зав­жди ли­ша­ла­ся окра­ї­ною Єв­ро­пи; як Іс­па­нія на За­хо­ді, так Укра­ї­на на Схо­ді “бо­ро­ни­ла остан­ні ба­с­ті­о­ни єв­ро­пей­сь­ко­го ду­ху” про­ти ту­ре­ць­ко-­та­тар­сь­ко­го чи араб­сь­ко­го сві­ту; але і в цій бо­ро­ть­бі во­на жи­ла єв­ро­пей­сь­ким жит­тям, укра­їн­сь­кий роз­ви­ток був єв­ро­пей­сь­ким.

Пу­б­лі­цист поста­вив скла­д­ні й ба­га­то­зна­ч­ні пи­тан­ня: “... Чи ми пе­ре­бра­ли те чи те з єв­ро­пей­сь­кої куль­ту­ри, від її го­ло­в­но­го стру­му, чи ми в ті чи в ті пе­рі­о­ди на­шо­го жит­тя єв­ро­пе­ї­зу­ва­ли­ся, чи ми вза­га­лі жи­ли спі­ль­ним ду­хо­в­ним жит­тям із За­хі­д­ною Єв­ро­пою? Чи ми єв­ро­пей­сь­кі лю­ди, чи єв­ро­пе­ї­зо­ва­ні? Чи Укра­ї­на єв­ро­пей­сь­ка кра­ї­на у ви­ще­за­зна­че­но­му ро­зу­мін­ні? Чи ми тіль­ки орі­є­н­ту­є­мось або ба­жа­є­мо орі­є­н­ту­ва­ти­ся на За­хі­д­ну Єв­ро­пу, чи ми сво­їм іс­то­ри­ч­ним ми­ну­лим на­ле­жи­мо до неї?”

Пе­ре­бу­ва­ю­чи у та­бо­рах для пе­ре­мі­ще­них осіб, Б.Крупницький да­вав чі­т­кі, ус­ві­до­м­ле­ні, ви­го­ло­ше­ні без ва­ган­ня, про­ду­ма­ні від­по­ві­ді: го­во­ри­ти про єв­ро­пе­ї­за­цію Укра­ї­ни мо­ж­на тіль­ки з не­по­ро­зу­мін­ня, адже Укра­ї­на — ча­с­ти­на ду­хо­в­ної Єв­ро­пи, не зва­жа­ю­чи на всі осо­б­ли­во­с­ті її роз­ви­т­ку; тут не­ма чо­го єв­ро­пе­ї­зу­ва­ти: “Тре­ба тіль­ки під­три­му­ва­ти тут ві­ч­ний єв­ро­пей­сь­кий дух. Ор­га­ні­ч­ний шлях укра­їн­сь­ко­го роз­ви­т­ку є єв­ро­пей­сь­кий”.

UKRAINIAN CAMP PRESS IN THE XXth CENTURY:
ITS ESSENCE IN THE EUROPEAN CONTEXT



N. Sydorenko

Kyiv Taras Shevchenko National University

Institute of Journalism

Melnykova str. 36/1, 04119 Kyiv, Ukraine



Extreme world contradictions of the 20th century created, within, a peculiar spiri­tu­al and political phenomenon — Ukrainian prisoner camp periodicals. Exploring it in the context of Europe the author introduces many newspapers and magazines (total num­ber — above 600) and names of outstanding publicists of yet unknown in Ukraine into sci­en­ti­fic circulation. Major problems of camp publications, especially of the period after the Se­cond World War are outlined.

Key words: camp periodicals, internee, national consciousness, Ukrainian af­fair, world politics, emigration, pathway to Europe, displaced persons.