Підокупаційна газета "Волинь"

Проблематика державотворчих ідей на сторінках підокупаційної газети "Волинь" (1941-1944)
Р. В. Радчик

здобувач
УДК 070: 821

Аналізується низка публікацій журналістів і позаштатного активу рівненської газети "Волинь" (1941-1944), в яких, незважаючи на цензуру райхскомісаріату, утиски "Ес-Де", вони стверджували українську державотворчу ідею, сміливо, ризикуючи життям, порушували питання організації політичного, економічного, освітньо-культурного українського життя.

A succession of published works by journalists and the most active members not on the staff of Rivne paper "Volyn"" (1941-1944) is analyzed, in which they confirmed Ukrainian statecreative idea and, risking their lives, courageously touched the questions of organization of Ukrainian political, economical, educational and cultural life, despite Reichcommissariat censorship and SD-pressure.

Група німецьких чиновників з міністерства пропаганди і міністерства Сходу здійснила ознайомлювальну поїздку територіями Сходу. Високі міністерські працівники відвідали також і гауляйтера Е. Коха в Рівному, який відверто заявив їм, що його завдання - експлуатувати Україну для Райху. Всі мають до того бути залучені: чоловіки, жінки і діти. Якщо інтелігенція виступить проти, вона буде знищена. Він дорікав міністерству Сходу, що воно заохочує культурні маніфестації й говорить "про незалежну національну Україну чи про маріонетковий уряд".

У донесенні про поїздку і зустріч із Кохом зазначено, що "Кох відомий своїми крайніми висловами", але що стосується пропаганди і культури, то відвідувачі були згодні з ним. У повідомленні з ентузіазмом говорилося про Україну, "де тече молоко й мед", є масна та чорна земля, теплий клімат, величезні багатства, зокрема вугілля, залізо, марганець, ртуть, граніт, мармур, кварц тощо.

Однак у цьому документі наголошувалося, що "українці, білоруси, литовці, латиші, естонці й інші прагнуть політичної незалежності", тож треба було б "надати їм незалежність чи принаймні для вигляду створити маріонетковий уряд". Одночасно автор звіту визнавав, що така пропаганда змусила б німців іти на поступки, "які ми не можемо виконати під час війни і, може, не схочемо виконати і після війни". Крім того, "ці держави на Сході, наприклад, незалежна Україна, зразу стали б союзниками західних держав проти нас". "Уже сьогодні гасло в цих державах звучить так: краще німці, ніж більшовики, але ще краще англійці, ніж німці. Саме з цієї причини всяку державну організацію, якої, зрештою, ще і немає, треба заборонити і всяка пропаганда в цьому напрямі має бути усунена".

Автор рапорту був згідний, що німецькій владі треба було "говорити подвійно, у тому числі й до наших власних людей. З одного боку - вимога праці й безжалісні постачання, але, з другого боку, понад усе - щасливе майбутнє для народів Сходу" [1].

Отже, цей документ яскраво засвідчує те, що підступність німецької окупаційної влади була очевидною у розв'язанні саме українського питання, в основі якого були віковічні прагнення українців здобути державні, національні, соціальні права на своїй етнічній території. Чи змирилися з безліччю заборон журналісти й позаштатний актив газети "Волинь"? Аналізуючи її широкий тематичний діапазон, емоційну насиченість, аргументованість, доказовість і наступальність численних публікацій, слід відзначити самовідданість, рішучість, ризик, безстрашність, непокірність німецьким цензорам, сміливе і послідовне відстоювання державотворчих ідей всіх тих, хто творив "Волинь". Своєю щоденною творчістю в умовах, далеких від творчих, під постійним наглядом райхскомісаріату та "Ес-Де", вони стверджували незнищенність української ідеї, доводили нездоланне прагнення українського народу в усі часи мати й розбудовувати незалежну, самостійну, соборну Українську державу.

Проблематика української державотворчості в концепції підокупаційної "Волині" сягала джерел національно-визвольної боротьби. Свій суб'єктивний погляд щодо дій Центральної ради у здобутті та захисті української державності в 1918 році висловлює в публікації "З буряних днів" сотник Армії УНО Іван Мазепинець (Роман Бжеський) (Волинь. - 1942. - 22 січ.). Автор говорить про те, що всі українські культурні діячі та свідомі громадяни, серед яких М. Грушевський, С. Євремов, І. Шраг, М. Шраг, В. Винниченко, "були політичними москвофілами", адже "стояли за культурну автономію, за самоврядування в найширшому розумінні цього слова, але були ворогами відділення від Росії, були за федерацію з Московщиною". Центральна рада не змогла захистити українську державність, бо не вважала за потрібне організовувати національне військо. Іншої думки були "самостійники" (тобто націоналісти), які вважали, що державність потрібно буде здобувати у збройній боротьбі, тому в першу чергу дбали про військо. Діячі Центральної ради, які сповідували соціалістичні принципи і погляди, були затятими ворогами "самостійників" Донцова, Отамановського, Міхновського, І. Липи, Луценка, Степаненка. Доречно навести думку Миколи Міхновського щодо державної самостійності: "... кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче вилитись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим необмежовану змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого гаразду; коли справедливо, що пишний розквіт індивідуальності можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальності є метою, - тоді стане зовсім зрозуміло, що державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин" [2].

Концептуальні засади і принципи національно-державного відродження українського суспільства журналісти "Волині" вбачали передусім у консолідації національно свідомих сил. "Нація - духово-кровна спільнота, пов'язана зі собою вузлами традиції (спільної історичної долі), мови, релігії, звичаїв і обичаїв, спільного походження, зв'язаною спільною територією та оживлена одною волею створити своє власне спільне майбутнє. ...Нація, як жива органічна істота, хоче бути самостійною, вільною, хоче жити своїм власним життям", - пише В. Штуль у полемічній статті "Наша сила" (Волинь. - 1941. - 9 лис.).

Автор на історичних фактах доводить намагання більшовиків знищити національні спільноти, адже без цього "не можна було й думати про створення союзу народів". На думку В. Штуля, щоб замаскувати імперіалізм Росії, більшовики з допомогою пропаганди, науки, культури, служби безпеки - НКВС нищили національні спільноти, викреслювали з історичної пам'яті народів, зокрема й українського, справжню історію, звичаї, традиції. Тобто на місце славної, нескореної, національно свідомої минувшини поставили сучасність, звідки вели відлік історії. На зміну національним героям поодиноких народів прийшли "інтернаціональні Чапаєви, Чкалови й, нарешті, таки національні, але російські - Іван Грозний, Петро І, але ніде й ніколи - Мазепа, Петлюра, Коновалець". Цими заборонами, насильним нав'язуванням українцям деструктивної думки тоталітарного комуністичного суспільства, що "...у своїй основі заперечував націю. Замість нації намагався впровадити інтернаціоналізм, якусь "штучну спільноту", якій остаточно надає ім'я - "совєтська сім'я народів" - було не що інше, як розрахунок негативного впливу на українську суспільну думку. "Суспільна думка є громадською силою, а не громадською владою, проте суспільна думка стає міцною зброєю людської спільноти не тільки для самозбереження спільноти, але й для того, щоб розвинути чинність спільноти в напрямі, який веде до поступу як поодинокої людини, так і всього суспільства" [3].

Василь Штуль справедливо зауважує, що нова інтерпретація історії була не на користь українській суспільній думці, бо в її перекрученій основі приховувалася єдина мета більшовицької "системи": із завойованих народів "створити інтернаціональну спільноту та заперечити існування націй, як окремих організмів". Про окремішність життя народів не могло бути й мови. Україна, за їх словами, була завжди тільки складовою частиною російської імперії, що з білої перетворилась у червону. І на знак нескореності українського духу в історичному ході національно-визвольної боротьби за власну державність, В. Штуль оптимістично завершує свою публікацію: "Всупереч всім намаганням червоних носіїв всесвітньої спільноти - пролетаріату вбити почуття національної єдності українського народу, ми не піддалися. Воля нації була засильна, щоб хтось міг знищити ті вузли, що нас в'яжуть". Василь Штуль німецько-радянську війну розцінює як наслідок "розвалу большевицької тюрми народів" та можливість українській нації, могутній своєю волею, будувати своє життя.

В умовах воєнної доби тему державотворення порушує позаштатний автор Петро Олійник. У кореспонденції "Національна дисципліна" (Волинь. - 1941. - 12 жовт.) він стверджує, що націю з народної маси робить сила, якою є національна дисципліна. Вартісною, з точки зору порушення проблем українського державотворення, є публікація П. Олійника "Україна вступає на новий шлях" (Волинь. - 1941. - 30 верес.). "...Перед нами великанські й заразом світлі перспективи вільного і кладення основ державного будівництва", - звертається до читацького загалу автор. На його тверде переконання, підвалинами державного будівництва є людський фактор: "... Часи, які переживаємо, вимагають від нас передовсім великих і зрілих світоглядово й політично людей, які мусять бути людьми великої снаги, тверезого розуму й розваги, щоб стати гідними завдань і змагань нашої героїчної лицарської доби". Інший чинник державотворчості - саможертовна праця "для добра і майбутності загалу всієї української нації і України".

Від кого чекати українцям допомоги в державному будівництві? Чи наш народ є вже такий безпорадний і нетямущий, лінивий і пасивний? На ці та інші запитання "Волинь" дає об'єктивну відповідь. Публікація К. Перебийніса "Народе, помагай собі сам..." (Волинь. - 1941. - 2 лист.) - це заклик до активної дії усіх творчих одиниць української спільноти, усвідомлення себе справжніми господарями на власній правіковічній землі. "Недержавницьке життя спричинило наше обезкровлення, бо слабші одиниці відходили від нас, інтелігенція, бувало, відколювалась та йшла на службу чужинців, нерідко збагачуючи їхню культуру. Замість свідомої групи, замість нації на наших теренах була етнографічна маса, з якою ворог не хотів і не потребував рахуватися. Однак нація жила у свойому нутрі, кращі почування жевріли в народі і треба було тільки відповіднього моменту, щоб Україна знову і знову зривалася до бою за свою державність".

Журналісти "Волині", порушуючи питання державотворчого будівництва в Україні під час війни, обминали питання моделі державного правління. Однак, судячи з тих численних публікацій У. Самчука, Р. Бжеського, В. Штуля, О. Теліги, А. Кучерука, А. Мисечка, П. Зінченка, К. Перебийніса, Ю. Пундика, Н. Кибалюка, А. Демо-Довгопільського та ін., де говорилося, що Україна за своїм територіальним розташуванням належить до європейських країн, на відміну від Росії, вбачали модель державних засад в Україні тотожною розвиненим європейським країнам.

Історична пам'ять українського народу, уроки національно-визвольних змагань упродовж віків у рецепції журналістів і позаштатного активу "Волині" є повчальними, містять застереження: не повторити подібних помилок на шляху українського державотворення у вигідний, як їм здавалося, час німецько-радянської війни [4].

Ідеї української державності на сторінках газети "Волинь" звучали переконливо, сміливо, незважаючи на різного роду заборони, цензуру райхскомісаріату. Газета закликала відроджувати самостійну незалежну Україну, розбудовувати всі ділянки народногосподарського життя. Водночас журналісти та позаштатний актив "Волині" сміливо розповідали про злочинну державу, якою є СРСР. Уже в 1941-1943 роках зі сторінок "Волині" до українського народу промовлялися такі слова, як "система", "геноцид", "етноцид", "більшовицькі катівні", "голодомор". І, що важливо, "Волинь" ще в 1942 році почала розвінчувати "культ особи Сталіна".

Низка публікацій, надрукованих у "Волині", розповідає про державний устрій СРСР як злочинну систему проти національних меншин, зокрема, етнічних українців. СРСР - це держава насилля над волею людини, її правами. СРСР - це страх, спланований у Кремлі голодомор у 1932-1933 роках в Україні, свідоме винищення господарів, насильне запровадження "новітнього рабства селян", яким є колективізація, руйнування моралі українців, їх віковічних традицій, мови, церкви, родин.

Аргументи щодо комуно-більшовицького антидержавного устрою були в подібних публікаціях побудовані на достовірних фактах, тому звучали зі сторінок "Волині" переконливо. Антидемократичний державний лад СРСР є злочинним режимом насилля над людиною у своїй країні та прагнення кремлівської комуністичної верхівки запровадити марксистсько-ленінську ідеологію у цивілізованих країнах світу. Тому, натерпівшись всіляких страждань від комуно-більшовицької системи, частина свідомих українців сподівалась на визволення України німецькою армією, тому, на жаль, друкувалися відкритим текстом у "Волині" заклики на кшталт: "Допомагаймо німецькій армії у боротьбі з комуно-більшовиками", "Адольф Гітлєр - визволитель України" тощо. Однак сталінський більшовизм і гітлерівський нацизм в основі державотворчих ідеологій мали однакові погляди стосовно українського питання. Роль України у разі перемоги будь-якої сили була визначена заздалегідь: сировинний придаток та дешева робоча сила, без права на самостійне державне життя.

У контексті українського державотворення значна роль належить публіцистиці Олени Теліги на сторінках газети "Волинь", де вона опублікувала такі матеріали: вірш "Поворот" (21 вересня 1941) та публіцистичні роздуми - "Перед брамою столиці" (21 вересня 1941), "Розсипаються мури" (5 жовтня 1941), "Братерство в народі" (12 жовтня 1941), "Прапори духа" (16 листопада 1941), "Нарозстіж вікна" (18 січня 1942). Під криптонімом "О. Т." у "Волині" 27 грудня 1942 року вміщений матеріал "Нариси вуглем". Чи він належить Олені Телізі - стверджувати важко.

Саме романтизм став рідною стихією О. Теліги, особливою рисою її світогляду, в якому героїзм проголошувався найвищою чеснотою, визначальним орієнтиром життя і творчості, тісно пов'язаних з боротьбою за національне визволення рідного краю. Таким духом переймалася тогочасна українська еміграція, важко переживаючи трагічні наслідки визвольних змагань 1917-1921 років, наполегливо шукаючи шляхи відновлення історичної справедливості. Олена Теліга у своїх публіцистичних виступах наголошувала, що ідею українського державотворення можна зреалізувати лише за умови об'єднання національних політичних сил Сходу та Заходу України. "Перед брамою столиці" - це гіркі розмірковування про долю українського народу після придушення більшовиками в 1921 році національно-визвольної боротьби: "...українці тодішнього Києва з болем згадували про нові жертви большевицького терору й кляли з ненавистю його творців". Більшовики свідомо роз'єднували українців. "...Між розірваними частинами українського народу позначувалися все глибше й глибше межі. Хінським муром відділили большевики українців від братів із Заходу. І за цим муром у страшному терорі забивалася віра навіть тих, що пережили колись щасливі роки відродження.

А настирлива большевицька пропаганда будувала нову душу покоління, що вже виростало за тих два десятиліття. Виростало й жило під чужим ворожим доглядом. У новому штучному світі, де не було місця на таке поняття для українця, як батьківщина, вже бабським забобоном та пережитим сантиментом вважалося почуття національної нерозривної спільноти".

Однак емігранти, українці, які були вільні від більшовицької пропаганди, не відчували цих меж роз'єднання єдиного народу, їхні помисли, устремління були спрямовані на Київ. І Олена Теліга як представник еміграції з повним правом висловлює пережиті думки, емоції, трагізм: "Тут, по цьому боці Збруча, всі українці жадібно слідкували за тим, що робилося на далеких східніх землях. Кожний удар по наших братах там, був нашим ударом, кожний біль, був нашим болем. Лише тут, у атмосфері, не затрутій большевицькою пропагандою, виростала не байдужість, а пекуча потреба злиття знов зі своїм народом. Ці десятиліття тут, по цей бік Збруча, були лише підготовкою до вступу на шлях, який веде до Києва". І ось Київ захопили німці. Олена Теліга, яка з 1922 року перебувала в еміграції й ввесь час мріяла повернутися до Києва, радо вітає те, що "Київ звільнений від большевицького терору" і цим самим звільнилася дорога до столиці для тих, хто мріяв іти сюди й продовжувати національно-визвольну боротьбу за незалежність України.

Олена Теліга вважала, що Українську державу треба будувати у свідомості кожного українця, кожного запалювати вірою в її неминучу прийдешність. Але для цього треба самому горіти цією незгасною вірою. Саме такою вірою пронизана публіцистична стаття О. Теліги "Розсипаються мури". Адже для цього настав слушний момент: розсипається ворожий українцям світ, "валиться нарешті та ненависна для нас будова, яка довгі роки непроломним муром ділила українців СССР від усіх їхніх братів зі Заходу, від цілого світу і від справжнього розуміння подій у світі". Тому О. Теліга у цій статті говорить про необхідність об'єднання українців східних і західних земель України, а для цього насамперед ствердити "найдрібніше почуття, з якого складається велика національна свідомість, національна гідність, національна окремішність, а передовсім почуття нерозривної національної спільноти". Двадцятилітня московська пропаганда мала свої наслідки на Сході України. Залякані терором українці цих теренів, насильно зрусифіковані, свідомо зденаціоналізовані, є в своїй масі менш активні, ніж українці Заходу: "Питання національної свідомості на Східній Україні є тепер дуже модним, - пише О. Теліга. - Рожеві оптимісти твердять, що 98% українського населення почувають себе свідомими українцями в нашому розумінні цього слова. Чорні песимісти понуро пророкують, що в краю, де вже прищепилося сталінське братерство народів, національний світогляд буде видаватися диким божевіллям, а ті, що його несуть, будуть цілковито чужі на східніх землях. Правда є, безперечно, десь посередині і наразі - мабуть ближча до поглядів песимістів". Однак О. Теліга впевнена в тому, що українці з двох різних світів мають "спільну українську духовість", тому першочерговим завданням українців Заходу, на її думку, було використати всілякі засоби і можливості, щоб збудити в душах братів-українців заглушені національні почуття, розбити глуху стіну непорозуміння і підозрілості серед своїх же людей: "Будемо самими собою, з усіма своїми поглядами, перед обличчям людей своєї нації і хай в протилежність до забріханої большевицької пропаганди, кожне наше слово буде непідробленою правдою, незалежно від того чи ця правда усім буде подобатись. Ми ж не йдемо накидати згори якусь нову ідею чужому середовищу, лише зливаємось зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любові розпалити знов всі ті почування, які ніколи не згасали: почуття національної спільноти і гострої окремішності".

Публіцистичні замітки "Братерство в народі" вперше О. Теліга опублікувала в газеті "Волинь" (1941. - 12 жовт.), а 23 листопада 1941 року - в збірнику "Літаври", де авторка змінила кінцівку тексту, яка стосувалася братовбивства. Ця стаття була передрукована в газеті "Український вісник" (Берлін) 26 липня 1942 року вже після розстрілу Олени Теліги в Бабиному Яру.

Сталінсько-більшовицька пропаганда здійснювала свою інтернаціональну політику з допомогою гасел, кличів, наказів, обіцянок. Олена Теліга з притаманною їй емоційністю викриває в цій статті "медоточивий фальш", облудність, отруйність, брехливість гасла дружби й братерства народів. "Боже мій, - обурюється вона, - та це ж мусів бути рай, шляхетне співжиття народів, з яких кожний мав би право по своїй волі розбудовувати всі свої цінності, кожний мав бути рівним у великій дружній родині народів СССР... Бо так голосило гасло!". Засліпленим цими гаслами деяким українцям почала ввижатися вільна квітуча Україна. Однак під медовими гаслами приходили брати з Москви і оббирали братів-українців до нитки, називаючи це не грабунком, а щедрими подарунками від населення квітучої України. Натомість український народ діставав терор і голод.

І першими, хто тяжкими зусиллями вирвалися з липкої сітки ворожих гасел, як зазначає, О. Теліга, були письменники й поети: колишній комуніст Микола Хвильовий, Влизько, Фальківський, Косинка й сотні інших. "Вони твердо зрозуміли, що не може бути жодного братерства між споконвічними собі ворожими народами, лише єдине, нерозривне братерство крові, братерство в народі. Вони зрозуміли, що лише таке братерство поможе відіпхнути чужу й ворожу ідею інтернаціоналізму і спертися на зроджений з глибин народу націоналістичний світогляд". Вони виступили проти штучного братерства народів, в ім'я великого незнищенного братерства в народі, братерства крові й їм це коштувало життя. Москва відстрілює всіх, хто хоче заховати свою українську душу і пам'ять про своїх українських борців.

На лицемірних гаслах більшовицького режиму, які проголошували одні засади, а в життя втілювалися протилежні, всі побачили, що інтернаціоналізму немає й не буде. І цій ідеї О. Теліга закликає протиставити націоналістичний світогляд, братерству народів - братерство в народі: "... Але коли ми несемо ідею українського націоналізму на свої землі, не сміє бути ні одного порожнього слова. Кожне гасло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою. Коли говоримо про національну спільноту, мусимо її відчувати. Так, як тепер понад усе мусимо відчувати нерозривний зв'язок крові - братерство в народі.

Ні, це не сміє бути те братерство, яке в середині нації не допускає вільної думки, яке безкарно дивиться на злочини, яке допускає до голосу найгірших. Але це братерство мусить цінити життя кожного українця, а тим більше тих, хто змагається за нашу батьківщину. Але ми не сміємо допустити, щоб від українських рук в середині нації гинули наші герої, або й найсіріші наші брати".

Державотворча ідея повинна втілюватися в гаслі, яке проголосили свого часу М. Міхновський, Д. Донцов, С. Рудницький: "Україна - для українців!", - вважав редакційний колектив "Волині". Бути господарем на своїй землі - так переконували численні публікації газети. Втілювати ці гасла в конкретних справах українці повинні під відродженими нині з княжих часів символами: Тризубом та Українським національним прапором. Газета інформувала громадянство про такі акції, як освячення власне українських символів у всій Україні.

Активна розбудова українського життя в Рівному в перші місяці війни торкнулася навіть перейменування вулиць. Про це повідомила "Волинь" 26 жовтня 1941 року в замітці "Рівне дістане українські назви вулиць": "Більшість вулиць залишила свої давні назви, змінено лише назви тих вулиць, які носили сліди польської займанщини". Ці вулиці перейменовано на імена славних українських достойників: Симона Петлюри, Горбачевського, Біласа й Данилишина, Петра Могили, Ольги Бесараб, Євгена Коновальця, Крутянська, Міхновського.

Складником державності є міцна економіка, сільське господарство. Тому видавці "Волині", які брали активну участь у відбудові всіх ділянок народногосподарського життя в Рівному під час другої світової війни, систематично висвітлювали ці питання під рубрикою "Господарське життя". Слід зазначити, що з перших номерів газети й навіть у 1943 році, коли німці заборонили порушувати будь-які українські питання, журналісти, позаштатний актив "Волині" друкували матеріали, в яких стверджували ідею українського господарства через відродження українських інституцій Центросоюз, Маслосоюз, товариства селян-хліборобів "Сільський господар", що діяли в Галичині за часів Польщі й значних успіхів досягли в 1938-1939 роках.

Низка публікацій, надрукованих у "Волині", висвітлює проблеми організації українського народногосподарського життя [5].

Особливого звучання на сторінках "Волині" набуло земельне питання. Газета опублікувала 1 березня 1942 року "Розпорядження про новий земельний лад", яке запровадило Райхсміністерство на східних теренах. Німці обіцяли ліквідувати колгоспи, відродити приватну власність на землю та сільськогосподарський реманент.

Отже, всебічне дослідження питань українського державотворення, які порушували на сторінках газети "Волинь" журналісти й позаштатний актив у період німецької окупації, дозволило зробити такі узагальнення й висновки:

а) проблематика української державотворчості сягала джерел історії національно-визвольного руху за незалежність України;

б) концептуальні засади і принципи національно-державного відродження українського суспільства журналісти "Волині" вбачали в консолідації національно свідомих сил;

в) модель державних засад в Україні журналісти й позаштатний актив газети ототожнювали з розвиненими європейськими країнами;

г) "Волинь" розвінчувала культ Сталіна, злочинний державний устрій СРСР стосовно національних меншин, зокрема українців;

д) газета послідовно стверджувала, що міцною основою державного ладу є розвинена економіка, сільське господарство, приватна власність на землю та засоби виробництва.


1. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні: Документи. - Париж; Нью-Йорк; Львів: НТШ, 1993. - С. 287-289.
2. Міхновський М. Самостійна Україна // Історія української преси. Хрестоматія: Навч. посіб. / Упоряд., автор іст.-біогр. нарису та прим. О. Г. Мукомела. - К.: Наша культура і наука, 2001. - С. 35.
3. Бочковський І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби: історія, демократичний досвід, нові завдання. - Мюнхен: Вид-во Укр. техн.-госп. ін-ту, 1993. - С. 131.
4. Маланюк Є. Крути: Народини нового українця // Волинь. - 1942. - 8, 12, 15, 19 лют.; А. Д. Пам'яті Данилишина і Біласа // Волинь. - 1941. - 25 груд.; Свято Героїв Базару: Фоторепортаж // Волинь. - 1941. - 27 листоп.; Штуль В. Герої Базару // Волинь. - 1941. - 22 листоп.; Маланюк Є. Балада про Тютюнника. - Волинь. - 1941. - 16 листоп.; Маланюк Є. Дума // Волинь. - 1941. - 6 верес.; Кучерук А. Крути // Волинь. - 1942. - 31 січ.; Горліс-Горський Ю. Донька Петлюри // Волинь. - 1941. - 27 листоп.; Демо-Довгопільський А. До побачення, у Києві завтра: Зустрічі з генерал-хорунжим Миколою Капустянським // Волинь. - 1941. - 30 жовт.; Штуль В. Українці в СССР // Волинь. - 1942. - 11 січ.; Мисечко А. В річницю Крутянського епосу // Волинь. - 1943. - 31 січ. та ін.
5. Нам треба меліораторів // Волинь. - 1941. - 21 верес.; Залізничники. За українську залізницю // Волинь. - 1941. - 21 верес.; Інж. Ярмолович. Електростанція м. Рівного // Волинь. - 1941. - 20 листоп.; Лучкань В. Волинські пасіки // Волинь. - 1941. - 11 груд.; Личик Ю. Брак кінного транспорту в Рівному // Волинь. - 1941. - 11 груд.; Талащук І. До уваги плантаторам хмелю // Волинь. - 1941. - 11 груд.; Талащук І. Підземні багатства Волині // Волинь. - 1942. - 7 січ.; Х-ик. Почесна праця чекає на українські руки // Волинь. - 1942. - 16 квіт.; УК. Відбудова українського ремесла // Волинь. - 1942. - 16 квіт.; Упорядкування ремесла в Україні // Волинь. - 1942. - 24 трав.; Наш обов'язок - відбудова батьківщини // Волинь. - 1942. - 24 січ.