Українська військова преса

Українська військова преса: у пошуках витоків
Г. П. Кривошея

к. і. н., проф.
УДК 070.01

Розглядаються проблеми започаткування української військової преси, її періодизації процесу розвитку, впливу часописів на формування національної свідомості військовиків. Використані матеріали часописів, малознайомі широкому читачеві.

It is researched the problems of beginning of the Ukrainian military press, division into periods of the process of its development as well as influence of magazines to formation of the national consciousness of the military. It is used the materials of the rare magazines unknown for the readers.

Актуальність. Історія української національно-патріотичної преси – це складова, невід'ємна частина історії України. На шпальтах часописів зафіксовані події, які протягом століть супроводжували свободолюбний народ на шляху до визволення, утвердження своєї незалежності, створення суверенної держави. З часом кожен номер часопису не просто відтворює історію нашої землі – він набуває статусу історичного документа, який відбиває непохитне бажання прийдешніх поколінь утвердитись на цій землі як вільне, щасливе суспільство. У цьому полягає актуальність дослідження.

Щоб осягнути велич і трагізм історії України, яка привертає увагу не тільки дослідників, а й пересічних громадян нашої держави, необхідно звернутися до того інформаційно-публіцистичного надбання, яке залишили попередники і яке нині є для нас історичним джерелознавством.

Складовою частиною української національно-патріотичної преси є військові видання. Протягом багатьох десятиріч, формуючись у складному соціально-політичному середовищі, вона набувала певних типологічних ознак – утверджувались властиві тільки військовій періодиці проблемно-тематичні напрями, організовувались читацьке середовище та специфічна для військовиків структура періодичних видань.

Мета цієї статті – відтворити історію, військової преси, яка протягом кількох поколінь була під забороною, пильно оберігалась від широкого загалу під застережливими грифами або ж діставалась зі сховищ з певною упередженістю. Увага дослідників зосереджувалась донедавна на тій періодиці, яка користувалась підтримкою влади і під постійним тиском цієї влади перетворювалась в її ідеологічну прислужницю, – на центральних військових виданнях, газетах округів, флотів, груп військ колишнього Союзу. Так, і цю пресу з історії не вилучиш, вона впливала на свідомість і дії військовослужбовців. Вона і надалі повинна досліджуватись – неупереджено, з метою очищення її від ідеологічних нашарувань і збереження всього того, що гідне примноження.

Певний внесок здійснений науковими працями наших співвітчизників, зокрема, М. Бойка, В. Винниченка, Д. Донцова, С. Ефремова, А. Животка, Ю. Тернопільського та ін., які за велінням долі змушені були залишити терена своєї рідної землі. Варто гідно оцінити науковий внесок у дослідження української преси, який роблять зараз Н. Сидоренко, О. Мукомела, М. Нечиталюк та ін. Суттєву роботу щодо дослідження історії української періодики проводить Науково-дослідний центр періодики при Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника, який очолює М. Романюк. На особливу увагу заслуговує праця І. Крупського "Національно-патріотична журналістика України", де автор чи не перший з наших сучасників звернувся і до історичного надбання української військової преси.

Важливою методологічною проблемою історико-журналістського дослідження української військової преси є чітка, науково обґрунтована періодизація процесу розвитку цього типу загальнонаціональної журналістики. Адже визначення найбільш доцільних концептуальних підходів систематизації, аналізу та наукового трактування журналістських явищ – необхідна передумова для неупередженого вивчення історії військової преси. Опираючись на творче надбання науковців, які в тій чи іншій мірі розробляли проблеми періодизації історії української преси (О. Маковей, І. Кревецький, В. Дорошенко, І. Калинович, В. Ігнатієнко, М. Нечиталюк), доцільно взяти за основу схему, яку пропонує Науково-дослідний центр періодики. Виходячи зі специфіки розвитку військової преси, розглянемо схему її періодизації:

Перший період. Українська військова журналістика від започаткування до формування системи (1912–1917).

Другий період. Українська військова преса в часи революцій у Росії та національно-визвольних змагань України (1917–1921).

Третій період. Українська військова преса в міжвоєнний період (1921–1939).

Четвертий період. Українська військова преса в роки другої світової війни (1939–1945).

П'ятий період. Українська військова преса в післявоєнний період (1945–1991).

Шостий період. Українська військова преса в роки розбудови української державності.

Така, а можливо, більш досконала схема періодизації історії української військової журналістики може бути взята за основу наукового осмислення розвитку одного із типів періодики України. Де шукати корені української військової преси?

І. Крупський не без підстав уважає, що українська військова преса бере своє започаткування від стрілецьких часописів, які видавались на фронтах першої світової війни [2, 105]. Війна, як відомо, почалась 19 липня 1914 року, отже, на думку автора, перше українське військове видання вийшло не раніше цієї дати. А. Животко стверджував: "В 1912–14 рр. появляються січові та пластові органи. З перших "Січові Вісті" (1912–1914) за редакцією Дм. Катамая" [3, 199]. Різниця невелика – всього в два роки. Та суть не в цій незначній різниці – головне полягає в тому, що точної дати започаткування української військової преси ще не визначено.

Та й не в тому, зрештою, суть, щоб назвати ту чи іншу дату, з якої доцільно почати відлік історичного надбання української військової періодики. Пошук такої дати не повинен призвести до хиби в пошуку більш значущого – кореневої основи самої військової преси. А така основа, переконані, занурена в історичному підґрунті, яке віками оборювалось для започаткування інформаційно-видавничої діяльності. Адже уособленість того чи іншого типу преси, у тому числі й військової, від її мотиваційного підґрунтя, яким є загальноісторичний розвиток, неминуче заведе в лабіринт дат, назв видань – до речі, саме такий підхід А. Животка знижує в якійсь мірі історичну вартість його самовідданих наукових пошукань – і не дасть змоги осягнути саму сутність започаткування, тенденцій розвитку преси.

Отже, українська військова преса започаткувалась у надрах міжлюдських, міжспільнотних відносин. Так, провісниками періодичних друкованих видань стали інформаційні, написані від руки листки, які розповсюджувались на торгових шляхах і орієнтували торговий люд на найбільш доцільні товаро-обмінні відносини. Саме в ті давні часи такі листки дістали назву "газети" (від назви дрібної монети).

Згодом з’явились листки з друкованим текстом, які вже не обмежувались торговельною інформацією, а давали відомості про суспільно-економічні події.

Перші друковані видання в Росії, яка володарювала тоді й на українських землях, з'явились у 1703 році – саме тоді з Друкарського двору вийшли перші номери газети "Ведомости". У роки найбільшого військового напруження для Росії газета мала назву "Ведомости о военных и иных делах". Таким чином, на певний час військова тема ставала провідною: друкувалась інформація про хід бойових дій, вдосконалення озброєння і т. ін. До речі, саме в цій газеті знаходимо зачатки аналітичних жанрів – так, в одному з номерів за 1709 рік не тільки повідомлялось про наслідки битви під Полтавою, а детально аналізувався хід самого бою, його здобутки і прорахунки. Головним є те, що саме в цій газеті, яка була започаткована перш за все для того, щоб утверджувати непорушний авторитет царя-самодержця, його деспотичну владу, пробивались паростки думки, що головним в історії є народ: "А среди люда простого есть люд талантливый".

Цей та інші факти дають підстави стверджувати: журналістику не слід розглядати як щось монолітне, одномірне, односпрямоване. Журналістика складається з двох потоків – реакційної, або ж консервативної преси, та преси прогресивної'. За всю історію тієї ж Росії існували і реакційні видання ("Вестник Европы", "Русский инвалид"), і прогресивні ("Сын Отечества", "Современник", "Отечественные записки"). Отже, беззастережно стверджувати, що, скажімо, російська журналістика тільки стримувала започаткування, розвиток журналістики української, було б несправедливо. Таке твердження неминуче призводить до самоізоляції, а отже, значною мірою викривленого розуміння процесів, які відбувались в українській пресі. Адже саме прогресивна російська журналістика суттєво сприяла розвитку публіцистичного обдарування багатьох прогресивних журналістів-українців, надавала всіляку підтримку українським виданням. Не згадати про це – означає збитися з курсу об'єктивного дослідження закономірностей започаткування та розвитку національної преси України. І тому не можна беззастережно погодитись з думкою І. Крупського, який категорично стверджує, що основною причиною пізнього виникнення української журналістики є те, що досі усіляко підкреслювався "благотворний вплив" російської преси на українську [2, З]. Так, реакційна російська журналістика робила все для того, щоб таких понять, як "українська держава", "українська мова", ніколи не існувало. І таких видань була переважна більшість. Але ж, як вже наголошувалось раніше, в Росії була й інша журналістика – та, яка не тільки визнавала право українців на свою мову, але й чимало зробила для того, щоб вона збереглась, не понищилась. Свого часу і П. Куліш, і С. Бандера, і багато інших прогресивних українських публіцистів знаходили відгук своїм волелюбним думкам на теренах Росії.

Щодо військової преси України, то і вона започаткувалась в значній мірі під впливом журналістики інших держав, у тому числі й Росії. Російська реакційна військова журналістика всіляко стримувала прагнення вояків-українців до усвідомлення свого права на національну незалежність, на творення своєї держави і захист її від зовнішніх посягань.

Періодика, яка надходила до полкових бібліотек, вселяла у свідомість українців думку про те, що вони не мають права на незалежне життя, на самостійні дії, що їх доля – підкорятися, підставляти спину під штуцер свого володаря. "Більше трьох не збиратися, вогнище не розпалювати" – під таким гаслом виховувались нижчі чини армії, у тому числі й за допомогою друкованого слова. Це правило вселялось у свідомість і рекрута-росіянина, і рекрута-українця не тільки на час виконання ними тяжкої військової повинності, а й на решту знедоленого життя. До речі, у такому ж дусі виховувались і галичани, буковинці, закарпатці, які проходили військову службу в чужих для них арміях Австро-Угорщини, Польщі, Румунії, Чехословаччини. У процесі такого "виховання" сповна використовувалось і друковане слово.

Та в історії російської військової журналістики були і такі видання, які започаткували й, наполегливо долаючи урядові перепони, розвивали прогресивні думки, творили підґрунтя для визвольної боротьби. Такі російськомовні видання, як "Артиллерийский журнал", "Военно-медицинский журнал", "Воздухоплаватель", сміливо, нерідко з певною мірою ризику, формували нове обличчя військової періодики, вселяли у свідомість вояк надію на майбутнє, сприяли підвищенню їх освітнього рівня та ін.

Широкого розголосу серед військовиків набули таємні листівки декабристів. Такі листівки розповсюджувались і в полках, які дислокувались в Одесі, Чернігові, інших містах України і значну частину яких становили українці. Була віднайдена найбільш доступна форма спілкування з військовиками – публікації подавались на кшталт катехізису: ставились злободенні питання і на них давалися лаконічні відповіді. І майже через століття знаходимо таку форму подачі матеріалів – вже на сторінках газети "Січові вісті" в доступному для читача стилі даються відповіді на питання: що таке народність, хто є українець, які обов'язки має людина перед своїм народом, для чого потрібно знати свою історію та ін. Співзвучні з публіцистикою прогресивної російської преси публікації в українській військовій пресі, в яких мова йде про необхідність поважати рядового вояку, виявляти зацікавленість до його турбот, піклуватися про культурно-просвітницьке виховання. Отже, якщо підходити неупереджено, то маємо всі підстави зазначити, що в процесі розвитку українська військова журналістика, формуючи своє, властиве тільки їй обличчя, водночас збагачувалась досвідом світової прогресивної журналістики. Були суттєві відмінності в проблемно-тематичних на-прямах, у підходах до вирішення тих чи інших злободенних питань, були, зрештою, непереборні питання між українськими військовими національно-патріотичними виданнями і російськими військовими виданнями шовіністичного, реакційного напряму – та все ж є в історії двох народів те, що взаємозбагачувало їх, на чому й зароджувалась українська військова преса. Тож з позицій історичного розвитку українську періодику не слід ставити в самоізоляцію, її коріння глибоко проросло в світове підґрунтя.

Посилаючись на дослідження А. Животка, можна вважати, що українська військова преса, як уже зазначалось, започаткована в 1912 році часописом "Січові вісті". На жаль, ми поки що не маємо змоги відтворити зміст цього часопису, умови, в яких він започаткувався. Є лише дата – 1912 рік.

Преса Українських січових стрільців, стверджує І. Крупський, започаткована виходом першого – і єдиного – номера журналу "Новініяна" (редактор Р. Купчинський). Матеріали видання являють собою віршований нарис або ж пісню про стрільця Новіну, на долю якого випали різні воєнні та любовні пригоди. Це видання не мало значного впливу на вояків (тому, напевне, і вийшов всього один номер) – та все ж це було одним із перших українських військових видань, що з'явилося в 1915 році.

У цьому ж році вийшов у світ стрілецький гумористично-сатиричний журнал "Український самохотник", редактор – М. Ірчан. За змістом це видання було більш різноплановим, ніж "Новініяна". Крім гумористично-сатиричних публікацій, знаходимо і оперативну інформацію, побутові поради стрільцям, поетичні твори. Зміст журналу, таким чином, певною мірою відповідав прагненням стрільців хоч якось відволікти себе від роздумів про тяжке життя.

Динаміка в тематиці видання відповідала тому часові, який судилося пережити йому разом зі своїм читачем. З початком війни, яку назвали воістину "світовою бойнею" (адже вона охопила 48 держав з багатомільйонним населенням), особливо тяжким було становище в Галичині, на теренах якої розгортались основні воєнні події. Січові стрільці, обороняючи австрійський престол з надією, що саме така їх позиція приведе до звільнення України від чужоземців, вели тяжкі бої з Росією. Підстави для такої надії нібито були: українці, які перебували у складі російської армії, відчували на собі постійні утиски з боку росіян, вважалися людьми нижчого сорту; водночас галичани, які були в складі австрійської армії, мали змогу створити своє національне військо – Українське січове стрілецтво, в якому вояки спілкувалися рідною мовою. Те, що Січові стрільці не зазнавали таких утисків з боку командування, мали певні свободи, права, у тому числі й право видавати часопис українською мовою, тоді як українці в складі російської армії нічого такого не мали, зігрівало галичан надією на створення з часом своєї незалежної держави.

Звідси і тональність матеріалів стрілецьких часописів, які видавалися на фронті, – оптимістична, обнадійлива на кращі часи. І хоча такі часописи здебільшого писалися від руки і відбивалися на гектографі, а тираж їх був незначний – від кількох десятків до кількох сотень, вони з великою зацікавленістю сприймалися стрільцями, дбайливо зберігалися, передавались із рук в руки, стрілецька команда організовувала читання вголос окремих матеріалів. Таким чином, невеликий тираж суттєво не впливав на кількість тих, хто постійно ознайомлю-вався зі змістом часописів.

Надією на краще майбутнє можна пояснювати і те, що військова преса започатковувалась саме з сатирично-гумористичних видань. Окрім "Самохотника", до них належить журнал "Молодий самохотник", який почав виходити з 1916 року у Львові, стрілецький часопис "Бомба", який заснувала "артистична купка У.С.С." і який виходив безпосередньо на бойових позиціях. Незважаючи на те, що вийшло всього два номери, видання було гарно ілюстроване малюнка- ми І. Іванця, Л. Лепкого, О. Курилася, Л. Новіни-Розлуцької. Особливістю видання є те, що журнал сміливо вторгався в найболючіші проблеми фронтового життя. Так, у публікаціях гостро критикувались ті українці-"патріоти", які, вважаючи себе "отцями нації", не бажали бути її синами. Надто перепадало від "Бомби" старшинам У.С.С., які всіляко оберігали своїх дорослих синів. Січові стрільці постійно відчували таку несправедливість, тому і хвилювала їх відсутність тої єдності, без якої незалежної держави не вибороти.

Маємо підстави стверджувати, що читачами з особливою зацікавленістю сприймалась віршована публіцистика. Вірші О. Смика, В. Пачовського, А. Лотоцького, не завжди досконалі в літературному плані, водночас були чітко спрямовані на ті проблеми, які особливо хвилювали стрільців. Вони легко читались, запам'ятовувались, окремі з них передавались із вуст в уста. А деякі, зокрема вірші В. Пачовського, перетворювались у пісні.

Багато в чому перегукувався з часописом "Бомба" журнал "Самопал", перший номер якого вийшов у травні 1916 року. Мета видання – відновити славу запорізьких козаків, на їх прикладі готувати Січових стрільців "до бою за волю, за народ за свій".

Журнал відрізнявся проблемним та жанровим різнобарв'ям. Публіцистичні статті, оперативна інформація чергувались з фейлетонами, усмішками, анекдотами. Особливо актуальними були публікації, в яких порушувались теми збереження рідної мови, відновлення національної культури, традицій козацтва.

У травні 1917 року виходить перший номер журналу "Червона калина". Редагував його Микола Угрин-Безгрішний. Редакція характеризувала видання як "поважний та гумористично-сатиричний ілюстрований січовий орган". Від самого започаткування видання редакція дотримувалась накресленої лінії: у журналі повинні публікуватись дописи Січових стрільців. З одного боку, редакція певною мірою ризикувала – адже відсутність авторів, які не належали до вояцтва, але вже були відомі читачам своєю публіцистикою, могла б призвести до збіднення журналу як в тематичному, так і в жанровому плані. Але з іншого – ризикуючи, редакція розраховувала на те, що саме Січові стрільці як дописувачі допоможуть сформувати таке видання, яке найбільше відповідало б запитам вояків. Як засвідчила подальша доля журналу – а вона виявилась нелегкою, саме через це тільки перші чотири номери вийшли в чітко визначений час, надалі ж редакція змушена була порушувати таку чіткість – розрахунок редакції виправдався. А те, що пізніше, в окремі місяці, виходило по кілька номерів, дає підставити стверджувати: "Червона калина", попри всі негаразди, міцно ставала на ноги.

Однією з провідних тем "Червоної калини" є тема патріотизму, незбореного бажання до побудови незалежної демократичної держави. Публіцистичні статті, подорожні нотатки, в основному досконалі за формою і цілеспрямовані за змістом вірші, які закликали до боротьби за волю, поставили цей журнал в ряд кращих військових видань.

Не менш актуальною, злободенною як для редакції, так і для читачів була тема збереження чистоти української мови. З першого номера – статтею "Дещо про літературну українську мову" – "Червона калина" послідовно проводить думку про те, що саме рідна мова, любов до неї є найважливішою ознакою патріотизму, любові до своєї землі, готовності захистити її від чужоземців.

Ще однією особливістю видання є те, що воно постійно орієнтувало читачів на кращі зразки національної літератури, даючи короткі анотації та змістовні рецензії на книги. І хоч на сторінках "Червоної калини" друкувались, як і в інших виданнях, дотепні анекдоти, усмішки, все ж вони поступались місцем аналітичним статтям на злободенні теми соціально-політичного життя. Такі теми розроблялись через призму інтересів стрілецтва. Важливу роль мав би відіграти в національно-патріотичному вихованні Січових стрільців і журнал "Усусу". Саме з такими намірами започаткував його видавець Ю. Крук. Та, на жаль, творчий потенціал редакції виявився невисоким: окрім критики "інтелігентів", які ніяк не можуть знайти свого місця у вирі військово-політичних подій, зосередитись на головному – на вирішенні питань виборювання державної незалежності – журнал не зміг.

Таким чином, українська військова періодика, яка була започаткована на теренах Галичини, поступово формувалась як один із найбільш суттєвих важелів виховного впливу на свідомість Українських січових стрільців. Із сатирично-гумористичних видань укра-їнські військові часописи стають більш глибокими за змістом, різноплановими за жанровою палітрою. У статтях на соціально-політичні, військові теми все виразніше звучить думка про необхідність розбудови суверенної, незалежної України. Редакції та дописувачі максимально використовували ті можливості, які надавало їм австрійське командування у видавничій роботі, гуртували навколо себе читачів, створюючи сприятливе середовище для впровадження визначальних ідей. Найбільш свідомими читачами проводились читання як цілих номерів часописів, так і окремих, актуальних, цікавих за змістом матеріалів, що закінчувались жвавим обговоренням, яке нерідко виходило за рамки надрукованого.

З особливою зацікавленістю сприймались і публікації, в яких йшла мова про тяжку долю вояків. "Тисячі могил вкрили кості бодрих наших борців, українських січових стрільців, – писав часопис "Стрілецький щит". – Велике число "счасливіших" поверне з війни вічними каліками і про долю тих інвалідів нарід наш мусить щиро і пильно подбати, а що – велика часть нашої безталанної Вітчизни ще тепер стогне в ворожім ярмі, то і многі з наших У.С.С., котрі по причині каліцтва або тяжкої недуги вже тепер опускають військові ряди, не мають де подітися і як бездомні бурлаки скитаються з одних бараків у другі. Щоб зарадити сему лихові, треба пригорнути потребуючих загальної помоги інвалідів У.С.С. І подбати про се, щоби їхні здібності і сили і надальше вихіснувати в користь загального добра нашого народу, а їм самим забезпечити можливо найкраще житє. Адже ж, се наші народні герої" [4].

Отже, українська військова преса започаткувала своє формування в системі постійного, цілеспрямованого інформаційно-виховного впливу, в специфічному за своєю організацією та життєвим укладом армійському середовищі.


1. Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. – Л., 1994. – Вип. 1.
2. Крупський І. Національно-патріотична журналістика України. – Л., 1995.
3. Животко А. Історія української преси. – Київ; Мюнхен, 1998.
4. Стрілецький щит.– 1917. – 24 лют.