Б. Д. Грінченко про становлення української преси

Б. Д. Грінченко про становлення української преси
М. І. Одінцова

асист.
УДК 070.001 (Грінченко)

У статті проаналізовано погляди Б. Д. Грінченка на становлення української преси, зазначені причини негативного впливу на її розвиток.

The article under consideration analyses B. Grinchenko's views on Ukrainian press formation, the causes of its negative influence on its development are emphasized.

Сучасний етап розвитку України вирізняється сприятливими умовами для відродження духовності нашого народу, які обумовлені кардинальними політичними, соціальними, економічними змінами в країні. У цій ситуації зросла відповідальність засобів масової інформації за формування загальнолюдських цінностей та життєвих позицій особистості. Уже став аксіомою афоризм: без знання історії не можна мати ні сучасного, ні майбутнього. Отже, для розв'язання багатьох проблем, що постали перед сьогоднішніми ЗМІ, доцільно звернутися до джерел нашої преси, а саме: до аналізу її Б. Д. Грінченком – "символом цілої епохи", як назвав його С. О. Єфремов [2, 502].

До оцінки світогляду й діяльності Б. Грінченка зверталися свого часу М. Драгоманов, Леся Українка, І. Франко, М. Рильський, А. Погрібний, М. Кучинський, В. Яременко, П. Хропко, Б. Пастух, О. Неживий.

Актуальність даної роботи, в умовах пожвавлення інтересу до історії, полягає в необхідності простежити становлення української політичної преси, зокрема, розглянути джерела впливу на пресу, які негативно позначилися на її розвитку.

Українська політична преса, на думку Б. Д. Грінченка, народжувалася важко. У Петербурзі 1861 року почав виходити місячник "Основа", а в Чернігові – тижнева газета "Черниговскій Листокъ". Та вже у 1862 році закрили "Основу", а в 1863 році і "Черниговскій Листокъ".

Наказами 1863 та 1876 років заборонявся друк українською мовою. У грудні 1904 року, коли по всій країні почався визвольний рух, на ювілеї І. С. Нечуя-Левицького в Києві гуртом прогресивно мислячих українців було прийнято резолюцію проти фактичної заборони українського слова і відіслано до міністерства. У 1905 році у № 21 "Сына Отечества" був надрукований протест проти заборони нашої мови. Такі протести звучали скрізь: у Харкові, Чернігові, Одесі, Полтаві тощо.

Комітет міністрів розглянув цю справу 28 та 31 грудня 1904 року і визнав, що заборона української мови "препятствуетъ повышенію нынешняго низкаго уровня крестьянъ малорусскихъ губерній" [1, 7], але заборони не скасував. Було доручено міністрам народної освіти та внутрішніх справ довідатися точку зору на це питання київського, подільського та волинського генерал-губернаторів, Академії наук, Київського та Харківського університетів. Після цього подати їхню думку на розгляд до кабінету міністрів. Всі відстоювали точку зору щодо скасування заборони. Академія наук надрукувала цілу книгу на захист української літератури. Проте це не допомогло: українська мова залишилась забороненою.

Лише після прийняття конституційного маніфесту в жовтні 1905 року редакційний комітет щоденної газети "Громадське Слово" спробував 20 жовтня видати перший номер. Але після чорносотенських погромів, які відбулися того ж жовтня, жодна київська друкарня не наважилася випустити перший номер першої української газети без окремого дозволу. 12 листопада 1905 року вийшов перший номер тижневого селянського часопису "Хлібороб" з таким підписом: "Видається "явочним порядком" коштами і заходами Лубенської Української Громади. Редактор одвічальний Микола Шемет" [1, 9], а вже четвертий і п'ятий номери його були конфісковані.

Двадцять четвертого листопада 1905 року були затверджені "Временныя правила о печати", які скасували цензуру і заборону української преси. Цією нагодою намагався скористатися Є. Чикаленко, який подав заяву київському губернаторові на дозвіл видавати в Києві щоденну газету "Громадське Слово" та місячник "Нове Життя". Але губернатор відмовив на тій підставі, що "видно, між іншим, що видання сі домагатимуться переміни існуючого ладу в Росії, утворення окремих автономних країн на окраїнах держави і перебудування її на федеративних основах, а також домагатимуться переходу всієї землі на власність народу, які вчинки забороняються карним законом" [1, 9].

Добився дозволу друкувати українську газету В. Леонтович. Так, у грудні 1905 року виходить перша щоденна українська газета "Громадська Думка". Тоді ж виходять полтавський тижневик "Рідний Край", київський місячник "Нова Громада" і петербурзький – "Вільна Україна".

Саме так, на думку Б. Д. Грінченка, народилася українська політична преса.

Починалася справа широко, оскільки кожен український центр намагався мати свій орган. Так, в Одесі почали виходити газети "Народна Справа", "Вісти", у Катеринославі – "Запоріжжє", "Добра Порада", у Могилеві – "Світова Зірниця", у Харкові – "Слобожанщина", "Порада", у Києві – "Шершень", "Боротьба", "Українське Бжільництво", в Хотині – "Хата", у Москві – "Зоря". Якщо ж якийсь центр не міг мати свою українську газету, то в російськомовній відводили український відділ.

Основне завдання молодої української політичної преси Б. Д. Грінченко вбачав в тому, щоб вона задовольняла потреби суспільства настільки, аби нарешті весь наш народ став свідомим і освіченим. Тобто завдання преси – працювати для народу, просвіщати його соціально та національно.

Виходячи з цього, як зазначав Б. Д. Грінченко, виникла потреба у щоденній газеті для інтелігенції й освічених селян, тижневій – для менш освічених селян і літературно-науковому, з політичними оглядами, поступовому, але безпартійному, місячнику, а ще у тижневій газеті для робітників.

Газета для селянства, як наголошував Б. Д. Грінченко, повинна обговорювати всі сільські теми і показувати, що вони зовсім не тримаються осторонь від інших проблем. Крім цього, така газета має зацікавлювати селянина й іншими проблемами. Вона має бути саме щотижневою, оскільки простий селянин не має можливості кожного дня читати, та й грошей у нього не вистачить для придбання кожного номера газети.

Щоденна газета, на думку Б. Д. Грінченка, має охоплювати все світове життя у всіх його виявах, подавати для розгляду всі найважливіші справи з політики, громадського життя, науки, літератури тощо. Але розгляд цей має бути з точки зору та інтересів українського народу й рідного краю. Треба, щоб надавалася перевага, насамперед, проблемам "свого краю, своєї національности, свого хлібороба, свого робітника, свого інтелігента" [1, 65] і показувалося, як ці проблеми можна розв'язати. Тому головна мета щоденної газети – задовольняти потреби культурнішої частини громадянства. А головна вимога до видань: бути українськими не тільки за мовою написання, а й за змістом. До цього й треба йти українській політичній пресі.

Але, як наголосив Б. Д. Грінченко, на цьому шляху були певні перешкоди, що не давали розвиватися нашій пресі належним чином. Серед таких перешкод він зазначив:

1. "Ворожі холодні вітри" [1, 13]. Оскільки саме через них не знали, як і що писати, бо можна було підлягти забороні, штрафові, конфіскації, судової справи. Оскільки за наказом цих "ворожих холодних вітрів" брали під арешт не тільки газету, а й тих, хто розповсюджував її й навіть читав. Саме через них не можна було розглянути актуальні події громадського життя. Водночас чітких законів цензури не існувало, й утиски з її боку були ще сильнішими тому, що видання намагалися видавати українською мовою. Красномовними є рядки із листа Б. Д. Грінченка до сестри Аполлінарії 1893 року: "А яку там зачіпку цензура вигадала – се навіть не цікаво, бо завсігди, на кожну свою заборону, вона таку зачіпку вигадує і сьогодні забороняє книжку за те, що вона "видимо, заимствует сюжет из русского произведения и не есть сочинением оригинальным", а завтра за те, що "эта книга доказывает оригинальность малорусской словесности, ибо даёт то, чего нет в подобном роде в литературе русской". Як бачиш, тут законів нема ніяких, навіть драконівських" [4, 17]. Нерідко старшини, писарчуки, станові, поштові урядовці та інші місцеві керівники самі виконували функції цензури і вдавалися до випробуваних засобів: одні, наприклад, прочитавши на газеті слово "політична", вирішували, що селянинові вона не потрібна і не передавали, другі – просто спалювали, треті – залишали її для домашнього вжитку тощо.
2. Двоїстість української інтелігенції. Теоретично український інтелігент визнавав всі заходи для забезпечення національного життя народу, але практично не реалізував це навіть у своєму особистому житті. Наприклад, навіть серед українофілів було чимало таких, що давали освіту своїм власним дітям російською мовою. Даючи, як їм здавалося, своїм дітям більші можливості в подальшому житті.
3. Лайка. Саме лайка, а не критика. Ніхто так не знеславить своєї ж власної, української, справи, як свій же український інтелігент. Риса ця розвинулася в нас історично, адже довгі віки ми, українці, зневажали своє і рівнялися на чуже. Так і з'явилася тенденція зневажати свою національність і своє, національне. Отже, як тільки з'явилася нова українська преса, у російськомовних виданнях в Україні з'явилися численні статті, в яких з цього приводу містилася лише лайка. І підписані ці статті були саме українськими прізвищами, і дуже відомими. Зрозуміло, коли скрізь увесь час щось лають, то народ і сам починає думати, що воно і справді погане.
4. "Політика мишачої нірки" [1, 66]. Це українське невміння єднатися. Наша історія доводить, скільки разів ми, українці, програвали справи тільки через невміння в потрібний час об'єднатися, солідаризуватися.
5. Велика кількість різних політичних програм. Практичну діяльність заступила теорія. Можливо, через те, що до 1905 року було дуже мало практичної політичної діяльності. Замість неї були лише програми, мрії про те, як має бути.
6. Брак суто публіцистики. Протягом тривалого часу українські діячі видавали фольклорні матеріали, іноді писали наукові статті з етнографії, історії чи історії літератури, видавали науково-популярні книжки, писали літературні твори і майже не бралися до публіцистики.
7. "Не можна бути публіцистом, коли нема де писати" [1, 14]. Звісно, були видання в Галичині й на Буковині, в яких можна було друкуватися. Але зробити стільки, скільки хотілося б не було можливості, оскільки ці видання ставили питання, актуальні саме для Галичини й Буковини, а про місцеві справи треба говорити тільки в місцевих газетах. Адже є коло проблем, актуальних тільки для певних місцевостей.
8. Відсутність потрібної кількості справжніх газетних робітників. Чимало було дотепних робітників, які вчилися газетній справі, працюючи в російськомовних виданнях. На жаль, вони не могли там навчитися української мови, а саме: української публіцистичної мови. Якраз цього бракувало молодій українській періодиці.
9. Домінування в українській періодичній пресі загальноросійського погляду. Справді, щоденна українська преса розглядала злободенні питання не з позиції інтересів нашого народу, а з позиції Російської імперії, тобто так, як могли би написати в московській чи петербурзькій газетах.
10. Мова й правопис. Ситуація з правописом, як зазначав Б. Д. Грінченко, легша, ніж ситуація з мовою. Для того, щоб не було розбіжностей в правописі, на що так багато дорікань з боку читача, треба взяти за основу один, той, який санкціонувала Російська академія наук у "Словаре украинскаго языка", яким друкувалася "Нова Громада", "Рада" та ін. І протягом певного часу цим єдиним правописом друкувати й видавати часописи й популярні книжки для народу. Для прискорення розв'язання проблеми необхідно відкривати українські школи, хоча б приватні. Сперечатись же про мову, наголосив Б. Д. Грінченко, будуть ще довго, оскільки існує багато версій щодо того, що вважати літературною мовою. На думку Б. Д. Грінченка, в основі мови має бути народна говірка Наддніпрянської України з вкрапленнями мови буковинців та галичан.
11. Порівняно невелика кількість передплатників. Жодне українське видання не мало потрібної кількості передплатників для забезпечення подальшої роботи й розвитку. Причини цього були різні. Серед них Б. Д. Грінченко називає народну темноту, невміння писати й читати, бідність, а також заходи державного уряду й місцевої влади, які не дозволяли розповсюджувати українську пресу, зокрема на селі. У різних місцях України це виливалося в різні заборони: передплати, купівлі, читання й розповсюдження. Але серед селян були такі, що видумували різні засоби обійти заборону. Наприклад, приїхавши до міста, купували відразу всі номери, які вийшли до того дня, або передплачували на адресу якогось інтелігента чи просто на умовну адресу: "предъявителю квитанціи за №..." або "предъявителю деньги 1702 г." [1, 46] тощо. Серед причин Б. Д. Грінченко називає також національну несвідомість народу. Розвивати її треба шляхом розповсюдження серед народу книжок про українську історію. Чим таких книжок буде більше, як зазначав Б. Д. Грінченко, тим більше буде мати читачів серед селян і українська газета.
12. Темнота й несвідомість нашого народу. Це був найбільший ворог нашої преси. Газета на селі була великою новиною. Селянин, навіть письменний, не звик до газети як до щоденної своєї потреби. Крім того, як зазначав Б. Д. Грінченко, коли до селянина іноді доходила українська газета чи книга, дуже часто він дивився на неї, як на якусь смішну річ. На доказ цього він наводить цитату зі статті "селянина Т. Татарина" "Українські часописи на селі", уміщеній у № 40 "Рідного краю": "В останні бурхливі часи навіть по далеких закутках стали заходити усякі газети, а між иншими й наші українські. Як почнеш уперше читати українську газету селянинові, то він часом неприємно дивиться на цю газету: думає, що це з нього глузують, що це написано на сміх, мовляв, пани понапечатували по мужицькому газет для своєї забавки, щоб було з чого попосміятися" [1, 47]. Причина такого ставлення в тому, що українські школи були закриті, викладання науки у вищій школі велося тільки російською мовою, і церква, і державні установи, і навіть зросійщена інтелігенція запевняли, що українська мова (рідна для селянина) не є мовою, це діалект, жаргон, і її треба поміняти на справжню мову. Тому логічно селянин доходив висновку, що мовою культурної людини може бути тільки "панська", тобто російська, а мова українська –"мужицька", може бути тільки посміхом. Отже, серед народу було мало людей національно свідомих.

Усе це впливало на самі видання, тому, на думку Б. Д. Грінченка, вони мали не дуже високий рівень. Така ситуація навколо молодої української преси мала змінитися на краще, але тільки тоді, як зміняться обставини, зросте кількість українських журналістів-фахівців. Українська преса має твердо стояти на своїй позиції, і тоді всі причини, які стримують її розвиток, поступово втратять свою силу. Лише за такої умови українська преса стане сильним засобом загального й національного освідомлення народу. Тому, як вважав Б. Д. Грінченко, всі помилки молодої української преси – річ мала й дрібна перед тою великою і важливою справою, яку вона робила, збуджуючи свідомість нашого народу і захищаючи своєю працею права нашої мови.

Розуміючи серйозність справи, Б. Д. Грінченко звернувся до майбутніх журналістів: "До тих, хто це розуміє і хто зуміє озватися на це ділом, я скажу:

Не спиняймося, не вважаючи на всі перешкоди й напади, на всі лиха й зла, які зустрінемо. Ідімо далі тим тяжким колючим шляхом, який нам судився і який ми мусимо пройти.

Ідімо і зробімо нашу будущину великою й славною!" [1, 45].

Втілити свої ідеї на практиці Б. Д. Грінченко намагався, працюючи редактором у щоденних газетах "Громадська Думка" і "Рада" та щомісячному журналі "Нова Громада". Це були перші в Східній Україні повноформатні українськомовні періодичні видання.

"Громадська Думка" – перша в Східній Україні щоденна, громадсько-політична, економічна, літературна газета національно-демократичного спрямування. Виходячи з того, що на її сторінках публікувалися матеріали про життя Галичини і Буковини, можна віднести її до всеукраїнських. Видавці (В. Леонтович та Є. Чикаленко), беручись до діла, мали на меті розповсюджувати газету серед народних мас, пробуджуючи у такий спосіб національну свідомість і національні почуття народу.

"Громадська Думка" мала такі відділи: "Із газет і журналів", закордонний, бібліографічний, інформаційний; рубрики: "По Росії", "По Україні", "Київська хроніка", "Кореспонденції", "Телеграми". За час існування (перший номер вийшов 31 грудня 1905 р., 19 серпня 1906 р. була закрита) вийшло 190 номерів газети, тираж становив 4–5 тисяч примірників.

На сторінках "Громадської Думки" були представлені всі газетні жанри. Було опубліковано понад 50 історико-літературних і літературно-критичних статей (у тому числі про український театр, музику), некрологи. Провідні автори "Громадської Думки": Б. Грінченко, М. Загірня, А. Кримський, І. Огієнко, М. Грушевський, М. Кропивницький, М. Лисенко, В. Cамійленко, А. Тесленко, В. Доманицький, М. Чернявський, Є. Тимченко та ін. – робили все, аби газета стала цікавою і популярною.

На сторінках газети ставилися і з демократичних позицій розв'язувалися питання економічного і культурного розвитку України, питання місцевого самоврядування, рівноправності українського народу з усіма народами Російської імперії. Це не могло бути не поміченим владою. І вилилася ця увага в конфіскацію окремих номерів (уже перший номер газети був конфіскований, уціліла лише частина тиражу – вдалося сховати; дев'ятий номер було конфісковано за нарис Б. Грінченка "9 січня", присвячений річниці розстрілу мирної робітничої демонстрації перед царським палацом у 1905 р.), безперервні штрафи, судові переслідування (за час існування було порушено 11 судових справ). Більшість статей, саме через які порушувалися судові переслідування, писав Б. Д. Грінченко.

За наказом губернатора "на время действия военного положения в Киеве" 26 січня 1906 року було припинено видання газети. Видання газети було поновлено 4 лютого 1906 року з попередженням В. Леонтовичу бути більш коректним. З цього часу почалися суперечки і в самій редакції, і між видавцями – Є. Чикаленком та В. Леонтовичем. Суперечки, як відомо, закінчилися відмовою В. Леонтовича підписувати газету та звільненням з редакції Б. Грінченка та його дружини М. Загірньої.

Спадкоємицею "Громадської Думки" стала щоденна політична, економічна, літературна газета "Рада". Редакція газети взяла на себе всі зобов'язання "Громадської Думки" перед своїми читачами. Авторський колектив, той самий, що і в "Громадській Думці", намагався збільшити кількість своїх читачів.

Б. Грінченко добився дозволу на видання "Ради", він же став першим її редактором. Працюючи в "Раді", Б. Д. Грінченко продовжив принципи роботи, започатковані ним у "Громадській Думці". Але робота його і в "Раді" закінчилась звільненням. З цього приводу в 1908 році Б. Д. Грінченко у своєму щоденнику запише: "... Чикаленко, Леонтович і Грушевський видали такий наказ: всі, хто працював у "Раді", у їй і зостаються, опріче Грінченків" [3, 121].

У січні 1906 року вийшов перший номер щомісячного журналу "Нова Громада". Це був перший в Східній Україні повноформатний (обсяг – 10 друкованих аркушів) українськомовний журнал загальнодемократичного спрямування. Протягом 1906 року вийшло 12 номерів: у січні – перший номер, у грудні – останній.

У журналі були літературний, науковий, інформаційний та публіцистичний відділи, редакторами яких – Б. Грінченко, Б. Ярошевський, М. Лозинський, Ф. Матушевський. Журнал друкував твори близько 90 письменників, зокрема таких, як Леся Українка, М. Коцюбинський, ознайомлюючи читачів з високохудожніми літературними творами.

Тираж журналу був незначним – 400 примірників. Це створювало великі фінансові труднощі, що і призвело до припинення його діяльності.

Але слід зазначити, що національно-демократичне спрямування і "Громадської Думки", і "Ради", і "Нової Громади" давалося Б. Д. Грінченку дуже важко. В його щоденнику за 1908 рік є записи, з яких стає зрозуміло, що політика видавців, зокрема В. Леонтовича, щодо нього і його дружини завжди була непримиренною. Наприклад: "Ще газета не починалася, а він уже самим прикрим і образливим способом обвинувачував нас, що ми виставляємо одну програму, а справді хочемо проводити іншу" [3, 122]. У щоденнику є запис розмови з видавцем Є. Чикаленком, який так пояснив ситуацію зі звільненням: "Але ж я мусив обрятувати газету. Од Леонтовича залежали гроші, а він не згоджувався допомогти їх добути інакше, як тільки щоб вас не було в газеті" [3, 124]. Є також у щоденнику пояснення редактором Ф. Матушевським причини звільнення подружжя Грінченків: "Видавці кажуть, що вони не хочуть мати в газеті таких людей, що палки в колеса будуть вставлять" [3, 121].

Зрозуміло, що таке ставлення дуже пригнічувало і обурювало Б. Грінченка. Тому А. Кримський, розуміючи, що в особі Б. Д. Грінченка газета багато втрачає, спробував змінити ситуацію на краще, заохочуючи його до співпраці з газетою. Б. Грінченко же зазначив, що "з цього не може бути нічого доти, поки видавці не зрозуміють своєї помилки і не покинуть своєї убійчої для української преси політики" [3, 121].

Ще одним доказом того, як нелегко було Б. Д. Грінченку впроваджувати свою національно-демократичну позицію, може служити й те, що далеко не всі матеріали, які він писав, публікували ці видання. Прикладом може бути лист-протест, який зберігається в архіві Б. Д. Грінченка. Червоним чорнилом на ньому написано: "Редакційний комітет "Громадської думки" не згодився цього надрукувати". Зважаючи на цінність цього документа, подаємо його повністю:

"В "Отчёте о деятельности "Кіевськаго Общества Грамотности" в 1904 році" надруковано на боці 96-му про "Библиотеку имени Т. Г. Шевченко в с. Кирилловке, Киев. губ." і сказано там таке: "Для читальни выписываются "Биржевые ведомости" и "Дружеския речи".

Ми не згадаємо вже, хто саме порядкував "Биржевыми ведомостями" 1904-го року – чи той д. Ясинський, який казав, що і не може бути, і не треба української літератури, чи вже хто інший. Але про "Дружеския речи" ми знаємо, хто їх видає, – князь Мещерський.

Усякий, хто читає газети, знає, хто такий князь Мещерський і чого він хоче. Усякий такий чоловік розуміє, що поганити бібліотеку імені Шевченка "Дружескими речами" не можна.

Коли засновано бібліотеку ім. Шевченка, – значить, хотіли це ім'я пошанувати. Коли дають з цієї бібліотеки читати "Дружеския речи", – значить, кидають на се ім'я грязею. Бо всякому звісно, що Шевченко стояв за світ, за волю, за добро робочого чоловіка, а кн. Мещерський стоїть за темряву, за неволю, за те, щоб дужий та багатий підгортав під себе вбогого та малосилого.

Питаємося "Кіевськое Общество Грамотности", як воно попустило так ганьбити Шевченкове ім'я? Ми не знаємо, чи саме "Общество" виписує туди тії "Дружес. речи", чи хто інший, але нехай буде інший. І в такому випадкові "Общество" повинно було домогтися, щоб цього не робилося, повинно було краще бібліотеку скасувати, ніж під іменем Шевченка пускати в народ гидку проповідь темряви, неправди і рабства.

Коли вже бібліотека ім. Шевченка та ще в його рідному селі, то повинна вона бути достойною імені великого поета, а коли такої не можна було б завести, то краще не заводити ніякої.

Ми питаємо "Кіевськое Общество Грамотности":

1. Як воно могло допустити газету кн. Мещерського в бібліотеку ім. Шевченка?
2. Які книги є в цій бібліотеці?
3. Чи є там такі книги, як і "Дружеския речи"?
4. Чи є там Шевченків "Кобзар" в оригіналі?
5. Чи є там твори інших українських письменників в оригіналі і яких саме?
6. Чи є там біографія Шевченка українською мовою?
7. Чи є там книжки, з яких читач може довідатись про історію України?

Покажіть нам каталог цієї бібліотеки! Ми хочемо самі знати, що даєте читати землякам Шевченка. Після того, як ви допустили туди "Дружеския речи", ми вам не віримо і вимагаємо у Вас документальної відповіді на питання: що ви ширите серед нашого народу: світ, правду й волю чи темряву й рабство?" [4, 27–29].

Отже, підсумовуючи вищевикладене, зазначимо, що Б. Д. Грінченко окреслив ті завдання, які стояли перед тогочасною пресою, а саме: просвіщати народ, будити національну свідомість і національні почуття. Але сильним засобом загального й національного освідомлення народу преса може стати тільки за умови справді демократичного спрямування. Що і намагався довести Б. Д. Грінченко своєю працею в "Громадській Думці", "Раді", "Новій Громаді". Крім того, він визначив причини, які стримували розвиток української преси, і шляхи їхнього подолання.

1. Грінченко Б. Д. Тяжким шляхом. (Про укранську пресу) / Вид. М. Грінченко. – 2-ге вид. – К.: Друкарня 1-ої Київської Друкарської Спілки Трьох свят. – 1912. – 5.– С. 47.
2. Кучинський М. "Киевская старина" і Борис Грінченко / Проблеми творчої спадщини Б. Грінченка: Зб. наук. пр. – Луганськ, 1993. – С. 72–74.
3. Погрібний А. Г. Борис Грінченко в літературному русі кінця XIX–початку XX ст. – К.: Либідь, 1990. – С. 232.
4. Погрібний А. Із щоденників Бориса Грінченка // Жовтень. – 1970. – № 1. – С. 114–124.
5. Яременко В. "За право тільки жить...": Борис Грінченко: Факти і документи // Грінченко Б. До тих, що зостануться: Вибр. твори. – К., 1993. – 398 с.
6. Яременко В. Неизвестные письма Б. Д. Гринченко // Радуга. – 1963. – № 12. – С. 158–167.