Українська етнічна преса у Північній Америці: історія і сучасність В.В. Губарець

Українська етнічна преса у Північній Америці: історія і сучасність
В.В. Губарець

асп.
УДК 070.811.161.2(7)


У статті розглядаються процеси історичного розвитку української етнічної преси у Північній Америці, зокрема у США та Канаді, аналізується належність видань, мовний спектр, ідеологічне і тематичне спрямування мас-медіа, а також окреслюються перспективи подальшого розвитку.

Considered are processes of historical development of Ukrainian ethnic press in the US and Canada, mass media's affiliations, language range, as well as their ideological and subject content. Perspectives of further development are also covered.

Надзвичайно цікавим і важливим з наукової точки зору є аналіз позицій української етнічної преси – тих друкованих засобів масової інформації, які працюють насамперед для української громади у США. Це видається важливим не лише тому, що широкому загалові в Україні основна маса української етнічної періодики з-за океану і досі малодоступна та й навряд чи буде доступна в майбутньому, а й тому, що українська етнічна преса є невід`ємною частиною української журналістики – тієї четвертої влади, без якої неможливе функціонування жодного демократичного суспільства. Без такого аналізу важко об'єктивно оцінити еволюційні процеси у середовищі української етнічної групи у Північній Америці. Для української журналістики, яка сьогодні переживає складний етап своєї історії, важливо зрозуміти причини, що породили таке унікальне явище, як українська етнічна преса за океаном. Необхідно зрозуміти, які рушійні сили суспільства стояли і стоять за розвитком преси української етнічної групи, якими принципами ця преса керується у своїй діяльності та яке значення вона мала і має для розвитку та збереження національної самобутності українців, а також для їх інтеграції до демократичних суспільств країн перебування. Це є цікавим не лише з точки зору історії преси, а й у контексті визначення подальших шляхів розвитку сучасної української преси.

До теми української етнічної преси на Північноамериканському континенті зверталися як українські, так і закордонні дослідники. Серед останніх можна виокремити кілька значних фігур. Це Аркадій Животко ("Історія української преси"), Богдан Кравців (численні статті в "Енциклопедії українознавства"), Володимир Дорошенко ("Покажчик літератури про українську пресу", "Реєстр українських періодичних видань у вільному світі за роки 1961–1962"), Олександр Фединський (шість випусків "Бібліографічного покажчика української преси поза межами України"), Михайло Боровик ("Українсько-канадська преса та її значення для української меншини в Канаді"), Михайло Марунчак ("Історія українців Канади"), Любомир Винар ("Енциклопедичний довідник етнічних газет і періодичних видань у Сполучених Штатах", "Національне, етнічне та іншомовне радіо- і телемовлення в Огайо: Довідник та доповідь", "Путівник до американської етнічної преси: слов'янські та східноєвропейські газети і періодика"). Серед закордонних авторів заслуговують також на увагу праці Ольґерда Бочковського, Симона Наріжного та Петра Кравчука.

У підрадянській Україні про пресу українців Північної Америки писали Юрій Римаренко, Євген Камінський, Володимир Євтух, Аркадій Шлепаков. Серед сучасних відчизняних дослідників слід зазначити Миколу Тимошика (численні розвідки про пресу українців Канади), Олену Гриценко ("Українська преса США і Канади (1991–1995)”), Ольгу Кривошеєву ("Питання культури української мови у періодичних виданнях української діаспори США і Канади"), Артема Онковича ("Формування професійної компетентності вчителів української діаспори США засобами педагогічної періодики").

Перші групи українських поселенців прибули до США у 1870-х рр. До кінця ХІХ ст. їх кількість зросла до 500 тисяч, а 1914 р. – приблизно до 800 тисяч [1, 88]. Інші дослідники оцінюють кількість українців, котрі прибули до США між 1870 і 1914 рр., у 350 тисяч [2, 116].

Перша хвиля масової еміґрації до Канади припадає на період між 1891 і 1914 рр. Іван Пилипів та Василь Єлиняк визнаються першими українцями, які прибули до Канади, оселившись у провінції Альберта. Завдяки діяльності доктора Йосипа Олеськіва зі Львова, який турбувався про переорієнтування української еміґрації з Бразилії на Канаду, після 1896 р. кількість українців, які прибувають до Канади, різко зростає.

Як стверджує Павло Юзик, колишній канадійський сенатор українського походження, до 1914 р. ця хвиля охопила понад 200 тисяч українців [3, 14]. Більшість із них становили бідні селяни, які взяли собі землі у преріях від Вінніпеґа до Едмонтона. А збідніла українська шляхта й інтелігенція створили підґрунтя для майбутнього культурного процвітання та успішного збереження національних традицій серед української меншини в Канаді.

Під час першої світової війни еміґрацію з Австро-Угорської імперії було зупинено. Вона відновилася лише після 1918 р. Нова хвиля була майже повністю політичною. Кілька тисяч громадян Української Народної Республіки, окупованої комуністичною Росією, в'їхали до Сполучених Штатів Америки та Канади протягом 1919–1920 рр. через Відень, Париж, Варшаву та інші європейські центри. Окрім урядових офіційних осіб та дипломатів, ця хвиля еміґрації привела до Північної Америки вояків українських армій, які потерпіли поразку в боротьбі з російськими та польськими силами.

Протягом 1943–1944 рр. майже 250 тисяч українців втекли від більшовицького наступу під час другої світової війни. Цих біженців, так само як і насильно забраних на роботи, було тимчасово поміщено у табори для переміщених осіб у Німеччині. У 1947–1955 рр. ці люди, а також українські інтелектуали, які мешкали у Польщі та Чехо-Словаччині й виїхали з тих країн, борці українського антикомуністичного підпілля та солдати українських підрозділів німецької армії стали основою українських імміґрантів до Північної Америки після другої світової війни. Вони приєдналися до українського життя на цьому континенті й принесли із собою принципово нові риси, пожвавивши інтелектуальну діяльність, формуючи українські політичні організації та здійснюючи тиск на американських і канадійських урядовців з метою зробити їх чутливішими до ситуації в Україні.

Від середини 50-х рр. кількість українських імміґрантів до США та Канади зменшується, обмежуючись окремими політичними чи релігійними дисидентами. Однак розвал планової системи господарювання і колапс радянської імперії наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. символізують новітню епоху української імміґрації на Північноамериканський континент, зумовлену насамперед причинами економічного характеру. Як і раніше, основними місцями зосередження новітніх американців та канадійців українського походження залишаються Вашинґтон, Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Сан-Франціско, Торонто, Оттава, Едмонтон, Вінніпеґ, Монреаль.

Підтримуючи свою культурну та національну свідомість, українська громада в Канаді приділяла достатню увагу розвиткові власної системи засобів масової інформації. Культурні лідери визнавали всю важливість існування українськомовних часописів у багатокультурному середовищі для українських першопоселенців і особливо їхніх нащадків.

Протягом більше ніж 100 років української присутності в Канаді з'явилося щонайменше 235 українських періодичних видань (тижневиків, двотижневиків, місячників, квартальників тощо) [4, 116]. Чимало українських медіа в Канаді є виданнями різноманітних закладів, таких як професійні асоціації, церкви, політично-ідеологічні організації, навіть українські політичні партії, які свого часу існували в еміґрації, а також пов'язані з ними групи. Чимало з цих видань виходили протягом доволі короткого проміжку часу. Окрім того, сила-силенна листків, бюлетнів та вісників видавалася церковними парафіями та іншими місцевими групами. Деякі з таких видань жили роками, а деякі припинили своє існування досить швидко.

Найбільші українські періодичні видання дожили до ХХІ ст. Перший український тижневик у Канаді випускається, починаючи з 1903 р., у Вінніпезі, і до 1981 р. він мав назву "Канадійський фармер". Цього ж року його об'єднано з "Українським голосом". Останній з'явився 1910 р. і був пов'язаний з Українською греко-православною церквою як офіційне видання православного Союзу українців-самостійників. Цим виданням довелося пережити тяжкі часи. У листопаді 1914 р. права на видання "Канадійського фармера" були перекуплені чеським імміґрантом Ф. Доячеком. У 1929 р. газета знову стала власністю української громади, та це тривало лише до 1932 р., коли Ф. Доячек знову став власником "Канадійського фармера". Політична орієнтація газети була тісно пов'язана з діяльністю Ліберальної партії Канади [5, 188].

У жовтні 1918 р. канадійський федеральний уряд заборонив видання газет і журналів українською мовою. Далася взнаки ситуація воєнного часу, коли Канада у складі Британської імперії виступила у першій світовій війні проти Австро-Угорщини, держави, підданство якої до того мали більшість канадійців українського походження. Видавці чотирьох головних українських періодичних видань ("Канадійського фармера", "Українського голосу", "Канадійського русина" та "Ранку") утворили комітет, який подав до Оттави прохання дозволити друк українськомовних видань. Врешті-решт канадійський уряд погодився на це, але за умови, що всі статті будуть публікуватися й англійською мовою.

У 1919 р. у Вінніпезі розпочалося видання великої газети під назвою "Українські робітничі вісті". Після другої світової війни наступниками цієї газети стали два періодичних видання, що друкувалися в Торонто ("Життя і слово"), і пізніше (1992) двомовний тижневик "Український вістник". “Українські робітничі вісті” є найбільшим українським виданням лівого спрямування у Північній Америці (та й, зрештою, поза межами України). Воно є офіційним органом Товариства Об'єднаних Українців Канади.

Ще одним визначним засобом масової інформації, який дожив до наших часів, є "Євангельський ранок". Він з'явився 1920 р. після злиття двох газет – "Ранку", який був фактично першою українською релігійною газетою в Канаді, та "Канадійця", видання методистів. У 1960 р. газета отримала сучасну назву. Цю дату зазначено в монографії Михайла Боровика "Українсько-канадська преса та її значення для української меншини в Канаді" (Мюнхен: Український Вільний Університет, 1977). Згідно з даними, наведеними Енн Павлічко у вже цитованій праці, востаннє газету було перейменовано 1961 р.

Серед інших знаних часописів релігійного спрямування, що існують від першої половини ХХ ст., слід згадати "Голос спасителя" (місячник, що видається з 1923 р. отцями-редемптористами у Йорктауні, Саскачеван). Український католицький тижневик "Українські вісті" вперше з'явився 1931 р. в Едмонтоні. Він має також англомовну секцію й окремого редактора цієї секції. Ще за три роки Українська пресвітеріанська церква в Торонто започаткувала випуск "Євангельської правди". Могутня українська католицька єпархія Торонто з 1949 р. видає тижневик "Наша мета". Серед інших впливових релігійних видань, що з'явились у минулому столітті, переважають католицький "Поступ" (з 1963 р.) та "Наша дорога", що видається з 1964 р. Лігою українських католицьких жінок у Вінніпезі.

Дуже великий авторитет серед канадійців українського походження має українська американська щоденна газета "Свобода" та її англомовний додаток "Юкрейніен Уїклі" (The Ukrainian Weekly, "Український тижневик"). Ці видання читає вся українська громада Канади.

Перші згадки про Україну та українців в Америці пов'язують з політичним еміґрантом зі Східної України, священиком Агапієм Гончаренком. У 1868 р. він почав видавати в Сан-Франціско газету "Елеска Гералд" (Alaska Herald, "Вісник Аляски"). Вона виходила англійською та російською мовами. Отець Гончаренко постійно друкував вірші та поеми Тараса Шевченка. Пізніше, починаючи з 1873 р., він у Сан-Франціско редагував газету "Свобода" (також російською мовою). На сторінках цього видання Агапій Гончаренко поширював проукраїнські ідеї й публікував статті, що висвітлювали антиукраїнську політику в Російській імперії. Саме видання Агапія Гончаренка вважають передвісниками української преси в США.

Офіційним днем народження справжньої української преси в Сполучених Штатах визнано 15 серпня 1886 р., коли з'явилося друком перше число газети українською мовою під назвою "Америка". Її редагували українські священики Іван Волянський та Григорій Грушка. Редакція містилася в Шенандоа (Пенсільванія), а сама газета виходила двічі на місяць. У 1890 р. Ватикан заборонив одруженим українським священикам перебувати в Америці, тож Іван Волянський змушений був повернутися до України. Після його від'їзду видання "Америки" припинилося. Останнє число з'явилося 22 лютого 1890 р.

Та вже наступного, 1891 р., "Америку" заступило "Руське слово", яке видавав священик Кость Андрухович. Це видання проіснувало лише один рік. Водночас двічі на місяць виходила газета "Новий світ". Але друком вийшли тільки два числа, і після цього її колишній редактор священик Григорій Грушка розпочав випуск нової газети "Свобода". Це сталося 15 вересня 1893 р. в Нью-Джерзі. Газета дивовижним чином пережила всі тяжкі часи, спади, економічні депресії, розколи в українських організаціях, війни, всіх редакторів і політичні зміни, доживши до наших днів. "Свобода" – найстаріша і найпопулярніша щоденна українськомовна газета, спонсором якої є одна з найвпливовіших українських організацій – Український Національний Союз. Від 1933 р. "Свобода" має англомовний додаток-тижневик "Юкрейніен Уїклі", електронну версію якого можна знайти в інтернеті [6]. Наразі в Україні діє широка кореспондентська мережа обох цих видань.

"Свобода" принесла із собою принципово новий підхід до висвітлення різноманітних тем. У газеті можна було знайти новини з життя українців на Далекому Сході та в Австро-Угорщині, ознайомитися з оповіданнями та повістями визначних українських письменників.

На самому початку "Свободу" видавали еміґранти із Західної України. Через це газета приділяла так багато уваги життю та боротьбі за свободу саме на західноукраїнських землях. Та "Свобода" не випускала з поля зору й нагальні проблеми культурного, національного та революційного рухів в Східній Україні, що перебувала під російським контролем. Знаменним став ініційований "Свободою" збір коштів на допомогу Революційній Українській Партії.

Таким чином, на Американському континенті "Свобода" стала представником ідеї об'єднання всіх українських земель у єдиній Українській державі. А ще газета інформувала своїх читачів про місцеві проблеми, допомагаючи еміґрантам пізнавати, розуміти нову країну, інтеґруватися до її суспільства. Весь час "Свобода" наголошувала на важливості духовних контактів із батьківщиною та рідним народом.

У "Свободі" склалася потужна інформаційна секція. Коментуючи внутрішні українські справи, газета намагалася триматися над партійними і груповими позиціями, прагнучи об'єднувати українців на ґрунті загальнонаціональних цілей і переконань. Завдяки такій позиції "Свободу" вважають найповажнішим і найшанованішим українським засобом масової інформації поза межами України.

Ще однією помітною газетою, яка видається у Сполучених Штатах, є "Америка". Її редакція розташована у Філадельфії (Пенсільванія). Історія "Америки" розпочинається в 1912 р. Офіційно вона є органом Об'єднаних українських католиків Америки "Провидіння" і виходить тричі на тиждень.

Серед інших знаних і шанованих українських видань у США – тижневик "Народна воля", що видається з 1911 р. у Скрентоні (Пенсільванія), та англомовний квартальник "Форум". Існує також три двотижневі газети релігійних угруповань: "Нова зоря" (Чикаґо, Іллінойс), "Шлях" (Філадельфія, Пенсільванія) та "Сівач" (Стемфорд, Коннектикут). Серед інших політичних видань слід згадати тижневики "Національна трибуна" (Нью-Йорк) та "Українські вісті", які виходять у Детройті, (Мічиган) з 1978 р.

Серед інших помітних українських періодичних видань, не включаючи тих, що публікуються церквами, науковими й професійними асоціаціями, такі: вже згаданий англомовний квартальник "Форум", який виходить з 1967 р., дитячий місячник "Веселка", жіночий щомісячник "Наше життя" (з 1944 р.), "Юкрейніен Куотерлі" (The Ukrainian Quarterly, "Український квартальник") і політичний щомісячник "Вісник ООЧСУ (Організації оборони чотирьох свобід України)". Найкращий щомісячний культурний і політичний журнал української еміґрації "Сучасність" видавався у Сполучених Штатах протягом 1990–1991 рр., переїхавши з німецького Мюнхена, де він виходив у 1961–1989 рр. У 1992 р. "Сучасність" перемістилася до України, де здобула визнання і популярність, незважаючи на відчутні фінансові проблеми.

До 1991 р. виходив сатиричний щомісячний журнал "Лис Микита".

Тут згадано лише найкращі та найцінніші, на думку фахівців, українські газети і журнали Канади та Сполучених Штатів Америки. Далі ми розглянемо й проаналізуємо зв'язки, сучасну ситуацію та орієнтацію більшості представників української преси в Північній Америці.

Як згадувалося вище, українська преса у Північній Америці складається з найрізноманітніших видань – від щоденних газет до вузькофахових журналів, від "Свободи" до "Бюлетня Товариства абсольвентів Української технологічної академії – Українського технічного університету".

Американський історик і політолог Любомир Винар подає такі дані про українську пресу в Сполучених Штатах: 2 щоденні газети (вважаючи і "Америку" щоденником [7, 202]), 2 тижневики, 1 півмісячник, 16 щомісячних видань, 6 двомісячників, 14 квартальників, 1 видання, що виходить тричі на рік, 4 піврічники та 11 інших видань, що виходять лише українською мовою; 4 тижневики, 1 півмісячник, 3 двомісячники, 9 квартальників, 3 піврічники та 4 інші видання, що є двомовними (англо-українські); 2 тижневики, 2 щомісячники, 2 двомісячники, 7 квартальників та 4 інших видання, які публікуються лише англійською мовою. Таким чином, за цими даними, українська преса у Сполучених Штатах – це 57 українськомовних, 28 двомовних і 19 англомовних періодичних видань загальним накладом 189 221 примірник [8, 256].

Цифри, наведені Л. Винаром, вражають. Фактично українська діаспора поступається лише єврейській громаді за кількістю видань серед усієї американської етнічної періодики [9, 224–225, 234–235], має найбільшу кількість назв і третій загальний наклад (після польської та чеської преси) серед усіх слов'янських і східноєвропейських громад Сполучених Штатів.

Що стосується статистичних даних про українську пресу в Канаді, нам доводиться послуговуватися багато в чому застарілими, але загалом правдивими і перевіреними даними, які зібрав дослідник української преси на Північноамериканському континенті доктор О. Фединський. Він надає інформацію про 73 українських видання в Канаді (без церковних бюлетенів): 14 тижневиків, 3 двотижневики, 25 щомісячників, 4 двомісячники, 10 квартальників і 17 інших видань, що видаються трьома мовами (53 – українськомовні, 14 – двомовні (із них 13 англо-українські та 1 англо-французький), 6 – англомовні) [10].

Спираючись на цю інформацію, можна визначити таку кількість українських видань у Північній Америці: 175 газет і журналів та 128 церковних бюлетенів (загалом 303 видання). Газети і журнали видаються трьома мовами: 110 – українською, 42 є двомовними (41 видання виходить українською і англійською, а 1 – англійською і французькою мовами), а 25 – англомовними. Серед них – 2 щоденні газети, 22 тижневики, 5 двотижневиків (півмісячників), 47 щомісячників, 40 квартальників, 1 видання, що виходить тричі на рік, 7 піврічників та 36 інших видань.

Слід визнати, що статистичні дослідження кількісного складу української етнічної преси на Північноамериканському континенті мають суттєву ваду – нерегулярність. Такі дослідження потребують подальшого інтенсивного розвитку, адже ситуація повсякчас змінюється, існує тенденція до зменшення обсягів видань української преси у Північній Америці, і тому виникає необхідність ретельного щорічного відстеження таких змін.

Усі основні та крайні течії, професійні, дитячі, жіночі, військові, культурні та інші українські інституції усвідомили, якими важливими є засоби масової інформації, і використовують їх у різний спосіб. Абсолютно незалежної преси у світі не існує, і українська преса у США та Канаді не є винятком із цього правила. Історичні умови розвитку північноамериканської преси спричинили особливі форми існування газет і часописів. Якщо, скажімо, західна модель засобів масової інформації часто діє в межах великих корпорацій, видавничих імперій та глобальних інформаційних систем, то українська громада поза межами історичної батьківщини мусить дбати про свої медіа сама. Тому в усій Північній Америці є лише дві українські щоденні газети (хоча більшість американських етнічних груп має один щоденний часопис або ж не має жодного), а більшість видань – це тижневики і щомісячники. Українські газети та журнали в Сполучених Штатах та Канаді не мають і, певно, не можуть мати великих спонсорів чи власників на кшталт Руперта Мердока, Роберта Максуелла, Теда Тернера чи Сильвіо Берлусконі, які створили нове обличчя системи світових масових комунікацій. Українські медіа у Північній Америці є здебільшого органами чи виданнями різноманітних організацій на зразок братств, культурних чи політичних груп. Оскільки ці братські групи є впливовими організаціями, що охоплюють своєю діяльністю абсолютну більшість національно свідомих українців у діаспорі (принаймні у так званій західній її частині), цим організаціям немає сенсу диктувати свою волю газетам або ж щось наказувати їм. Взагалі постулати майже всіх, якщо не абсолютно всіх українських видань у діаспорі, – це підтримка незалежної Української держави, лояльність до країни перебування (у нашому разі – до США та Канади), а ще функціонування в межах певної організації. Звичайно, з`явившись у західних умовах і розвинувшись у системі західних соціальних цінностей, українські газети і журнали на Північноамериканському континенті наслідують головні правила і принципи діяльності західних засобів масової інформації.

Наприклад, найкращий і найбільший український друкований орган у Північній Америці – газета "Свобода" – офіційно є виданням Українського Національного Союзу. Та в щоденній практиці журналісти і редколегія не відчувають жодного тиску з боку самого УНС, і "Свобода" працює подібно до будь-якої іншої американської газети – за західною теорією преси, але, ясна річ, із певними особливостями, що випливають із незвичайного статусу "Свободи" як засобу масової інформації етнічної групи.

Українці в діаспорі – переважно віруючі люди. Вони поділяються на кілька християнських конфесій: українських католиків (Українська греко-католицька церква і римо-католицька церква), православних (Українська автокефальна православна церква, Українська православна церква у США та Українська православна церква – Київський Патріархат), об'єднаних англікан, пресвітеріанців, лютеран, баптистів, п'ятдесятників, менонітів та інші угруповання [11, 329].

Багато з цих церков здійснюють широку видавничу діяльність. Найбільшим угрупованням у Північній Америці є Українська католицька церква. Її дієцезії, братства і сестринства, окремі храми, богословські коледжі володіють численними газетами і журналами в США та Канаді. Одна з двох щоденних газет у Сполучених Штатах – "Америка". Підзаголовок – "Український католицький щоденник". Серед інших видань Української католицької церкви – "Патріархат" та "За патріархат", які є газетами, що обстоюють утворення патріархату в Українській католицькій церкві; півмісячник "Нова зоря", що друкує статті про діяльність католицької та інших церков, висвітлює поточні проблеми освіти, релігії та української культури; "Шлях" – український католицький тижневик, що підтримує релігійну та національну освіту українців у США. Серед українських католицьких часописів англійською мовою слід зазначити "Екшн" (Action, "Дія"), що видається Лігою українських католиків Америки, та щотижневий англомовний випуск українського католицького щоденника "Америка".

Українські католики в Канаді теж видають чимало журналів, і найкращими з них вважають "Нашу мету" в Торонто (Онтаріо), "Українські вісті" в Едмонтоні (Альберта), "Юз Меґезін" (Youth magazine, "Молодіжний журнал"), що видається організацією “Українська католицька молодь” англійською мовою в Едмонтоні, а також "Поступ" із Вінніпеґа.

Більшість українців православного віросповідання у Сполучених Штатах належать до Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) або до Української православної церкви в Америці, що перебуває під юрисдикцією Константинопольського Патріарха.

З 1950 р. УАПЦ видає щомісячник "Українське православне слово", який є лідером української православної преси у США. УАПЦ також публікує щорічний альманах "Український православний календар".

У 1947 р. було засновано Українську православну лігу. Вона видає щомісячний "Бюлетень Української православної ліги".

Українська православна церква Америки видає квартальник "Український православний вісник".

Є також і кілька угруповань українських протестантів. Найвизначніше з них – Українська євангельська баптистська церква, утворена 1915 р. Вона видає часопис під назвою "Посланець правди".

Незначна кількість українців сповідують давню, дохристиянську поганську релігію, що дістала назву Рідної Української Національної Віри (РУНВіри). Подібно до інших, ця церква має власне періодичне видання – "Самобутню Україну".

Українська православна церква в Канаді має лише одне велике видання – "Вісник", що друкується Інститутом Св. Володимира в Торонто.

Українські римо-католики в Канаді не мають власної окремої церковної організації. Вони підлягають юрисдикції Канадської римо-католицької церкви. Узагалі вони не беруть активної участі в суспільному житті українсько-канадійської громади. Українці-англікани теж не мають незалежного релігійного центру. Проте українці–члени Об'єднаної церкви утворили 1922 р. Український євангельський союз Північної Америки і видають власний двотижневик "Євангельський ранок". Подібно до них, незалежна Українська євангельська церква у Саскатуні видає щомісячник "Слово", так само, як і українські пресвітеріанці в Торонто ("Євангельська правда"), українські баптисти у Вінніпезі ("Християнський вісник") та українці-п'ятдесятники у Торонто ("Євангеліст").

Організаційна структура української громади в Північній Америці розвивалася навколо п`яти головних релігійних й ідеологічних блоків: католиків, православних, ліберальних націоналістів, націоналістів та прокомуністичної групи.

До ідеологічно-політичних організацій у Канаді належать такі: оригінальна націоналістична організація “Українське національне об'єднання” (УНО); післявоєнні націоналістичні організації, у тому числі “Ліга визволення України”, “Антибольшевицький бльок народів” (що був фактично міжнародною організацією, яка складалася з речників усіх східно- та центральноєвропейських, закавказьких, центральноазійських громад й представників автономних республік Росії), Організація оборони чотирьох свобід України (ООЧСУ) та "Кенейдіен Френдз фо зе Ліберейшн оф Юкрейн" (Canadian Friends for the Liberation of Ukraine, "Канадські друзі визволення України"), демократичні націоналістичні групи, що мають коріння у Східній Україні, а серед них – Союз українців-жертв російського комуністичного терору; прихильники монархічного устрою в Україні, зокрема Союз гетьманців-державників; колишні прокомуністичні організації, включно з Українським робітничо-селянським товариством і Товариством об'єднаних українців Канади.

Практично всі ці організації мають якісь видання: газети, журнали або бюлетені. Ліберальні націоналісти УНО від 1930 р. публікують в Едмонтоні тижневик "Новий шлях". Націоналісти з Канадійської ліги визволення України видають "Гомін України". І навіть ліве Товариство об'єднаних українців Канади видає тижневик "Український вісник".

Жіночі організції включають Раду Українського канадійського конґресу жінок; Союз українок Канади, який з 1960 р. видає щомісячник "Промінь"; Організація українок Канади (ОУК) друкує щомісячник "Жіночий світ"; Об'єднання жінок Ліги визволення України (ОЖЛВУ) є жіночою філією Ліги визволення України; а Ліга українських католицьких жінок (ЛУКЖ) бере участь у виданні "Поступу" та "Українських вістей"; монархічний Союз гетьманців-державників має власний жіночий підвідділ. Ще однією жіночою організацією є Українська професійна жіноча асоціація.

Канадські та американські українці об'єднані в різноманітні молодіжні організації, які, зрозуміло, висвітлюють свою діяльність на сторінках власних друкованих органів. Спілка української молоді (СУМ) видає тижневик "Юнацький світ"; Організація української молоді "Пласт" має кілька видань, таких як "Інформативний листок", "Інформаційний бюлетень", "Пластовий шлях" і тижневик "Юнак" – усі ці мас-медіа виходять друком у Торонто.

Іншою великою українською молодіжною організацією є Українське католицьке юнацтво (УКЮ), яке має англомовний "Юз Меґезін" в Едмонтоні. Центристська Організація демократичної української молоді (ОДУМ), колись тісно пов'язана з УРДП, видає в Торонто тижневик "Молода Україна". Решту українських молодіжних угруповань становлять Молодь Українського національного об'єднання (МУНО) та Рада української молоді Канади (РУМК).

Перша українська професійна організація у Північній Америці була заснована під час Світового ярмарку 1933 р. в Чикаґо. У наш час у Сполучених Штатах існує близько десятка українських професійних об'єднань.

Товариство українських інженерів Америки видає журнал, що містить переважно наукові розвідки, "Вісті Товариства українських інженерів" та інформаційний "Бюлетень". Українське лікарське товариство Північної Америки теж друкує професійний журнал "Лікарський вісник". Об'єднання українських ветеринарних лікарів випускає "Інформаційний листок". Товариство українсько-американських адвокатів видає "Бюлетнем", який з'являється кілька разів на рік і є своєрідною інформаційною службою, покликаною задовольняти потреби членів Товариства. Спілка українських журналістів Америки видає часопис "Український журналіст".

Також існує кілька наукових об'єднань із власними друкованими виданнями. Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) до повернення в Україну видавало "Записки", які тепер виходять у Львові. Однойменні зібрання наукових праць виходили і під егідою Української вільної академії наук (УВАН). Українське історичне товариство видає журнал "Український історик".

Еміґранти завжди дістають особливе задоволення від зустрічей з тими, хто може розділити їхні спогади про рідну землю. З цієї причини у Північній Америці з'явилося багато асоціацій за реґіонами чи походженням. Приміром, існують товариства "Лемківщина", "Бойківщина", "Гуцульщина", "Підгаєччина", "Надбужанщина", "Ярославщина", "Засяння", "Зборівщина" тощо. Деякі з них друкують свої періодичні видання. У Канаді видаються "Лемківські вісті", "Літопис Волині", у Сполучених Штатах – "Голос Лемківщини", "Гуцулія", "Лемківщина", "Літопис Бойківщини", "Надбужанська земля", "Слово підгаєччан".

Існує лише один-єдиний спортивний часопис. Він має назву "Наш спорт" і видається товариством "Чорноморська Січ".

Українські політичні організації можна поділити на дві категорії, складові яких часто збігаються. До першої належать українські організації-філії американських політичних партій (Демократичної чи Республіканської). Як правило, це місцеві комітети, що підтримують конкретного кандидата на виборну посаду, тож є нестійкими за своєю структурою та тривалістю діяльності. До другої групи входять українські політичні партії на еміґрації, часто нащадки політичних організацій, створених в Україні. Діяльність цих груп орієнтована в першу чергу на проблеми, що стосуються України. Серед останніх – три націоналістичні угруповання, знані в українській громаді як "мельниківці", "бандерівці" та "двійкарі" (Закордонне представництво Української головної визвольної ради), які є нащадками Організації українських націоналіcтів, що підпільно діяла в Україні у 1929–1955 рр. і поновила свою діяльність як легальна структура на початку 90-х.

Координаційний орган "Ідеологічно споріднені націоналістичні організації" (ІСНО) представляє мельниківців (Організація державного відродження України, ОДВУ), Об'єднання українських академічних товариств "Зарево" та жіночу філію "Український золотий хрест". Серед їхніх засобів масової інформації – "Бюлетень Світової координаційної ради молоді", "Бюлетень Українського золотого хреста" і квартальник "Самостійна Україна" (всі видаються в Чикаґо).

У таборі бандерівців організація-парасолька – це Український визвольний фронт, що представляє такі групи, як ООЧСУ, Товариство українських студентів ім. М. Міхновського (ТУСМ), Спілку української молоді (СУМ), відділи “Антибольшевиц

Видавнича діяльність групи двійкарів здійснюється головним чином через видавничо-дослідне об'єднання "Пролог" і зосереджена на неперіодичних публікаціях.

Поза межами цих трьох груп існують дрібніші партії. Першою з них є Українська республіканська (раніше Українська революційна) демократична партія, заснована відомим українським письменником і журналістом Іваном Багряним. Партія видає тижневик "Українські вісті", заснований у Ной Ульмі (Західна Німеччина) 1945 р. Ця українська газета 1978 р. переїхала до Детройта (Мічиґан).

Український національно-державний союз (УНДС) видає в Нью-Йорку тижневик "Тризуб".

Останньою більш-менш відомою українською політичною організацією у Сполучених Штатах Америки є Українська гетьманська організація. Ця партія монархічного спрямування, подібна до канадського Союзу гетьманців-державників, має журнал під назвою "Гетьманський голос", редакція якого розташована в Нью-Йорку.

Об'єднання українських американців (ОУА), яке обстоювало прокомуністичні та просовєтські ідеї й здійснювало відповідну діяльність, ніколи не мало значного авторитету серед української громади й існувало головним чином завдяки фінансовій підтримці радянської Комуністичної партії. Після колапсу комунізму та розпаду самого Радянського Союзу ОУА змінило свою орієнтацію та приєдналося до табору тих, хто підтримує незалежну Українську державу й ринкові реформи в Україні. ОУА видає тижневик "Українські вісті".

Підсумовуючи, можна стверджувати, що протягом майже ста двадцяти років існування українська етнічна преса в Північній Америці пройшла складний і звивистий шлях. Зі зміною політичної ситуації у світі, здобуттям Україною незалежності українські етнічні ЗМІ в Північній Америці опиняються перед вибором: модернізуватися, пристосовуватися до нових реалій чи йти прокладеним звичним шляхом. Ці запитання постають ще й завдяки таким процесам, як поступова, але невпинна асиміляція української діаспори, глобалізація, зникнення постіндустріального суспільства і зміна його суспільством інформаційним, бурхливий розвиток інформаційних технологій і світових інформаційних мереж. Знайти своє місце у світі, що змінюється, – ось нагальне завдання української етнічної преси. І тут ми бачимо два шляхи: занепаду і поступового зникнення такого самобутнього явища, як українська етнічна преса у Північній Америці (згадаймо порівняно нещодавній приклад колись популярного сатиричного журналу "Лис Микита") або ж еволюція і застосування всіх новітніх засобів і форм діяльності – від створення веб-сторінок і виходу в інтернет-портали до цілеспрямованого розвитку кореспондентської мережі в Україні та розширення своєї аудиторії, як це успішно робить "Юкрейніен Уїклі". У нове тисячоліття українська етнічна преса в Північній Америці ввійшла з міцними і славними традиціями. Та перед нею – не менш грандіозні виклики нової епохи, і від того, як вона відповідатиме на них, залежить доля цілого пласту української культури і журналістики.



1. Липовецький І. Українська еміґрація у Новому Світі // На чужині (Календар 1947). – Ауґсбурґ: Українське Видавництво, 1947.

2. Pawliczko A. Ukraine and Ukrainians Throughout the World. – Toronto; Buffalo; London: University of Toronto Press, 1994.

3. Yuzyk P. The Ukrainians in Manitoba: a Social History. – Toronto: University of Toronto, 1953.

4. Pawliczko A. Ukraine and Ukrainians Throughout the World. – Toronto; Buffalo; London: University of Toronto Press, 1994.

5. Животко А. Історія української преси. – К.: Наук.-видав. центр "Наша культура і наука", 1999.

6. http://www.ukrweekly.com.

7. Wynar L. Guide to the American Ethnic Press. Slavic and East European Newspapers and Periodicals. – Kent, Ohio: Center for the Study of Ethnic Publications. School of Library Science. Kent State University, 1986.

8. Там само.

9. Wynar L., Wynar A. Encyclopedic Directory of Ethnic Newspapers and Periodicals in the United States. – Littleton; Colorado: Libraries Unlimited, Inc., 1976.

10. Фединський О. Бібліографічний покажчик української преси поза межами України за 1966 рік. – Клівленд, 1966.

© Губарець В.В., 2006