неділю, 23 листопада 2008 р.

"Тризуб"

Паризький журнал "Тризуб" (1925–1940): організаційний аспект
А. М. Тимошик


магістр
УДК 070:001

У статті йдеться про передумови становлення та організацію роботи першого в Європі українського мовного щотижневика, програмою якого стала ідея об'єднання всіх українців західної діаспори довкола ідеї відродження Української держави.

The premises of the organization of the first wekly magazine in Europe which was published in Ukrainian are dealt with in this artikle. The p program of the magazine mas to unite all the Ukrainians of Western diaspora aramd the idea of the revival of the Ukrainian state.

Паризький журнал "Тризуб" посідає осібне місце в історії української журналістики в цілому та діаспорної зокрема. На користь такого твердження слугують кілька аргументів. По-перше, тривалий часовий проміжок існування: більш ніж п'ятнадцять років із щотижневою періодичністю (за незначними винятками, коли з різних причин друкувалися "спарені" числа). По-друге, широка географія місцезнаходження передплатників: практично вся Західна Європа, Північна та Південна Америка, а також Австралія. По-третє, високий творчий потенціал співробітників і дописувачів: видатні українські політичні, державні діячі, учені, письменники. По-четверте, завойований за короткий час високий авторитет не лише серед читачів, а й працівників інших українськомовних та іншомовних періодичних видань: багато публікацій "Тризуба" передруковувалися іншими періодичними часописами в різних країнах світу.

Незважаючи на виділені вище особливості, цей часопис досі не став, на жаль, предметом дослідження учених: філологів, істориків, політологів – як в Україні, так і в діаспорі. Для прикладу, у десятитомній "Енциклопедії українознавства" [1] "Тризубу" присвячено менше 30 рядків. Лише побіжно згадує про його заснування у своїй фундаментальній праці А. Животко [2]. Фактично обійдений увагою цей часопис і сучасних українських журналістикознавців.

У цій статті спробуємо сконцентрувати увагу на організаційному аспекті становлення та розвитку цього неповторного й досі належно не поцінованого в Україні часопису.

Передумови заснування часопису

Ідея заснування у Західній Європі періодичного друкованого органу всіх українців, для яких найголовнішим мав би бути заповіт "Держава вище від партії, нація вища над маси", належить Симону Петлюрі. Після поразки Української революції на початку 20-х років минулого століття, коли уряд Української Народної Республіки опинився на теренах Польщі, Головний отаман військ УНР в екзилі видає в друкарні табору українських інтернованих у Шипіорно під псевдонімом О. Ряст свою брошуру "Сучасна українська еміграція та її завдання". Червоною ниткою в ній проходить думка про необхідність повсюдного використання українцями на чужині друкованого слова "для пропаганди, обґрунтування і всестороннього з'ясування ваги української проблеми" [3]. Йшлося не лише про використання для цієї мети "європейської преси і журналістики", а й створення власної друкованої періодики, "організацію власних виступів перед світом в справі наших державних змагань", збирання книжок, газет та інших друкованих матеріалів українознавчої тематики, організацію цілої мережі видання українських книжок.

Прибувши у жовтні 1924 року до Женеви, де ще працювала дипломатична місія УНР, Симон Петлюра разом зі своїми соратниками В. Прокоповичем та П. Чижевським всебічно конкретизують ідею – обговорюють у деталях програму, назву, організацію роботи редакції та головні тематичні напрями часопису.

Зважаючи на те, що з середини 20-х років українська політична еміграція поступово перебиралася з Польщі і Чехії подалі від радянських кордонів, зокрема до Франції, куди незабаром мав намір перебратися з сім'єю і Симон Петлюра, місцем осідку редакції вирішено обрати Париж.

Про причини, які змушували українських емігрантів полишати прихильні донедавна польські землі й виїжджати далі на захід, йдеться у спогадах колишнього міністра освіти уряду УНР, громадського діяча, публіциста й історика В'ячеслава Прокоповича: "Загальне політичне становище складалося для України несприятливо. Політична праця майже завмерла. Дипломатичні місії, мало не всі, припинили своє існування. А ті, що зоставалися, доживали свого віку. Уряд ледве животів, і ніякої роботи провадити не можна було. І умови, в яких він перебував, і вичерпання всіх коштів не давали йому змоги й ворушитися. Наші чільні люди розпорошилися, розсілись повсюди; значна частина з них одійшла від чинної політики й боротьби і перейшла на культурну роботу, віддавшись їй цілковито. Табори ще існували, але вже стояли під загрозою ліквідації; часті наїзди ріжних більшовицьких комісій, які вабили слабодухих поворотом додому, хоч і зустрічали від загалу належну одсіч, та все ж дезорганізовували життя таборове, вносили розклад" [4]. З іншого боку, в Польщі поширювався громадський рух, спрямований проти перебування інтернованих українців та екзильного українського уряду на польських теренах. На окремих мітингах, наприклад, у Ченстохові 1921 року промовці засуджували уряд Пілсудського за надану українським емігрантам допомогу, розмір якої становив на рік 25 мільйонів польських марок [5].

Програма часопису та склад редакції

Журнал, який мав незабаром об'єднати розкиданих світами українців довкола ідеї відродження Української держави під знаком її символу – Тризуба, дістав саме цю назву – "Тризуб".

Ідею тризуба як символу Української держави втілив невідомий художник у логотипі видання: державний герб розміщено в центрі логотипа – у своєрідному сонячному колі, від якого в усі боки розходяться потужні промені. Ці промені висвітлюють розміщені півколом на всю шпальту помережені українським орнаментом літери – "Тризуб". Саме з таким логотипом 15 жовтня 1925 року побачило світ перше число нового часопису української еміграції. До речі, форма логотипа не змінювалася протягом усього періоду існування часопису – до 1940 року.

Від початку свідомо було обрано малий формат видання, зручного для читання в бібліотечних чи похідних умовах: тридцять друга доля видавничого аркуша, всіх сторінок 32. Таким чином, обсяг кожного числа – один аркуш. У вихідних даних першого числа зазначалася загальна характеристика часопису: "Тижневик політики, культури, громадського життя та мистецтва. Виходить щонеділі в Парижі при участи видатних літературних сил під загальною редакцією В'ячеслава Прокоповича".

Підпис колишнього Голови Ради міністрів уряду УНР В'ячеслава Прокоповича як редактора журналу був присутнім на останній сторінці кожного числа часопису, починаючи від першого випуску в жовтні 1925 року і закінчуючи серединою 1926 року. Поряд зазначалося прізвище Іллі Косенка як адміністратора видання. Починаючи з числа 35–36 за 1926 рік у випускних відомостях часопису сталися зміни: замість зазначення прізвища головного редактора з'явилася нова фраза – "Редагує комітет. Адміністратор І. Косенко". Хоча фактично редактором "Тризуба" В'ячеслав Прокопович залишався до 1939 року [6].

У тому, що заявлена як висока характеристика співробітників і авторів нового українського видання не була перебільшеною, читач мав нагоду пересвідчитися вже з перших чисел журналу. Авторами статей виступали такі відомі особистості, як С. Петлюра, О. Саліковський, О. Лотоцький, Є. Чикаленко, В. Садовський, О. Шульгин, М. Левицький, В. Королів-Старий, які й стали постійними співробітниками редакції. Пізніше до них приєдналися С. Наріжний, О. Білоусенко, С. Сірополко, Д. Дорошенко, Ю. Горліс-Горський, Є. Онацький та ряд інших відомих у політиці, науці, літературі, журналістиці особистостей.

На початковому етапі діяльності невеликий колектив редакції "Тризуба" мусив переборювати цілий ряд організаційно-технічних проблем, що не давало можливості сповна сконцентрувати увагу на творчих питаннях і забезпечувати повноцінні за змістом випуски. Серед першочергових проблем були: приміщення для редакції, українські шрифти, мережа розповсюдження.

Коротко зупинимося на тому, як ці проблеми розв'язувалися.

Місця розташування редакції

Перебуваючи в нелегких умовах еміграційної дійсності, яка часто характеризувалася нестабільністю й невизначеністю, українські скитальники в Західній Європі не мали можливості набути якихось матеріальних благ. На відміну від своїх земляків, які свідомо виїздили до Америки чи Канади на постійне місце проживання й за зароблені власною працею кошти споруджували згодом для задоволення своїх релігійних, освітніх, культурних потреб церкви, школи, народні доми, редакції газет і друкарні, західноєвропейські українці своє перебування на чужині здебільшого розцінювали як тимчасове. Саме в тимчасове користування надавалися українським організаціям, науковим інституціям, навчальним закладам солідні приміщення в Чехії, Польщі. Як засвідчують документи, такі рішення приймалися на рівні урядів цих країн, які підтримували боротьбу українців за здобуття державної незалежності [7]. У Франції, яка традиційно трималась осторонь українських проблем, на таку підтримку тамтешнього уряду не доводилося розраховувати. Тому з приміщеннями під свої установи українцям повелося в цій країні сутужно.

Перша адреса, за якою розміщувалася редакція "Тризуба", стала будівля під номером 19 на вулиці Гобелінс у Парижі (19 rue des Gobelins, Paris XIII). Це був дешевий готель для найманих робітників, де українці вирішили постійно сплачувати вартість однієї кімнати для роботи редакції [8]. В окремому номері цього робітничого готелю невеликий редакційний колектив працював до кінця 1927 року. За два роки тут було підготовлено до друку 39 чисел "Тризуба" загальною кількістю 1248 сторінок. Сорокове число часопису, що вийшло друком 9 жовтня 1927 року, вже готувалося за новою адресою редакції та адміністрації – вулиці Денферт-Рочерау, 42 (42 rue Denfert-Rochereau, Paris Y).

Приміщення за новою адресою виявилося просторіше. У ньому стало зручніше організовувати не лише весь редакційний процес підготовки чергових чисел видання, а й розмістити склад українських книг та власну книгарню, робота якої з кожним місяцем ставала помітнішою.

Проблема з українськими шрифтами

Переважна більшість періодичних видань, які засновували українські емігранти в країнах Західної Європи в першій половині ХХ століття, особливо в так званих таборах ДіПі (дісплей персон, що в перекладі означає людина без конкретного місця проживання), друкувалася гектографним способом. Форматування матеріалів здійснювалося на друкарських машинках, з таких сторінок робилися зазначеним способом відбитки в кількості 40–50 примірників. Засновники ж "Тризуба" від початку задумували розмножувати його друкарським способом, щоб забезпечити належну якість, поставити видання в ряд з іншими іншомовними багатотиражними часописами. Та коли після підготовки першого числа настала пора пошуку друкарні, з'ясувалося, що в жодній з них не знайшлося кілька суто українських літер, скажімо, є, ґ.

Щоби не затримувати випуск першого числа, довелося піти на порушення українського правопису: замість літери є використовувалася е, а замість ґ – г. Дбаючи про репутацію нового видання серед читачів, редакція змушена була зробити приписку до передової статті першого числа такого змісту: "Брак відповідних українських літер у друкарні не дозволяе додержувати правопису. Редакція просить вибачення у читальників і сподіваеться незабаром виправити ці хиби: належне вже замовлено" [9].

Вже через два числа складання часопису здійснювалося всіма належними літерами.

Створення власної мережі розповсюдження та наклади видання

Власна мережа розповсюдження часопису створювалася паралельно з підготовкою кожного наступного його числа. Для редакції це було особливо важливе питання. Адже за короткий час слід було зібрати якомога більшу кількість спочатку покупців, а потім – і передплатників. І не лише у Франції, а й в інших країнах. За задумом засновників, редакція часопису згодом мала покривати всі редакційні витрати за рахунок коштів передплатників.

Перше число журналу розповсюджувалося лише в Парижі. На останній сторінці випуску читачам називалися місця в Парижі, де можна придбати чергове число "Тризуба": "на станціях метро, на залізничних двірцях, у книгарні В. Поволоцького (13 rue de Bonoparte, Paris YI)". Поряд зазначалася адреса для надсилання читачами кореспонденції: "La Trident" (Tryzoub). Boite post #15. Paris XIII". Водночас подавалася інформація про те, що згодом читачам буде повідомлено місця продажу в Парижі, Польщі, Румунії, Чехо-Словаччині, Канаді, США.

У цьому ж числі були опубліковані умови передплати. Цікаво порівняти тодішні ціни на місячну передплату (чотири числа) нового українського журналу в різних країнах світу: у Франції – 12 франків, Чехо-Словаччині – 20 крон, Польщі – 4 злоти, Румунії – 120 леїв, Німеччині – 4 марки, США та Канаді – 1 долар. Незабаром, із збільшенням кількості постійних читачів, редакція вважала за потрібне знизити вартість передплати. Так, у матеріалі "До передплатників", уміщеному в числі від 23 грудня 1929 року, читаємо: "Редакція "Тризуба", беручи на увагу стабілізацію французької валюти і цін друку з одного боку, а з другого – певні зміни у відношеннях франка до зарубіжних валют, знайшла можливим піти назустріч своїм передплатникам зниженням передплати на тижневик на 1929 рік" [10].

З початку нового, 1926 року, через три місяці від часу заснування, редакція подає на останній сторінці обіцяні адреси своїх представників у різних країнах світу, за якими можна зробити не лише місячну, а й річну, піврічну чи квартальну передплати. А ще через два роки "Тризубу" вдалося створити повноцінну мережу своїх представників практично в усіх країнах більшого розселення українців. У Канаді такий кореспондентський пункт містився у Вінніпезі, США – Нью-Йорку, Румунії – Бухаресті, Польщі – Варшаві. Два пункти було організовано в Чехо-Словаччині – Празі та Подєбрадах.

Через п'ять років після заснування, коли вже вийшло у світ 246 чисел журналу загальним обсягом близько восьми тисяч друкованих сторінок, редакція так оцінювала проведену власними силами та за допомогою своїх представників на місцях організаційну роботу щодо створення власної мережі розповсюдження часопису: "При все ж, порівнюючи, невеликому тиражі, можна сказати без перебільшення, що його читає не менше 25 тисяч українців".

Про реальні наклади "Тризуба" ніде на його сторінках не зазначалося. Але якщо брати до уваги той факт, що кожне число українського періодичного органу на еміграції читало в середньому до 10 осіб, то середній наклад за перші п'ять років існування міг становити дві з половиною тисяч примірників.

З усіх європейських країн, де редакція створила свої кореспондентські пункти, певний час лише в Румунії не вдавалося добитися дозволу на вільне розповсюдження часопису по всьому румунському королівству, включаючи землі Північної Буковини, які були віддавна заселені переважно українцями. Дозвіл такий було одержано від генерального директора преси за номером 46 283 лише 1928 року, про що з радістю редакція сповістила своїх читачів [11].

З іншого боку, редакцію не могли обминути і втрати значної частини передплатників. Справжня катастрофа сталася в середині 1939 року, із окупацією Німеччиною Польщі. Саме в цій країні перебувала чи не найбільша маса української еміграції, значна частина якої була протягом усього часу виходу в світ "Тризуба" і передплатниками, і прихильниками часопису. Відчуваючи не лише морально, а й матеріально втрату, редакція звернулася до своїх читачів у Європі, Америці та Азії з емоційним проханням приєднувати нових передплатників та учасників видавничого фонду. "Цього грізного і рішучого часу, – зазначається у редакційному зверненні до читачів, – обов'язком всіх є, і тих, що близько стоять до нашого органу, і тих, що далі од нього, підтримати ту трибуну, яку вам лишив Головний Отаман Симон Петлюра і з якої от уже майже 15 літ як лунає вільно голос української еміграції в захист ідеї незалежності і державності України. Ця трибуна сьогодні потрібна ще більше, ніж учора, бо ненажерна Москва з допомогою Німеччини стала ще страшнішим ворогом. Нас лишилося менше. Так мусимо зробити більше! Ті, що мають Тризуб у серці, не здаються! Слава Україні!" [12].

Певною мірою, збільшенню накладів "Тризуба" сприяли передруки кращих його матеріалів на шпальтах інших українськомовних періодичних видань, а також видань іншими мовами в різних країнах світу. Редакція уважно відстежувала цю сприятливу для неї тенденцію і старалася повідомляти своїх читачів про випадки таких передруків. Так, у числі 14 за 1926 рік вперше з'являється рубрика "Передруки з "Тризуба", під якою вміщувалося повідомлення про те, що відомий у західному світі часопис "Канадійський фармер" умістив на своїх шпальтах дві статті з "Тризуба" – Г. Рокитного "Нова республіка на Вкраїні" та О. Лотоцького "На шляху до прояснення". Румунська газета "Universum" в числі від 12 грудня 1928 року під заголовком "Українці протестують проти жидівської колонізації" передрукувала на першій сторінці повний текст листа, надісланого Об'єднанням українських організацій в Америці і опублікованого первинно в журналі "Тризуб". Ця газета називає "Тризуб" органом українських націоналістів, що виходить у Парижі [13].

Особливості художньо-технічного оформлення

Розв'язуючи нагальні проблеми організаційного характеру на етапі становлення, редакція постійно дбала про вдосконалення художньо-технічного оформлення часопису. Такі вдосконалення почалися вже через три місяці від випуску першого числа. За цей час сформувалися основні рубрики нового видання, до яких читачі почали звикати.

З 1 січня 1926 року на останній сторінці кожного числа, як окрема службова частина видання, з'являється "Зміст", де за основними рубриками подається перелік усіх матеріалів випуску зі зазначенням авторів. Чіткішими, впорядкованішими від цього числа стають лінійкові відбивки між матеріалами – великими і малими, набраними в одну та дві колонки.

До травня 1926 року в журналі вміщувалися лише текстові матеріали. Фотоілюстрації не бралися до уваги, очевидно, через брак технічних можливостей чи через фінансові проблеми. Перша фотографія з'явилася на шпальтах "Тризуба" в числі 33 від 30 травня 1926 року. Це портрет Симона Петлюри, обведений чорною рамкою. Число, що через страйк у друкарні вийшло всього лиш на вісім шпальт, повідомляло своїх читачів про нагле вбивство лідера української політичної еміграції Симона Петлюру в Парижі.

Відтоді фотографія, здебільшого портретного характеру, стала одним з обов'язкових атрибутів майже кожного випуску. Найбільше їх було вміщено у спареному числі 35–36 від 1926 року, присвяченому пам'яті Симона Петлюри. Це близько десяти унікальних світлин, взятих із сімейного альбому видатного українського державотворця, які досі не друкувалися: останній прижиттєвий портрет Петлюри від травня 1926, портрети від січня 1918 та січня 1926 років, фото з донькою осені 1925-го, останнє помешкання отамана, робоча кімната, місце вбивства, похорон. Зважаючи на особливу історичну цінність цих світлин, редакція "Тризуба" вирішила опублікувати їх як окремі листівки. Охочих придбати такі фото на пам'ять редакція запрошувала до свого офісу в Парижі.

Перші два з половиною роки журнал друкувався на дешевому газетному папері сіро-жовтого відтінку. Виняток робився лише в кількох випадках, коли числа присвячувалися похоронам Симона Петлюри чи якійсь даті, пов'язаній з його пам'яттю, для цього редакція замовляла в друкарні папір кращого ґатунку. З березня 1927-го "Тризуб" випускається на якіснішому друкарському папері, призначеному, як правило, для друку книг та журналів.

Відмітною деталлю художньо-технічного оформлення "Тризуба" було те, що протягом чотирнадцяти років (1925–1939) він випускався без обкладинки. Логотип видання подавався у верхній частині першої сторінки, під яким відразу ж незмінно розпочиналася передова стаття. Папір, на якому друкувався логотип, нічим не відрізнявся щодо якості й кольору від наступних сторінок випуску. Помітна зміна в зовнішньому оформленні відбулася лише на п'ятнадцятому (до речі, останньому) році випуску часопису. Перший випуск 1940 року, що вийшов у світ на початку січня спареним під номерами 1–2 (692–693), не міг не вразити читача своїм приємним зовнішнім виглядом: він був "одягнений" у цупку обкладинку помаранчевого кольору. Накреслення логотипа не змінилося, однак, під ним розміщувався не текст передової статті, а набраний великим шрифтом зміст часопису (до цього зміст подавався наприкінці випуску). У такому вигляді журнал виходив до 15 травня 1940 року.

Періодичність та обсяг

Цікавими є результати проведеного спостереження щодо періодичності та обсягу видання. Від початку часопис було заявлено як тижневик, що мав систематично приходити до читача щонеділі. Незважаючи на матеріальні та організаційні труднощі, редакція намагалася забезпечити кожен випуск у заявлених термінах та обсягах. Однак це вдавалося не скрізь. Причини були різні: страйки друкарів, літні вакації, брак коштів на черговий випуск. У таких випадках редакція вдавалася до випуску "здвоєних" чисел: загальні обсяги випусків виходили різними: 48, 32, а то й 18 сторінок. Найбільшим за обсягом матеріалу (64 сторінки) було здвоєне число 22–23 за 1927 рік. Передбачаючи такі затримки, редакція вважала за потрібне повідомити про це як своїх читачів, так і співробітників, які перебували в різних частинах Європи. Ось фрагмент характерного звернення, написаного в безпосередній і щирій манері та вміщеного на останній сторінці одного з чисел: "Просимо наших співробітників не брать за зле запізнення з друком надісланого та виходом у світ журналу за останній час. В серпні "Тризуб" виходить в нормальні береги і має з'являтися по-старому – щонеділі" [14].

Цілком очевидно, що фінансове становище часопису від початку й до кінця було нестабільним. Особливо критичним виявися 1939, передостанній рік існування часопису: звичайний тижневий випуск "схуд" вдвічі (від 32 до 16 сторінок). Проте за весь час існування редакція жодного разу не допустила перерви у випуску в світ кожного наступного числа рідше ніж через два тижні. В останній рік існування редакція переживала чи не найбільшу за всю історію матеріальну скруту: від щотижневих випусків довелося відмовитися, друкувалися "спарені" випуски, що від січня до травня приходили до читача двічі на місяць.

Особливості внутрішньої редакційної політики

Привертає увагу зважена політика редакції щодо архітектонічної побудови кожного випуску часопису, співвідношення обсягів публікацій. Незважаючи на прихильність редколегії до аналітики, редакція прагнула уникати великих за обсягом матеріалів в одному числі. Такі публікації за обсягом становили щонайбільше 6–8 сторінок. В інших випадках стаття розділялася на дві, а то й кілька подач у наступних числах. Проте нерідко траплялося, що в окремому числі подавалися один або два занадто великих за обсягом матеріали. Характерний приклад – число 51–52 за 1929 рік, у якому стаття д-ра Г. Сіманца "Новітній або селянський сепаратизм" забрав більшу частину обсягу самого журналу – майже двадцять сторінок.

Подібні публікації, автори яких здебільшого були вчені з різних галузей знань, за змістом часом були малозрозумілими пересічному читачеві, в цілому відзначалися академізмом. Саме за цей академізм Симон Петлюра свого часу критикував редакцію журналу, закликаючи співробітників подавати більше популярно написаних різноманітних матеріалів про сучасне становище в Україні. Про це, зокрема, йдеться в листі С. Петлюри до співробітника "Тризуба" В. Садовського: "Коли й надалі він буде таким як досі, то тої ролі, про яку ти згадуєш, він в історії нашого дальшого руху не відіграє. Так само не стане він ні ферментом, революціонізуючим свідомість мас, ні трибуною, що біля неї організуються прихильники і фанатики ідеї укр. державности. Для того, щоб "Тризуб" хоч трохи наблизився до тої ролі, яку він міг би відограти, потрібні не лише темперамент редакції співробітників, а й трохи иньший матеріял для опрацьовання, ніж той, що ним досі примушений "Тризуб" себе живити" [15].

Ще однією відмітною рисою редакційної політики "Тризуба" від початку була загальна тональність авторських публікацій. Глибоко розуміючи джерела й наслідки загальної "хвороби" української еміграції: роз'єднаність, амбіційність, нетерпимість до думки опонентів, невміння чи небажання відмежуватися від другорядного й об'єднатися довкола головного – редакція свідомо обрала так званий академічний тон публікацій, з яким у цілому не міг погодитися С. Петлюра, але який не передбачав з'ясовування стосунків, сварок, огульної критики на сторінках періодичних друкованих органів (що, власне, було характерним для багатьох подібних видань). Проте витримувати таку тональність вдалося недовго.

Збурення громадської думки сталося після публікації в часописі "Нова Україна" статті М. Обідного "Як охоронялися пам'ятки", у якій автор огульно звинуватив відомого вченого-книгознавця С. Сірополка, до речі, співробітника "Тризуба", у зруйнуванні Архіву-музею в Тарнові та в привласненні грошей, які були виділені польським урядом на упорядкування українознавчих архівних матеріалів. "Нова Україна" (редагована в 1925–1926 роках М. Галаганом та Н. Григоріївим) виходила у Празі з 1922 року як двотижневик, а згодом як місячник письменства, науки й громадського життя й відстоювала ідею національно-державної незалежності України з соціалістичних позицій. Огульна й необ'єктивна критика свого співробітника змусила редакцію "Тризуба" відступитися від оголошених принципів невтручання в "розбірки" таборів української еміграції, надавши слово самому С. Сірополку. Його "Лист до редакції" супроводжувався коментарем редакції. Цей коментар варто процитувати, оскільки він наочно демонструє чітке бачення керівниками "Тризуба" редакційної політики свого друкованого органу й глибоке усвідомлення ними тієї відповідальності, яка покладається на "робітників пера" (так часто називали в еміграції всіх тих, хто мав відношення до творення і множення на чужині друкованого слова рідною мовою) у контексті саме актуальної проблеми об'єднання, а не роз'єднання зневірених, знесилених і розсварених українських сил:

"Даємо місце цьому листові п. Сірополка з таким запізненням тому, що вважали досі зайвим відступати від того академічного тону, який взято було нами з першого числа нашого часопису. Думалося уникати на сторінках нашого органу обговорення справ, що не мають прямого відношення до нашої боротьби за гасла УНР проти нашого найстрашнішого ворога – московського окупанта. Але через брак іншого органу, який би був вірний політичній лінії УНР, а в той же час загострення нападів з усіх боків, яких трагічна смерть Симона Петлюри не тільки не примирила, а навпаки, начебто тільки підбадьорила, мусимо відступитися від покладених нами самими рямців і відкрити наші сторінки для всебічної оборони наших гасел, а зокрема і боротьби дрібними егоїстичними наскоками з середини нашої еміграції. До таких ворогів нашої політичної лінії, що продовжує традиції державности української в формах УНР, належить зокрема і та невелика, але напрочуд жвава громадка людей, що під дипломатичними гаслами "все або нічого" провадить боротьбу проти всього, що має яке б то не було відношення до УНР" [16].

Ця рідкісна для "Тризуба" першого періоду діяльності дискусія, до якої спонукали редакцію опоненти, оголила не лише стосунки між молодшим і старшим поколінням української еміграції, які складалися в її середовищі після поразки Української революції, а й спонукала до втягування в подібні конфлікти журналістів українських часописів, що виходили на чужині.

Підсумовуючи, наголосимо на таких висновках:

1. Заснування нового українськомовного часопису в Парижі в середині 20-х років ХХ століття було викликано об'єктивними змінами в середовищі української політичної еміграції, переміщенням її проводу з польських теренів до країн Західної Європи. Лідери українського уряду в екзилі ставили за мету організацію потужного друкованого органу, який би міг об'єднати розсіяних по всьому світу українців не за партійною належністю, а за їх ставленням до ідеї відродження Української держави під знаком її символу – Тризуба.

2. Редакції журналу за короткий проміжок часу вдалося подолати неминучі організаційні проблеми становлення будь-якого нового періодичного друкованого органу завдяки, передусім, високому професіоналізму своїх співробітників та вмінню триматися "правдивої лінії поведінки" в умовах загостреної національної боротьби.

3. Вміло організований редакційний менеджмент дав змогу оперативно віднайти і заповнити власну нішу на ринку української діаспорної періодики, що вже склалася в Західній Європі та Америці й увійти до тих авторитетних видань, передруки з яких в інших українських і чужинських часописах ставали нормою.

4. Незважаючи на постійний брак коштів на друк чергового випуску, редакція "Тризуба" особливо дорожила довір'ям свого читача і прагнула за будь-яких умов не змінювати періодичність випусків нових чисел, вдосконалювала художньо-технічне оформлення, постійно дбала про поліпшення якості не лише змістової, а й матеріальної частини свого видання.

1. Енциклопедія українознавства. – Париж; Нью-Йорк, 1980. – Т. 9. – С. 3258.
2. Животко А. Історія української преси / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 1999. – С. 326.
3. Петлюра С. Статті / Упоряд. та авт. передм. О. Климчук. – К.: Дніпро, 1993. – С. 251.
4. Прокопович В. Остання подорож // Збірник пам'яти Симона Петлюри (1879–1926). – К., 1992. – К., 1992. – С. 210.
5. Центральний державний архів вищих органів влади України. – Ф. 4465. – Оп. 1. – Спр. 599. Арк. 4–5.
6. Прокопович В'ячеслав // Енциклопедія українознавства. – Т. 6. – С. 2352.
7. Наріжний С. Українська еміграція: Культурна праця української еміграції. 1919–1939. – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1999. – 272 с.
8. Заташанський І. П'ять років існування "Тризуба" // Тризуб. – 1930. – Ч. 39 (247). – С. 3.
9. Париж, 15 жовтня 1925 року: Передова стаття // Там само. – 1925. – 15 жовт. – С. 1.
10. До передплатників // Там само. – 1929. – Ч. 50. – С. 30.
11. Вільне поширення "Тризуба" в Румунії // Там само. – 1928. – № 31. – С. 32.
12. Від адміністрації "Тризуба" // Там само. – 1939. – Ч. 33 – С. 32.
13. Бібліографія // Там само. – 1925. – Ч. 10–11. – С. 28.
14. Од редакції // Там само. – 1926. – Ч. 39. – С. 32.
15. Лист С. Петлюри до В. Садовського від 7 лютого 1925 року // Центральний державний архів громадських організацій України. – Ф. 269. – Оп. 2. – Спр. 102. – Арк. 27.
16. Сірополко С. Лист до редакції // Тризуб. – 1925. – Ч. 46. – С. 17.

Немає коментарів: